Відомі імена в назвах вулиць Луцька

Чиїм зятем був волинський князь Любарт-Дмитро Гедимінович? Як звалася раніше луцька вулиця Галшки Гулевичівни, як зветься тепер вулиця Тупа та хто з уродженців Луцька був автором тексту улюбленої пісні Леніна.

1953 року Луцька міська рада прийняла постанову “Про заміну назв вулиць, які не відповідають сучасності”. Тоді у нашому місті було майже 300 вулиць. Якщо подивитися на перелік вулиць Луцька 1954 року, можна побачити найрізноманітніші назви. Деякі оригінальністю не відрізнялися.  Нова, Стара, Тупа, Проста, Сіра, Біла, Довга, Коротка, Тісна, Тупікова, Глуха, Вузька, Добра, Ломана, Тверда, Мокра, Тиха, Низька, Скромний провулок, Низький провулок, Високий провулок. Були вулиці Броварна, Староброварна та Новоброварна. Три вулиці, назви яких пов’язані з районом Гнідавою: Гнідавська, Гнідавська Гребля, Гнідавська площа.

65 років тому, на початку 1954 року у Луцьку ще були назви вулиць на честь видатних польських діячів поета Адама Міцкевича (1798-1855), лауреата Нобелівської премії 1905 року, письменника Генріка Сенкевича (1846 – 1916), просвітителя та громадсько-культурного діяча Тадеуша Чацького (1765 – 1813), польського релігійного діяча та політика Гуго Колонтая (1750 -1812) та художника Яна Матейка (1838 – 1893). Сьогодні у Луцьку  є лише три назви вулиць на честь видатних поляків :  композитора Фредеріка Шопена (1810 – 1849), вченого Миколая Коперника (1473 – 1543) та поета Юліуша Словацького (1809 – 1849).

Вулиця на честь класика польської літератури  Адама Міцкевича (1798 – 1855) знаходилася на дільниці сучасної вулиці Словацького між вулицями Богдана Хмельницького та Шевченка, де тепер апеляційний суд. У кінці 1950-х її приєднали до вулиці Словацького.

Назви вулиць на честь Тадеуша Чацького та Гуго Колонтая зникли з мапи Луцька теж у кінці 1950 – х років, вулиця Матейка змінила назву у кінці 1970 – х.

Не можу погодитися з твердженнями авторів книги “Вулиці та майдани Луцька” Вальдемара П’ясецького та Феодосія Мандзюка, що перейменування вулиць Чацького та Колонтая відбулося 1944 року. Їх перейменували, відповідно, на Даргомижського та Комуністичну (тепер  Гайдамацька). Питання, коли це сталося насправді.

У списках виборчих  дільниць до виборів у Верховну Раду  є перелік усіх вулиць, що входили до дільниць. У списках 1954 та 1958 років є вулиці й Колонтая, й Чацького. От у списку 1962 року вже є вулиця Даргомижського. Вважаю, що перейменування зазначених вулиць відбулося не 1944 року, а пізніше, вірогідніше у кінці 1950-х.

Крім того, не погоджуюсь з твердженням авторів “Вулиць та майданів “, що вулицю Дачну перейменували на Чекістів цього ж, 1944 року. Тепер це вулиця На Таборищі. А Дачна зустрічається у списку 1966 року. Отже, перейменування відбулося пізніше.

Були  тоді й вулиці на честь польських міст як Гданська, Познанська, Холмська, Торунська тощо.

У центрі міста ще знаходилася вулиця Свердлова. Вона проходила біля Палацу культури від тодішньої вулиці Сталіна (тепер Лесі Українки) до початку вулиці Сенкевича (зараз Богдана Хмельницького). Пізніше її об’єднали з вулицею Богдана Хмельницького. Тепер це усе вулиця Богдана Хмельницького.

А вулиця Чехова була зовсім у іншому районі Луцька. 1947 року на честь видатного російського письменника Антона Павловича Чехова (1860 – 1904) перейменували вулицю Чеську. У зазначеному вище списку дільниць до виборів у Верховну Раду СРСР 1954 року (документ з Державного архіву Волинської області) вулиця Чехова знаходиться у списку N7. Голосування мало проводитися у приміщенні пивного заводу на вулиці Червоної Армії (ця вулиця тоді починалася там, де тепер початок вулиці Винниченка, а закінчувалася аж за залізничним переїздом, де тепер вулиця Героїв УПА). У переліку вулиць цієї дільниці, окрім Чехова та Червоної Армії, є вулиця Франка, Струмкова ( тепер Кондратюка) та інші. На початку 1958 року вулиця Чехова ще була у тому районі.

Не можу погодитися з твердженням авторів книги “Вулиці та майдани Луцька “, що сучасна вулиця Чехова носить цю назву з 1952 року.  У 1954 році вона була Познанською, що вказана вище. Це зовсім інша виборча дільниця, у списку за N10 ( центр виборчої дільниці - млинзавод N9, вулиця Мельнична, 22). Тепер це вулиця Млинова.

До 2008 року вулиця Степана Бандери  носила ім’я російського полководця Олександра Суворова. У 1954 році ця вулиця була значно меншою, ніж тепер: лише частина сучасної вулиці приблизно від вулиці Потапова до Ярощука. Існувала ще вулиця Закоп’янська (приблизно там, де тепер дільниця вулиці Бандери від Шопена до Ярощука) . А вулиця Банкова включала у себе, крім дільниці вулиці Бандери від Винниченка до Потапова, ще й усю вулицю Потапова.

1954 року у Луцьку була вулиця імені Любарта – унікальний випадок у топоніміці радянського періоду, коли вулиця носила ім’я монарха литовського походження, навіть не Рюриковичами.

Але, що характерно, з 1939 року не було ще вулиці Леніна. У зв’язку з тим, що не бачили вулиці, яку би можна назвати іменем вождя світового пролетаріату.

Відповідно до рішення міськвиконкому від 16 січня 1954 року на відзначення 300-річчя Переяславської угоди про приєднання до Росії українських земель  вулицю Сенкевича було перейменовано на вулицю Богдана Хмельницького.

Одночасно перейменували вулиці, розташовані у районі, де до 1939 року мешкали вояки польської армії, а після війни – радянські офіцери. Так, вулиця Льотнича (Лотництва) отримала ім’я  радянського державного діяча  Артема (псевдонім Федора Андрійовича Сергеєва (1883 – 1921). Назва Льотнича була пов’язана з тим, що неподалік, у районі сучасних проспекту Грушевського, вулиць Гулака-Артемовського та Арцеулова знаходився тоді військовий аеродром. Тоді ж вулицю Кавалерії перейменували на честь російського письменника Олександра Грибоєдова (1795 – 1829), автора безсмертної комедії “Горе від розуму”. Військова стала вулицею 8 Березня,  Артилерії –  Паризької Комуни (тепер Червоної Калини), а Штабну назвали на честь українського письменника – москвофіла Ярослава Галана (1902 – 1949).

Також не погоджуюся з твердженням авторів книги “Вулиці та майдани Луцька “, що вулицю Сенкевича перейменовано на честь Богдана Хмельницького 1958 року. Архівний документ вказує точну дату – 1954 рік. Так само, як дату перейменування вулиці Льотничої на вулицю Артема. Це сталося не 1944 року, як зазначено у книзі.

1957 рік відзначився у історії Луцька тим, що на мапі міста з’явилася вулиця Леніна.

Так стали називати колишню 17 Вересня (тепер проспект Волі). У документах ДАВО перша згадка про вулицю Леніна – 26 квітня 1957 року. Хоча документу про перейменування вулиці знайти ще не вдалося.

Перед цим з’явилася  будівля Волинського обкому КПРС та  майдан біля неї. Авторами проектів були відомі луцькі архітектори Юрій Бородін (будівля), Ростислав Метельницкий та Олександр Ковальчук (майдан)

Цього року відбуваються й перейменування вулиць. Після розгрому радянським лідером Микитою Хрущовим  внутрішньопартійної опозиції (так званої “антипартійної групи”) з мапи Луцька зникають назви вулиць Молотова (тепер вулиця Миру) та Ворошилова (вулицю назвали на честь російського письменника-байкаря Івана Крилова).

Проте, у місті з’явилася вулиця на честь іншого сталінського поплічника – радянського державного діяча Андрія Олександровича Жданова (1896 – 1948). Відповідно до рішення міськвиконкому N 775 від 23 грудня 1957 року на  його честь назвали вулицю Кумівську (сучасна Яровиця). Хоча Жданов не менш, ніж Молотов чи Ворошилов, винен у масових репресіях 1930 – х років. Крім того, Жданов був ініціатором ідеологічної кампанії, спрямованої проти діячів науки та культури, що отримала назву «ждановщина». Як секретар ВКП (б) по ідеології, він переслідував представників творчої інтелігенції : поетесу Анну Ахматову, письменника-сатирика Михайла Зощенка тощо. Вибачте за цинізм, але Жданову повезло ”своєчасно померти” 1948 року , ще до ХХ з’їзду КПРС (1956), який засудив культ особи Сталіна. Проте, вулиці на честь Сталіна та його пам’ятники були у  СРСР до листопада 1961 року.

Вулицю на честь Жданова було перейменовано на Яровиця ще за Радянського Союзу, за часів перебудови, коли стало відомо про його причетність до масових репресій. Відповідно до постанови ЦК КПРС «Про скасування правових актів, пов’ язаних з увічненням пам’яті А. О. Жданова», виконком Луцької міської ради у лютому 1989 року вирішив перейменувати вулицю Жданова на вулицю Яровицю. Нагадаю, що раніше назву вулиця Яровицька носила сучасна Івана Франка. Назва цієї вулиці походить від села Яровиці, що знаходилося у районі цих двох вулиць ще на початку ХХ століття.

У моїй розповіді надалі буде ще один одіозний діяч,  якому, як й Жданову, “повезло своєчасно померти”.

Раніше вона звалася Замковою, Нижньозамковою, а з 1916 року стала Гвардійською. Назва вулиці на честь князя Любарта – Дмитра Гедиміновича з’явилася 1921 року за Другої Речі Посполитої. Назва унікальна для радянського міста. Це єдина вулиця міста, якій залишили стару, польську назву імені монарха до кінця 1950-х, а можливо, до 1960—х років. Ще треба уточнити. Схиляюся до того, що це сталося не раніше 1965 року. Взагалі, у Радянському Союзі не прийнято було називати вулиці іменами монархів, навіть таких видатних, як Володимир Хреститель та Ярослав Мудрий.

Хоча, вулиці на честь князя Олександра Невського були. У тому числі, у Луцьку. У Вересневому, у районі цукрового заводу. З 2013 року ця вулиця має назву Цукрова.

Але, Любарт був литовського походження, не Рюрикович, як усі попередні луцькі та галицько – волинські князі. Тобто, всі, хто вів родовід від Ігоря Рюриковича (княжив у 915 – 945 роках), батька князя Святослава, діда князя Володимира Хрестителя та прадіда князя Ярослава Мудрого.

Спочатку Любарт був луцьким, згодом галицько – волинським, нарешті після захоплення Польщею 1349 року Галичини - тільки волинським князем. Відзначу, що Любарт, який князював до самої своєї смерті у середині 1380-х, протягом більшої частини свого князювання воював проти поляків.

Як відомо, син Великого князя Литовського Гедиміна (княжив у 1316-1341 роках) став 1323 року луцьким, пізніше крем’янецьким та любарським (це Східна Волинь) удільним князем. Згодом, після смерті 1340 року останнього галицько – волинського князя-Рюриковича Юрія ІІ Болеслава зайняв престол.Немає точних відомостей ані про дату народження Любарта, ані про дату його смерті. Він народився 1299,1300 або 1312 року. Помер 1383,1384 або 1385 року. Відомо, що Любарт до свого одруження був язичником. Литовці прийняли християнство одними з останніх у Європі, тільки у XIV столітті. Любарт прийняв при хрещенні  православне церковне ім’я Дмитро. 

За рядом джерел, дружина Любарта Ганна-Буче була померлому князеві Юрію ІІ  Болеславу двоюрідною сестрою (а деякі джерела стверджують, що навіть донькою) Вона приходилася єдиною спадкоємицею галицько – волинського престолу. Завдяки одруженню на доньці одного з галицько – волинських князів Любарт й став луцьким удільним, а згодом й галицько – волинським князем.

Але досі історики не дійшли спільної думки, якого саме князя був зятем Любарт – Дмитро.

По одній з версій, вважається, що Любарт у період з 1321 по 1323 рік одружився з Ганною-Буче (Євфимією)— донькою Короля Русі (галицько-волинського, за іншими джерелами, луцького чи Володимирської), князя Андрія II Юрійовича (загинув до 1323 року), за іншими даними — донькою князя Лева Юрійовича, брата та соправителя Андрія ІІ, який загинув одночасно з ним. Не виключають, що дружиною Любарта могла бути й донька князя Юрія ІІ Болеслава, який був князем галицько-волинським у 1325 – 1340 роках.  Князі Андрій ІІ, Лев та Юрій ІІ Болеслав були нащадками Галицько – Волинського короля Данила Романовича (1201-1264), якого так й називають – Галицький. Вулиця на його честь також є у нашому місті.

Отже, версій, чиїм же зятем був князь Любарт, декілька. Кожна має право на існування. Виходить, що назва найвидатнішої пам’ятки Луцька – Замку Любарта, у якійсь мірі залежала від тої жінки-спадкоємиці галицько-волинських князів, яка стала дружиною литовця Любарта – Дмитра.

Як стверджують автори вищезазначених “Вулиць та майданів “, 1957 року вулицю імені   Любарта у Старому місті перейменували на честь радянського розвідника німецького походження Ріхарда Зорге. Я не погоджуюся, що саме 1957 року відбулося це перейменування. Обґрунтую своє твердження.

У списку вулиць до виборів у Верховну Раду 1958 року вулиця Любарта зустрічається також.

Щодо Зорге. Радянський розвідник німецького походження Ріхард Зорге (1895 – 1944) до кінця 1964 року взагалі був мало кому відомий у Радянському Союзі. Деякі джерела стверджують, що він був трійним агентом: ще й китайським, тобто антикомуністичного режиму Чан Кай Ші, і навіть, німецьким. Задля конспірації  Зорге вступив до лав нацистської партії. З 1936 року він мешкав у Японії, де офіційно вважався журналістом декількох впливових німецьких і одного голландського видання, одночасно збираючи розвідувальну інформацію. У нього було широке коло знайомств, у тому числі серед дипломатів та японських впливових кіл. Деякі дослідники вважають, що саме Зорге першим повідомив Сталіна про підготовку нападу Німеччини на Радянський Союз. Тоді йому не повірили. Пізніше, з ризиком для життя Зорге передав у Москву інформацію про те, що у кінці 1941 року Японія не вступить у війну проти СРСР. Це дозволило радянському керівництву зняти з радянсько – японського кордону 26 дивізій та передислокувати їх на фронт. Це й вирішило долю битви під Москвою на користь радянських військ.

Проте, у жовтні Зорге було заарештовано японськими спецслужбами за підозрою у шпіонажі.  Три роки потому, у листопаді 1944 року за вироком суду він був повішений.

Радянська влада тривалий час не визнавала його своїм розвідником.

1964 року радянський керівник Микита Хрущов побачив фільм французького режисера Іва Чампі «Хто ви, доктор Зорге?» (1961, у ролі Зорге - Томас Хольцман). Після цього, у листопаді 1964 року Зорге присвоїли звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Відтоді й почали на його честь надавати назви вулицям.

Отже, луцьку вулицю Любарта могли перейменувати на Зорге не раніше 1964 року. Аж ніяк не 1957, як стверждують автори “Вулиць та майданів “.

Історична назва вулиці – Плитниця була повернута вулиці Зорге на початку 1990-х років. Сучасну назву  вулиця отримала від однойменної місцевості біля Стира у кінці вулиці, де, як вважалося, у давнину  складали сиру та обпалену цеглу. Виникнення топоніму  “плитниця” прийнято вести від слова «плита» й пов’язувати з каменярнями чи виробництвом цегли, черепиці та кераміки.

Неподалік Плитниці знаходиться вулиця Галшки Гулевичівни - одна із найстаріших вулиць у місті. Вона розташована в історико-культурному заповіднику Старий Луцьк. Забудови цієї вулиці сформувалися ще у ХІV-XV століттях. Проживали тут переважно представники вірменської общини, тому вулиця отримала назву Вірменська. Вулицею Хлібною Вірменська стала 1916 року. Пов’язано це з тим, що на перетині Вірменської із Боніфратською (тепер Караїмська) знаходився хлібний ринок.

Відповідно до рішення міськвиконкому N610 від 24 серпня 1959 року Хлібну вулицю перейменували на честь талановитого російського письменника Григорія Олександровича Мачтета (1852-1901), який народився у Луцьку. Не погоджуюся з твердженням авторів “Вулиць та майданів”, що це сталося 1958 року. Архівне джерело свідчить про 1959 рік.

Відомо, що пісня, автором слів якої  був революціонер – народник Мачтет, - “Замучен тяжелой неволей…» (1876, у перекладі українською мовою — «В неволі скатований люто…») дуже подобалася вождю світового пролетаріату Володимиру Іллічу Леніну. Автор музики цієї пісні невідомий. До речі, Мачтет публікував переважно свої прозові твори. Вірші писав, але не задля публікації. “Замучен тяжёлой неволей” чи не єдиний відомий поетичний твір письменника.

Крім Мачтета, ще один російський літератор, вже радянський, поет та перекладач Ярослав Васильович Смеляков (1913 – 1972) також народився у нашому місті. Смелякова було неодноразово репресовано сталінським режимом. Його наибільш відомими творами вважають вірші  «Якщо я захворію…» та «Хороша дівчинка Ліда». У районі Теремно є провулок Смелякова, вулиці не заслужив. Хоча талановитий був поет.

Перейменування тодішньої вулиці Мачтета пов’язано з однією важливою подією у історії міста.

Відповідно до рішення луцького міськвиконкому від 12 червня 1959 року N 594 смуга міста Луцька поширилася на деякі населені пункти Волинської області, зокрема села Малий Омеляник, Кічкарівку, Черчиці, Гнідава, Вишків та Вересневу селищну Раду. Цим же рішенням Теремнівська сільська рада була підпорядкована Луцькій міській раді. У зв’язку з цим з’явилася необхідність впорядкувати назви вулиць. Адже було чимало й таких, що носили однакові назви. Або назви не відповідали реаліям радянської доби.

10 серпня 1960 року луцький міськвиконком прийняв рішення, додатком до якого став перелік осіб, на честь яких рекомендувалося називати вулиці Луцька. “Список видатних людей, на честь яких названі вулиці Луцька”. Таку назву мав цей перелік. Причому для багатьох осіб з цього списку вказували лише прізвище (без імені та по – батькові)  та вид діяльності. У деяких вказували тільки першу літеру імені. До останніх не відносилися Гулак-Артемовський та Вавилов. Як відомо, було, як мінімум два видатних Гулака-Артемовського та два Вавилова. Хоча чітко вказувалося, що Гулак-Артемовський – це український композитор, а Вавілов (так у тексті) - бувший президент академії наук. Була серед тих, що з першою літерою замість імені, П. Савельєва. “ Керівник підпільної організації у місті Луцьку” (згідно тексту).

Іншим додатком до цього рішення міськвиконкому став “Список вулиць, які перейменовуються”. Це його дійсна назва. У цьому списку деякі особи вже з іменами. Вказана й Даша Гордіюк. Ми знаємо тепер її як учасницю українського національно-визвольного руху Домну Гордіюк. “Учасниця Колківської демонстрації 1935 року”, як вказано у попередньому додатку.

Ось у “Списку вулиць, які перейменовуються” вперше згадується не П., а саме Паша Савельєва. У двох варіантах  списку пропонується перейменувати на честь Паші Савельєвої вулицю Інвалідську. Тепер вона носить ім’я Клима Савура. У одному з варіантів Пашу Савельєву закреслили й дописали  Кондратюк (“вчений в галузі ракетобудування, земляк” – вказано у документі).

Як відомо, вулиця Інвалідська невдовзі стала вулицею Мачтета, а вулиця Мачтета (колишня Вірменська та Хлібна) отримала ім’я Паші Савельєвої. І це сталося, я вважаю, не 1959 року, як вказано у “Вулицях та майданах “, а не раніше 1960 року. Якщо вірити архівним джерелам, звичайно. Ось така рокіровка сталася у топоніміці луцьких вулиць початку 1960-х.

2007 року вулицю Паші Савельєвої перейменували на честь іншої жінки – Галшки Гулевичівни. Хто ж були ці дві представниці прекрасної статі, з іменами яких пов’язана історія колишньої вулиці Вірменської?

Паша (Прасков’я Іванівна) Савельєва (1918 – 1944) народилася у селі Зарубіно Тверської губернії. Після закінчення Московського кредитно-економічного інституту 1940 року отримала розподілення до Луцька. З початком війни Паша очолила луцьке підпілля,  організовувала диверсії на залізниці. Разом з іншими підпільниками вона вкрала у німців зразок таємної  хімічної зброї, якого згодом було переправлено до Москви.

У грудні 1943 року за нашептом зрадника Пашу Савельєву було заарештовано гестапо. 75 років тому, у січні 1944 року після жорстоких тортур підпільницю спалили живою на подвір’ї колишнього католицького монастиря Луцька. 1945 року Прасков’ю Савельєву посмертно нагородили орденом Леніна. 

Тепер вулиця носить ім’я меценатки, засновниці Хрестовоздвиженського братства руської шляхтянки Речі Посполитої Єлизавети Василівни Гулевич (відома як Галшка Гулевичівна) (1575 — 1642), яка останні роки життя мешкала у Луцьку. Поховали Галшку Гулевичівну у церкві місцевого братства.

Повернемося до інших перейменувань луцьких вулиць  після 1960 року.

Тоді, на початку 1960-х відбулося перейменування вулиці Плоцької (у 1941 – 1944 роках звалася Святогірською). Їй дали ім’я українського поета Олександра Якимовича Гаврилюка (1911-1941). Хоча спочатку планувалося перейменування на честь Макаревича (у списку осіб вказаний як керівник Колківської демонстрації 1935 року).

Вулиця Сольна отримала ім’я  Гребінки (“видатний український байкар”), Проста – Кармелюка (“керівник селянського повстання на Україні”), Тверда – Юних ленінців, Сіра – Лобачевського (“видатний вчений – математик”), а Довга – Черняхівського (“генерал, командувач фронтом, загинув”).

Планувалося також відповідно вище зазначених переліків назвати вулицю Тупу на честь Пржевальського, Листопадову, що у Теремно – Гулака – Артемовського, Овочеву на Красному – Ленінградською.

Але, не все так сталося, як хотілося. Деякі вулиці отримали зовсім інші назви. Овочева стала вулицею Ушинського на честь видатного педагога. Листопадову перейменували на честь Народних дружинників. Й досі існує вулиця з цією назвою. Відразу згадую героя Євгена Моргунова - Бувалого з комедії “Операція “И”. “Я дружинник!“. Уночі та без звичних представників міліції поряд! Вулиця на честь дружинників є, а на честь, скажимо, видатного луцького архітектора Василя Кузьмича Маловиці (1930 – 2014) – немає.

До речі, на початку 1960 – х років почалося будівництво вулиці Привокзальної. Це не та, що тепер. Інша. Авторами проектів ділянки цієї вулиці у районі залізничного вокзалу були саме Маловиця та його колега Клавдія Львівна Юровська. Відповідно до рішення міськвиконкому N271 від 23 квітня 1962 року на честь 50-річчя виходу першого номеру більшовицької газети “Правди “ Привокзальну було перейменовано на проспект “Правди”. Тепер це проспект Президента Грушевського.

Так сталося, що у Луцьку з’явилися вулиці з однаковими назвами у різних районах міста. Наприклад, було по дві вулиці Лобачевського, Радіщева та Островського. Рішенням міськвиконкому N 638 від 3 листопада 1961 року вулицю Радіщева, що у районі Гнідави, було перейменовано на вулицю Гайдара. А вулицю Лобачевського, що у районі Теремно, назвали вулицею Воровського.

Вздовж залізничної колії у бік Львова знаходилося дві вулиці Островського. Рішенням міськвиконкому N 577 від 8 жовтня 1962 року одну з тих вулиць, що була ближче до залізничного вокзалу, перейменували на Ленінградську. Це – сучасна Привокзальна.

Вулицю Польну тоді перейменували на честь Вавилова. Автори “Вулиць та майданів” стверджують, що перейменування сталося на честь Миколи Івановича Вавилова (1887-1943) — російського і радянського вченого-генетика та ботаніка, академіка АН СРСР і АН УРСР. У 1940 році він був репресований та помер 1943 року у в’язниці. Не погоджуюсь з твердженням, що вулицю назвали на честь саме Миколи Вавилова. У “Вулицях та майданах” приведено інформацію про Миколу Вавилова, але факт біографії, пов’язаний з перебуванням у Луцьку під час першої світової війни стосується його молодшого брата Сергія Івановича Вавилова (1891 – 1951). Теж академіка (1932), радянського фізика, засновника наукової школи фізичної оптики в СРСР,  лауреата Сталінської премії. Він був президентом Академії наук СРСР у 1945 – 1951 роках. Як й зазначено у “Списку видатних людей… “ 1960 року, що вказаний  вище. “Вавілов” (так у тексті) там, як пам’ятаєте, був без вказаного ініціалу, проте з вказаною посадою. Саме про нього йдеться у публікації Олександра Котиса у “Хроніках Любарта”. І саме на честь Сергія Вавилова, згідно архівних джерел, назвали колишню вулицю Польну.

А вулиця Крукова отримала ім’я українського драматурга Івана Кочерги (1881-1952). Як стверджують автори “Вулиць та майданів “ це сталося чомусь 1944 року. Знову не погоджуюся. По-перше, Кочерга є у переліку осіб, на честь яких перейменовуються вулиці. Перелік 1960 року. Там вказано, що “ І. Кочерга – український письменник”. По – друге, Іван Кочерга помер 1952 року. У радянські часи лише на честь одного діяча культури прижиттєво назвали місто та вулиці. На честь російського радянського письменника Олексія Максимовича (Максима) Горького (1868 – 1936)  перейменували місто Нижній Новгород 1932 року.

Після закінчення ХХІІ з’їзду КПРС  у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1961 року тіло Сталіна винесли з Мавзолею та поховали у могилі біля Кремлівської стіни. Сталінград став Волгоградом, Сталіно – Донецьком, Сталінабад – Душанбе тощо. Почали перейменовувати вулиці, що носили ім’я Сталіна. Торкнулося це й Луцька. Відповідно до рішення міськвиконкому від 13 листопада 1961 року N670 “Про перейменування вулиць Луцька “, “йдучи назустріч побажанням трудящих міста” вулицю Сталіна та вулицю Червоної Армії до залізничного переїзду перейменували у вулицю Радянську. Вулицю Червоної Армії від залізничного переїзду і до кінця перейменували у вулицю Червоноармійську. Бувша вулиця Радянська на Красному стала Севастопільською, а Сталінградська – Волгоградською.

Хоча, згодом у кінці 1960 – х,  з’явилися інші назви вулиць, пов’язані з увічненням пам’яти радянських діячів. Наприклад, вулиця Дмитрієва. Хто це такий? У Вікіпедії десятки видатних людей з таким прізвищем. Наприклад, російський поет Іван Дмитрієв. Ні, у вищезазначеному переліку чітко вказано, що це – перший голова луцького ревкому. Тобто, перший керівник більшовиків у нашому місті у листопаді 1917 – лютому 1918 року Олексій Миколайович Дмитрієв. Крім того, що він був прапорщиком російської армії та керував революційним комітетом, про нього нічого не відомо. Коли і де народився, чим займався до того, як очолити луцький ревком. Навіть немає єдиної думки, коли і де він помер. По одній версії, він був заарештований німцями, що зайняли Луцьк 19 лютого 1918 року по домовленості з керівництвом УНР. Згодом або повішений, або розстріляний тими ж німцями. За версією історика Івана Кічия Дмитрієву разом із ревкомом вдалося втекти з Луцька. Отже, тоді його подальша доля невідома. Ім’я Дмитрієва носила колишня вулиця Торгова, як стверджують автори “Вулиць та майданів”. Створена 1957 року, бічна від вулиці Ковельської, перед Набережною. Тепер цієї вулиці вже немає, скасована 1992 року. Її ліквідували у зв’язку з плановим знесенням існуючої забудови відповідно до рішення міськвиконкому N 308 від 15 липня 1992 року.

Звичайно, назви, пов’язані з комуністичною ідеологією нікуди не зникли. 1967 року вулицю Граничну у районі Гнідави перейменували на вулицю 50 років Жовтня. Наприкінці 1970 – х вулицю Ярощука перейменували на проспект Карла Маркса, вулицю 17 Вересня - на проспект Енгельса, а у новозбудованому 33 – му мікрорайоні з’явився Жовтневий проспект.