"Мости крізь історію". Луцьк. Лопатень. Кортеліси.

В рамках проекту «Мости через історію» відбулась «Українсько-білоруська партнерська зустріч» музейників та істориків.

Про опрацювання проблем спільної культурної спадщини по обидва боки кордону України та Білорусі, ми вже писали. Ще одним із «мостів», який вдалось почати будувати під час партнерської міжнародної зустрічі, стало знайомство музейників в рамках круглого столу «Музей як інститут соціальної пам'яті. Проблеми і перспективи». В обговоренні актуальних проблем взяли участь керівники споріднених тематикою музеїв: Лопатенського історико-природничого музейного комплексу, Музею партизанської слави у селі Лобна, Державного меморіального комплексу «Хатинь» (Білорусь), Національного історико-культурного заповідника «Несвіж» (Білорусь), представники сфери культури та історики з м. Бреста.

Першим об’єктом ознайомлення став Волинський регіональний музей українського війська та військової техніки. Тут учасники міжнародної зустрічі ознайомились з експозицією музею.

Особливу увагу представників білоруської сторони привернула експозиція присвячена подіям АТО.

В рамках державного свята - Дня партизанської слави, встановленого Указом Президента № 1020/2001 від 30.10.2001, учасники зустрілись з ветеранами Другої світової війни, які ще проживають в м. Луцьку. Особливо проникливими були виступи голови Волинської обласної спілки ветеранів партизанського руху Івана Глущука. та кандидата історичних наук голови ради ветеранів СНУ імені Лесі Українки Вадима Олексійовича Кудя.

Директор державного меморіального комплексу «Хатинь» Артур Зельський привіз чудовий авторський фільм присвячений трагічній долі маленької дівчинки - учасниці мінського підпілля, який продемонстрували всім присутнім.

Після зустрічі відбулось покладання квітів від українців та білорусів на луцькому Меморіалі Вічної Слави.

В той же день учасники зустрічі познайомились і з діяльністю історико-природничого музейного комплексу в с. Лопатень. Директор музею Валентина Шульгач ознайомила всіх з експозицією музею, його досягненнями та проблемами.

Учасники зустрічі поклали квіти до меморіальної стели, що височіє над комплексом.

Особливо вразило учасників міжнародної зустрічі те, що музей, який в минулі часи відвідували сотні тисяч туристів, сьогодні тримається лише на ентузіазмі його директора Валентини Олександрівни Шульгач та небайдужих з лісового відомства Волині. Музей, що має чудово збережену експозицію та територію, юридично не має приміщення, а користується люб’язно наданим Волинським обласним управлінням лісового та мисливського господарства.

Штат музею, що має досить значну територію 12 га., фактично налічує лише одну людину. Державна підтримка повністю відсутня.

Рішення про передачу музею ОТГ не вирішує цих питань, а навпаки ставить нові. Адже при величезних потребах фінансування соціальної та комунальної інфраструктури територіальної громади, фінансування музею навряд чи матиме пріоритет.

Музейники та історики зауважили наукову необґрунтованість нав’язування в експозиціях тематичного меморіального комплексу проблематики іншого партизанського руху - ОУН. Структури «Червоної партизанки» та УПА, хоча і дотримувались нейтралітету в цій місцині, проте мали бойові зіткнення та різні вектори політичної діяльності. Це стосується й факту знищення повстанцями - що, спільно з окупаційними німецькими військами, брали участь в каральній операції проти партизан - цієї ж стоянки в Лопатені. Партизани, зазнавши втрат, ледь виривались з німецького оточення. Ці епізоди описані учасниками й свідками тих подій та знайшли своє архівне підтвердження. Прикро, що за 28 років незалежності, на території, де діяли повстанці УПА, так і не створили жодного окремого музею, гідного цієї історичної сторінки.

Бажання зберегти десятилітні напрацювання, в зв’язку зі зміною "політичної моди" та активністю місцевих політичних маргіналів, є благородним та похвальним. Але намагання втулити макет повстанської криївки в музейну експозицію, присвячену історії конкретного меморіального об’єкту з специфічною подієвою історією "Червоної партизанки", дивиться якось абсурдно. Це при тому, що експозиція насичена артефактами та тісниться на вкрай маленькій площі другого поверху. Наша історія явно не чорно-біла, а тому суб'єктивне бажання місцевих посадовців заганяти її в прокрустове ложе сучасних кон’юнктурних провінційних уявлень про правильність виглядає якось по-більшовицьки.

Своїми баченнями перспектив та проблем музейного будівництва поділилась і директор Музею партизанської слави у селі Лобна Віра Черевко. Це єдиний волинський музей, який стараннями директора та місцевої громади зумів зберегти свою назву й свою тематичну експозицію. Проте, сьогодні він теж не має жодної підтримки держави та змушений виживати своїми силами.

Іншою є ситуація в наших сусідів Білорусів. Про що розповів директор Державного меморіального комплексу «Хатинь», кандидат історичних наук Артур Зельський. Держава забезпечує всі потреби музейників та фінансує видатки на їх утримання. Частину коштів заробляють вони власною екскурсійною діяльністю. Музейники мають можливість працювати в архівах. На відміну від поширеного кліше про «авторитарний» характер оцінок історії в сучасній Білорусі, виступи пана Артура були абсолютно тверезими та науково обґрунтованими й не містили жодних пропагандистських стереотипів в оцінці подій того періоду. А щире намагання поділитись досвідом власної діяльності було тепло сприйняте учасниками зустрічі.

Історик з Бреста Юрій Кузнєцов подарував частинку землі з Брестської фортеці. Тепер вона стане складовою експозиції лопатенського музею.

Учасники зустрічі познайомились з творчістю відомого білоруського барда Тараса Юркевича, яка чудово резонувала з настроєм того дня. Зустріч відбувалась в прекрасному просторі української старовинної хати, яка створювала невимушену атмосферу для спілкування. Вогонь в печі розтоплював кригу між двома народами.

Наступного дня музейники та історики України та Білорусі відвідали  Меморіальний комплекс Кортеліси, що несе в собі трагедію повного знищення, подібну до білоруської Хатині. Цей, колись широко відомий трагічними подіями, меморіал знаходиться на самому кордоні з Білоруссю поруч з митним переходом Доманове. Колись його відвідували сотні тисяч туристів зі всього Радянського Союзу.

Проте, за останні роки музей самозаконсервувався й абсолютно не працює на свою популяризацію та перспективу. Історичні дослідження та архівні пошуки по проблематиці не проводяться. Навіть волиняни вже забули про його існування. Територія та експозиція хоча і в хорошому стані, проте час тут зупинився. Організатори проекту «Мости через історію» намагались розворушити це «сонне царство» та допомогти дирекції музею налагодити партнерські стосунки з сусідами, адже це могло б допомогти в організації туристичної діяльності між двома країнами та популяризації музею, як в Україні, так і в Білорусі. Проте, як виявилось, дирекція в цьому не зацікавлена. Не зважаючи на намагання певних чиновників ОДА та їх недалекоглядних кураторів зірвати заходи в Меморіальному комплексі Кортеліси, знайомство з музейним комплексом все ж відбулось.

Попіл спалених сіл досі клекоче в серцях наших народів. Тож представники України і Білорусі щиро поклали квіти на могилу розстріляних кортелісців.

Ще одним цікавим знайомством для музейників стало відвідування кафе-музею Першої Світової війни, що непомітно сховався на трасі в селі Переспа. Його відвідали вже по дорозі додому. Цей унікальний заклад вразив своєю експозицією. Проте над сервісом для туристів тут ще варто було б попрацювати.

Результати проведених насичених зустрічей між музейниками, науковцями та представниками культури з двох країн показали величезну потребу в комунікаціях між нашими народами. Адже вони сьогодні знаходяться у вкрай неналежному стані. Налагодження взаємовигідних відносин з Білоруссю та подолання штучних перепон, обмін досвідом та робота над спільними проектами в різних галузях є дуже актуальною та необхідною сьогодні справою. А тому мости, що будують організатори проекту «Мости крізь історію», надійно слугуватимуть перспективі, слугуватимуть людям.