Ярослав Грицак про Бандеру

Пропонуємо вашій увазі авторизовану розмову журналіста авторитетного польського видання «Gazeta Wyborcza» Марціна Войцєховскі з львівським істориком Ярославом Грицаком про постать лідера Організації Українських Націоналістів Степана Бандеру.

- Недавно у Львові відкрили пам'ятник провідникові Організації Українських Націоналістів (ОУН) Степанові Бандері. Для поляків Бандера є символом антипольськості, організатором замахів на високопоставлених польських чиновників на Кресах у часі Другої світової війни, за що він був засуджений на довічне ув'язнення. Символом чого є Бандера для сучасної України?

-  Пам'ятник у Львові вшановує не стільки Бандеру, скільки міф про нього. Він не є характерним для цілої України, а швидше для Галичини. Хоч належить визнати, що такий спосіб мислення потрохи також проникає і до Києва. Після Помаранчевої революції столиця України стає щораз більш націоналістичною - якщо можна так сказати, - особливо серед молоді. Бандера, однак, має далеко не однозначний образ в Україні. В Харкові, Одесі і Донецьку про нього, напевне, думають так само, як і у Варшаві чи Кракові, а, між нами кажучи, так, як і в Москві. Соціологічні опитування показують, що коли йдеться про симпатію українців, то Степан Бандера займає одне з останніх місць поряд із Петлюрою та Сталіним. Проте це не підважує факту, що в Галичині цю постать сприймають цілком інакше. Через рік ми будемо святкувати 100-річчя з дня народження Степана Бандери. Деякі люди вимагають у зв'язку з цим оголосити наступний рік в Україні Роком Степана Бандери.

- Чи може це бути сприйнятим у цілій країні?

-  Пам'ять історична в Україні ще довго буде поділятися на окремі регіони. Загальнонаціональними символами є поет Тарас Шевченко і гетьман Богдан Хмельницький. Проте кожен регіон має своїх місцевих героїв. Для Львова - це Бандера, для Донецька - Ленін чи заслужений спортсмен, наприклад, стрибун із жердиною Сергій Бубка. Не бачу тут великої трагедії. Проблема України полягає не в тому, що одна частина суспільства вшановує націоналістів, а інша - комуністів, а в тому, що є мало людей, готових взяти моральну відповідальність за злочини одних і других. Історикам не залишається нічого іншого, як тільки методичне зняття позолоти з постатей, яким поставлено пам'ятники: комуністичні - зі Сходу, націоналістичні - із Заходу. Лише так колись наведемо лад із власною історією.

  - Польські історики, навіть ті, які симпатизують Україні, не мають сумнівів, що Бандера був терористом. В основному на цьому і закінчується його оцінка...

 - Погоджуюсь, але не до кінця. Ми мало знаємо про Бандеру як про людину. По сьогоднішній день не написана його в міру об'єктивна біографія. Існують або комуністичні пасквілі, або націоналістичні ікони Терористичні акти, особливо вбивство керівника польського МВС Броніслава Пєрацького в 1936 році, спричинилися до того, що Бандера став дуже популярним серед української молоді. 30 червня 1941 року рух, яким він керував, оголосив у Львові відновлення незалежності України. За це німці наклали на нього домашній арешт, а в 1942 році він був висланий у концтабір у Заксенхаузен. Насправді Бандера не мав безпосереднього зв'язку з винищенням поляків на Волині в 1943 році, за що його часто осуджують. Я не кажу, що якщо б він був тоді в Україні, то не дійшло б до різні на Волині, але Бандера не був безпосередньо  причетний ані до творення УПА в 1942 році, ані до її діяльності.

- Цікаво, бо в Польщі синонімом українського націоналіста є саме слово «бандерівець».

-  Після арешту влітку 1941 року Бандера був ізольований і не зовсім розумів, що відбувається в країні. Між ним та Миколою Лебедем, який залишився на місці, з'явилися серйозні непорозуміння. Кілька років тому у Львові тривала дискусія про те, чи не треба було б когось іншого зробити символом українського військового незалежницького руху замість Бандери.

- Кого, наприклад?

Мій  світлої памяті колега Юрій Киричук пропонував провідника УПА Романа Шухевича (Тараса Чупринку), вбитого наприкінці сорокових років НКВД. Бандера не був заангажований у творення УПА. Деякий час був навіть противником її творення.

- Чому?

- Бандера мав зовсім інше бачення розвитку національного руху в Україні. Він був романтиком, який мріяв про революцію. Він був представником того покоління, яке виросло в тіні війни і революції. У своїх спогадах він писав, що пам'ятає, як через його село кілька разів проходив фронт. Батько Бандери - греко-католицький священик - потрапив у 1919-20 роках на так звану «велику Україну», тобто за Збруч. Це були найтяжчі роки української революції. Роки боротьби всіх проти всіх, коли кров лилася широкою рікою, українське село повстало,і все це нагадувало козацькі часи. Бандера    виховувався тими розповідями. Гіркота поразки, крах спроб збудувати  українську державу викликали у нього прагнення знайти винних і помстити за кривду.

- А кого він вважав головним винуватцем, Польщу?

-  Також і Польщу. Але не тільки. Оскільки він думав не лише в категоріях Галичини, а й цілої України, то головним ворогом для нього була Росія - як біла, так і червона. Молоді націоналісти, разом зі своїм інтелектуальним гуру Дмитром Донцовим, перекладали відповідальність за поразку на старше покоління. Вони вважали, що ті були надто м'якими, надто ліберальними, не зуміли скористатися потенціалом, який несуть у собі великі селянські повстання. Ідеологія і практика українського націоналізму в 30-х роках пригадує нацизм і, передусім, італійський фашизм. Але не можна не зауважити його специфічного українського підґрунтя. Перед Першою світовою війною український націоналізм під австрійським пануванням не був ані надто ксенофобським, ані агресивним. Він був антипольським, що було зрозумілим, проте не антисемітським. Це був легальний націоналізм, що діяв у межах закону і застосовував політичні методи. Бандера вважав, що через надто лагідні методи українцям після Першої світової війни не вдалося побудувати української держави.

Генерацію Бандери сформувала гіркота поразки разом захоплення духом великої степової України.  Під час революції 1917-1920 рр. селянські маси чинили надзвичайні речі, пройняті природнім, вродженим духом українськості. Назвімо цю візію України козацькою, шевченківською, запорізькою. Бандера хотів саме такого націоналізму: з одного боку - ксенофобського, агресивного, радикального, а з іншого - романтичного, героїчного, красивого. Його головною ідеєю була національна революція, національний здвиг.

- Це збігається з ідеями польських народовців...

- З тою відмінністю, що , однак, Бандера мріяв про народне повстання, яке б поклало підвалини під українську національну державу. Селянство тоді вважалося   уособленням українськості. Воно покликанно було перемогти польську владу, владу більшовиків, кожну іншу владу. Селянами мала керувати група революціонерів. Позиція Бандери була близька до російських народовців. Він вважав, що народ готовий до революції, тільки треба його розбудити. Це мала бути група революціонерів-терористів, яка своїми діями спровокує маси.

- Яке це має відношення до утворення УПА на початку 40-х років?

- Ідея партизанської війни здавалася Бандері мало амбітною, замало романтичною. Це не відповідало ідеї великої революції. Тому Бандера виступав проти утворення УПА. Вважав це кроком вбік,. називав це «сікорщиною», тобто копіюванням польського підпілля.

- УПА отримала, однак, широку підтримку. Саме українські селяни масово брали участь у антипольських акціях на Волині.

- Але ніде поза Західною Україною! Вже після війни Бандера писав в одному з листів: «Нашою метою не є партизанська війна, ані антирежимний резистанс, але велика національна революція». Ця ідея була  утопічною. Праві були ті українські емігранти, які стверджували, що незалежна Україна виросте тільки з Радянської України - бо більше її нема з чого вирости. Бандера, натомість, вважав такий погляд за зраду. Крах надії на національну революцію під час війни саме в Східній Україні спричинився до того, що по її закінчені бандерівський рух еволюціонував. Його діячі переконалися, що місцеве населення не дасться спровокуватися до революції, навіть з огляду на сильні  антибільшовицькі і антинацистські настрої. Вони вирішили змінити стратегію, відмовитися від ксенофобії, зацікавитися соціальними справами. Цю еволюцію  добре  описує Євген Стахів. Під час війни він сам творив бандерівське підпілля на Донбасі, а після війни став одним із головних критиків Бандери, а також галицької візії історії.

- На момент початку радянсько-німецької війни в червні 1941 р. ОУН є поділеною на дві фракції. Чи поміж обома фракціями - бандерівською і мельниківською - справді існували серйозні ідеологічні різниці? Чи можна сказати, що одна фракція була більш, а друга менш радикальна?

- Ідеологічн а різниця не була надто великою. Важливішим був конфлікт поколінь. Євген Коновалець, який у 1929 році утворив ОУН, був за своєю суттю людиною з ментальністю легального націоналіста з австрійських часів, якого життя змусило до того, аби створити нелегальну організацію. Легальною частиною українського руху мали бути освітні організації, товариства, школи, кооперативи, що функціонували у міжвоєнній Польщі. Легальні структури мали бути прикриттям перед таємною ОУН.

Для покоління Бандери це було неприйнятним. Діяльність у будь-якій легальній структурі було для них гнилим компромісом, зрадою ідеалів революції. Тому Бандера і його прихильники ставили собі за мету атакувати не лише польські структури, а й українські, які діяли легально. Прагнули, аби українське життя перейшло до нелегальних структур. Тероризм був найкращим способом для досягнення цієї мети.

- І тому жертвами терористичних акцій ОУН були також українці?

- Звичайно. Не треба забувати, що ворогами Бандери були також помірковані українці, які пробували діяти легально, сьогодні ми б сказали  - ліберали. З 63 жертв замахів під час війни 36 були українцями, а з них лише один - комуніст! Бандера їм закидав компроміси з Польщею, вважав їх за зраду. Серед польських жертв Бандери є прихильники порозуміння з українцями. Бандера хотів вилучити прихильників компромісу по обидві сторони. Це не є, зрештою, українська специфіка. Варто подивитися на близькосхідний конфлікт. Там також фанатики вбивають передовсім прихильників поєднання по обидвох сторонах.

- Чому українська молодь у 30-х роках була готова піти за Бандерою?

- Бо її гідність постійно принижували. Було ускладнено суспільне просування, отримання праці... Говорилося, що українці мають чорне піднебіння. Пам'ятаю це хоча б із оповіді мого батька, про його взаємини з польськими ровесниками. Панувала думка, що українці мусять обороняти свою ідентичність і гідність. А це змушувало їх відкликатися до символіки безкомпромісних героїв. У спогадах із цього часу часто з'являється думка, що українських націоналістів виховала польська школа.

- Яким чином?

- У польських школах вчителі розповідали про польську героїчну історію - про повстання, героїв, королів, виграні битви. Логічно формувався висновок: оскільки українці не мають такої традиції, то не заслуговують на власну державу. Після повернення зі школи українські діти часто питали батьків, хто є нашим героєм? Існувала потреба психологічної компенсації, власних героїв. Бандера надавався до цієї ролі якнайкраще. Звідси пішла його популярність.

Багато молодих  людей цього покоління не завершували навчання, свідомо вибираючи іншу дорогу. Їх університетами були в'язниці. Українські терористи, які були засуджені польськими судами на кару смерті, одразу ставали героями. Багато з арештованих не витримували допитів. Бандера, однак, не зламався. Під час процесу справляв враження незламного. Він надався на героя, відобрважав тодішні сподівання значної частини української молоді.

- Коли в червні 1941 р. німці нападають на СРСР і захоплюють Львів, Бандера проголошує в цьому місті утворення незалежної України. Чи справді він вірив, що Гітлер погодиться на існування цієї держави?

- Не відомо, на що сподівався Бандера. Співпрацівники Гітлера мали різні погляди на питання України. Німецька розвідка зміцнювала серед українських націоналістів переконання, що Гітлер може погодитися на утворення української держави. Але Гітлер вважав українців за елемент непевний, збунтований, який може вкусити руку свого пана. На це накладалося також його неприхильне ставлення до слов'ян, яких він вважав за напівлюдей. З іншого боку, нападаючи на СРСР, Гітлер не був упевнений, чи йому вистачить сил. Можна було сподіватися, що він захоче зміцнитися, й утворить фасадну українську державу, навіть якщо найвищі посади займали б у ній німці.

Гітлера дуже зміцнив успіх пер ших місяців війни з СРСР. Третій Рейх зайняв Україну без великого опору. Єдина значна битва точилася тільки за Київ, але у вересні 1941 р. і вона завершилася великою перемогою німців. Після цього, звичайно, Гітлер утвердився у переконанні, що є великим полководцем, і відкинув усілякі спроби компромісу з будь-ким. Однак, проголошуючи незалежність 30 червня, Бандера не міг ще цього знати. Може, хотів перевірити наміри Гітлера щодо України.

Крім цього, Бандера хотів поставити перед доконаним фактом інших діячів українського національного руху, з якими конфліктував. В акті проголошення незалежності було виразно зазначено, що Українська держава постає під керівництвом ОУН Бандери.

Загалом  цей план зазнав поразки. Українська держава не постала, а Бандера був засланий до Заксенхаузен, де сидів до кінця війни. Однак ще перед концтабором, коли був посаджений під домашній арешт, він не перестав бути прихильником співпраці з німцями. В листах, пересланих до краю, писав: доки Гітлер становить силу і воює зі Сталіним, було б шаленством відвертатися від нього. Євген Стахів, який подає цей лист, твердить, що коли б Гітлер запропонував співпрацю українцям, то Бандера без вагання став би українським Квіслінгом.

- Чи Бандера мав якісь контакти з поляками, чи мав польських друзів? Чи є хоча б згадка, яка доводить, що він міг розуміти польське бачення?

- Нічого мені про це невідомо. Бандера часто повторював, що український націоналіст не має права приймати іншої культури. Генерація Бандери радше не підтримувала контактів з поляками. Під час процесу перед війною прокурор запитав його, чому перед вбивством  українця ОУН за ним довго стежила, а рішення про вбивство Пєрацького було прийняте моментально. «Бо Пєрацький був поляком і окупантом!» - відповів Бандера.

Цікаву гіпотезу в справі польсько-українських стосунків у міжвоєнних роках ставить відомий спеціаліст із цієї проблеми американський історик Тімоті Снайдер. У своїй біографії Генрика Юзефського він пише про шпигунську війну між Сталіним і Пілсудським, жертвою якої стала Україна і багато осіб, які прагнули до польсько-українського поєднання. У Парижі вбито прихильника союзу України і Польщі, отамана Симона Петлюру. У Польщі - посла Сейму Тадеуша Голувку, одного з найбільших речників культурної автономії польських українців. Не говорю, що це Сталін безпосередньо режисерував ці вбивства, але йому на руку були непорозуміння між поляками і українцями. Хоча це й звучить парадоксально, але українські націоналісти і Кремль, хоча й взаємно себе ненавиділи, але в певних справах їх погляди були досить подібними.

Москва ніколи не легковажила українського питання, розуміючи, що воно впливає  на долю цілої Європи. Емпіричним доказом цього є доля самого Бандери, вбитого в Мюнхені у 1959 р. на замовлення Кремля агентом КДБ Богданом Сташинським, українцем із Галичини, завербованим Москвою. Це зовсім інша історія, яка вартує окремої книжки. Вбивство Москвою Бандери ще більше зміцнило його міф.

http://zaxid.net/article/16552/