Леся Українка та Луцьк. Історія та приниження.

Леся Українка та Луцьк. Людина та місто. Вони пов’язані своєю історією. Незважаючи на високу пафосність сучасності ми маємо сьогодні трішки іншу реальність. Реальність, що принижує пам’ять про нашу велику та непізнану землячку.

Щоб донести до вас це, пропонуємо здійснити невеличкий історичний екскурс до двох символічних образів з простору Луцька пов’язаних з її ім’ям. До пам’ятника Лесі в парку культури і відпочинку названому її іменем та «Лесиного ясена» - ботанічної пам’ятки названої в її честь.  

Пам’ятник Лесі в луцькому парку

Історія цього монументу почалась відразу після Великої вітчизняної війни. Створений він був в майстерні Київського державного художнього інституту в 1947 році відомим скульптором-монументалістом Левом Давидовичем Муравіним.

В історію Лев Давидович увійшов як: заслужений діяч мистецтв УРСР (1943), член Комітету з охорони пам'яток старовини на Україні, Член правління і відповідальний секретар Спілки радянських художників Казахської РСР (1942 - 43), член правління Спілки радянських художників України (1943-49). Сама скульптура була створена з тонованого гіпсу.

Цікавим фактом є те, що до його творення цілком міг бути залучений і студент Київського державного художнього інституту Василь Захарович Бородай. Той, що в майбутньому стане народним художником УРСР, лауреатом Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка, академіком Академії мистецтв СРСР, народного художника СРСР, лауреатом Ленінської премії  та академіком Академії мистецтв України. В 1947 році він, поступивши до цього інституту на факультет скульптури, спочатку навчався в М.Гетьмана та Л.Муравіна. Саме тут, виконуючи завдання Л.Муравіна, він наполегливо працює над образом Лесі Українки. В 1950 році він створює і власну скульптуру. ЇЇ ми можемо бачити сьогодні в Маріїнському парку м. Києва.

В 1964 році пам’ятник Лесі Українці авторства Л. Муравіна публічно встановили в м. Луцьку біля Хрестовоздвиженської церкви на пл. Возз'єднання. Він чудово вписався в архітектурну композицію створену волинським архітектором Ростиславом Метельницьким, який в той час був керівником майстерні та головним архітектором Облпроекту.

З відкриттям в 1964 році луцького парку культури та відпочинку ім. Ю.Гагаріна, проект якого був розроблений групою архітекторів під керівництвом М. Самбурова, вже в 1965 році пам’ятник був перенесений на його центральну алею. Тут його й доповнили невеличким фонтанним басейном. Цей клаптик води біля підніжжя поетеси оживив композицію та відразу став улюбленим місцем для відвідувачів парку. Особливо полюбляла його луцька дітвора. Саме сюди лучани та гості міста любили кидати дрібні монети, які потім виймали малі бешкетники за допомогою нехитрого прилаштування з палки та пластиліну.

Композиція стала справжньою окрасою паркового простору та місцем, яке важко було оминути. Тут відбувались і урочисті імпрези присвячені нашій видатній землячці. Сюди навідувались пари після РАГСУ, щоб покласти квіти до підніжжя великої землячки. Квіти... Біля пам’ятника завжди були квіти.

Проте... В зв’язку з падінням загального культурного рівня міщан, що почався в часи незалежності, це місце почало втрачати свій культурний магнетизм та вагу. Наслідком стали події 30 червня 1992 року. Тоді над пам'ятником познущались вперше. Його кинули в басейн та відбили йому ніс. А 16 червня 2009 року вандали взагалі відбили йому голову та пошкодили руку. Ніхто відповідальності за це так і не поніс.

Сьогодні вже винайшли інший спосіб глуму над пам’яттю поетеси. Ні, його не розбили. Його принизливо фарбують. Спочатку в «золоту циганщину»…

Потім і взагалі в «фекальний» колір.

За тиждень його перефарбували вже в оце...

«Лесин ясен»

Лиха доля спіткала й «Лесин ясен» - ботанічну пам’ятку, яку мали б охороняти місцеві чиновники.

Цей ясен не просто пам’ятка природи. Це легенда. Майже двохсотлітнє дерево ще пам’ятало маленьку Лесю, її братів та сестер. Вони, проживаючи неподалік, любили бігати повз нього до луцького замку та можливо ховались в тіні його вікового листя.

Для багатьох українців, що приїжджали до Луцька за часів СРСР, це було справжнім місцем паломництва. До дерева, яке чи не єдине в Союзі отримало офіційне ім’я, приходили сім’ями. Біля нього звучала українська поезія, проза та виконували театральні вистави з творів української поетеси...

Але це все лишилось в минулому. За часів незалежності тут запанував спокій та байдужість. Дорога до легенди та національного культурного надбання перетворилась в банальну дорогу до луцького базару. Тепер міщани просто топтались по його віковому корінню, мили біля нього авто, сипали сміття та навіть пробували підпалити. Від пожежі його тоді вдалось врятувати відомому краєзнавцю Олегу Виноградову. Дирекції заповідника та місцевій «владі» на нього було наплювати. А найбільше біснувався один одіозний місцевий чинуша на прізвище Троневич. Всі ці роки він вперто фонтанував хворобливою ідеєю його зрізати.

Ні багаторічні волання «SOS!» від місцевих істориків та краєзнавців, ні їх багаточисельні звернення, публікації, ініціативи так і не пробили товщу впертого чиновницького "пофігізму". Вони так і лишились «гласом вопиющего" в пустелі байдужості. Кілька місяців тому ясен почав хилитись. Тільки тоді міські чиновники спромоглися запросити двох київських фахівців, щоб оглянули вмираюче дерево. Бо, як виявляється, на нашій Волині ніхто не розбирається в деревах... І це при тому, що ми маємо кілька університетів з профільними кафедрами та величезне лісове господарство. Ось так. Обійшовся цей одноденний візит аж в 48 тисяч бюджетних гривень. Проте, нічого із запропонованих за такі гроші заходів луцькі чиновники так і не втілили в життя. Хіба що вчергове похайпували на його фоні та пофотографувались.

30 червня 2020 року «Лесин ясен» впав. Не витримав чиновницької глупоти та людської байдужості.

Луцьк приречений бути пов’язаним з пам'яттю про Лесею Українку. Тут вона росла, отримала страшну хворобу, написала перші вірші... Тут вона творила. А тому особливо прикро, що місто, яке багато років живе без міського голови, остаточно втратило і свою голову у відношенні до її пам’яті, власної історії та справжньої культури. На жаль, рівень та смак місцевих чиновників та радників неіснуючого голови, що бавиться з пустим кріслом мера, бездарно диктують моду в сучасному образі міста та парку імені великої українки. Саме вони, своєю хронічною примітивністю та невблаганною провінційністю, принижують її пам'ять. Щоденно спостерігаючи за черговою безголовістю знову приходиться солідаризуватись з Лесиним: «Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, шчо в душі моїй є такий великий запас злості». Contra spem spero, панство…  Contra spem spero?