2 лютого. Сьогодні День визволення міста Луцька. Місто, що втратило більшу половину свого населення, 75 років тому скинуло з себе тягар чергової окупації.
Сум і радість в один день. Такі дні існують для нагадування живим про їх минуле. Минуле, яке весь час прагне повторитись.
Гнітюче враження лишилось від сьогоднішніх відвідин останніх місць спочинку солдат минулої війни.
Пам’ять… Головним запобіжником рецидивів минулого є саме вона. Пам'ять про жертви, пам'ять про подвиг, пам’ять про ціну, яку ми сплатили за сьогодення. А вона, виявляється, лишається не в багатьох. Навіть її символ - «вічний вогонь» Меморіалу Вічної Слави, згас разом з совістю нащадків. Біля нього не було сьогодні жодного вінка. Лиш єдиний букет примерзлих гвоздик з докором зустрічав перехожих.
Меморіал в м. Луцьку потопав в снігу.
Не розчищені могили підступно ховали закарбовані імена тисяч воїнів. Байдужість окутала цвинтар.
Навіть могила Василя Мойсея, який загинув на Майдані, й та була не прибрана.
А ще вчора, щоб зекономити для себе вихідний, який припадає на сьогоднішню дату, тут торгували пиками нарциси радники та різномасті місцеві керівники. Ще вчора, видавлюючи з себе фальш пафосу, кидали вони її в скляні очі телекамер.
Пусткою зустрів і забутий лучанами меморіал на Гнідавській Гірці. Жодного людського сліду в цей день. Жодного вінка, чи навіть дешевої пластикової квіточки. А тут лежать тисячі замордованих та розстріляних солдат луцького табору для полонених.
Мертві бачать все, адже здатні бачити душі своїх нащадків. Їх не обманути. Особливо в такі дні.
Сумно було на душі. Але надію дарували власні діти. Вони прийшли віддати шану прадідусям, що сплять вічним сном в цьому байдужому місті. Вони, хоч і по-дитячому, але справді щиро дякували їм та запалили маленьку свічечку… Від душі.
Може хтось, там далеко, де лежить і їх прадідусь, теж прийде згадати і його душу...
Для того щоб коментувати увійдіть будьласка під своїм акаунтом або зарєструйтесь