Архiтектурне хуторянство

Місто, в якому живемо, як правило, нас надихає, спонукає до пізнання нового, втішає, дивує і одночасно заспокоює. Воно вміє берегти наші найсокровенніші таємниці і дає можливість вписувати нові сторінки в історію. Воно єднає покоління, ховаючи у затінки всі нерозуміння й чвари. В рідному місті завжди затишно і комфортно, бо у ньому століттями живуть людські спогади. А ще є вулиці, дороги, знайомі будинки, стіни і вітрини. Усе це – своєрідний ансамбль, котрий за умови правильного підбору інструментів і високопрофесійності музик запускає в нашому серці дуже гармонійну, часом – щемливу, але надзвичайну музику. Коли це звучання є, місто виконує свою найважливішу функцію – просторотворчу. Якими звуками наповнені луцькі архітектурні ансамблі, вирішили поцікавитися в одного із талановитих „музик” нашого простору - художника, скульптора, викладача Луцького технічного університету Богдана Ясинського.    

- Мав можливість нещодавно побувати в Івано-Франківську, де зустрічався зі своїми однокурсниками. Ми прогулювалися вулицями - і за кожним будинком я для себе відкривав щось нове. А потім збагнув, що це, можливо, один із найкращих життєвих просторів у Західній Україні, а можливо й у всій країні. Це для мене було справжнє відкриття.

- Що саме вас так вразило?

 - Грамотна, фахова організація простору. Там працюють архітектори, які знають, що роблять, з чого треба починати. Я порівняв їхнє місто з нашим - складається враження, що у нас починають з кінця. Мислити форму і простір слід як єдине ціле і формувати середовище необхідно з урахуванням всієї структури, яка була досі, і всі нові об’єкти, які будуть вкраплені в неї. В Івано-Франківську відчувається, що новий об’єкт, який вбудовується в старовинну структуру, - адже, наш час вимагає нових форм - дуже вміло вписують, навіть на контрастах. У старих кварталах з’являються нові, абсолютно провокативні елементи, які, на мій великий подив, надзвичайно гармонійно там знаходять своє місце. Я був зачарований. По-друге, там ніхто нічого не ламає: все, що залишилося з давніх часів, зберігається, реставрується - і потім працюють над силуетом кварталу чи площі. Якщо подивитися на їхню головну площу - на ній є все: сучасні і старі будівлі. Але вона не викликає відчуття дисонансу, як наш Театральний майдан. Там просто хочеться бути, сидіти, дивитися. Їхня “стометрівка” теж цікава - поєднання старого і нового: все між собою співпрацює, уживається. Я був надзвичайно вражений. Треба віддати належне тому, що дуже багато збереглося старих будівель - на відміну від Луцька. Це має свою вагу, створює загальний образ архітектурного багатства. Кожна ця площа чи вулиця повністю запроектована так, що всі форми - і фонтани, сквери - в одному комплексі працюють, створюють те середовище, від якого люди отримують позитивні емоції, а не викликають головний біль і відчуття сірості. В тому і призначення архітектурного середовища. А якщо порівняти середовище луцьке, то воно надзвичайно програє тому професійному, гармонійному, виваженому, що в Івано-Франківську. Тут є навіть такі будівлі, які надзвичайно мене дратують.

 - Назвіть їх.

- Перший, що мене обурює, - це будинок суду за драмтеатром. Він побудований в неокласичному стилі - такому легкому, з елементами класики. І тут до нього раптом приклеїли якусь незрозумілої форми і незрозумілого масштабу - просто важку, страшну форму незрозумілого стилю. Це ще щось таке із радянських соцреалістичних часів, яке взагалі подавило повністю цей будинок. Саме по собі це новоутворення некрасиве, спотворює повністю будинок. Мене дивує, де була художня рада і куди дивиться керівництво міста. Це ж для Луцька! Приїжджають до нас люди - оцінюють, дивляться. Невже не соромно за такі речі? Мені здається, що негайно це треба розвалити і дати нормальному архітекторові там побудувати щось нове.

 - А в нас є нормальні архітектори?

- При всьому моєму песимізмові - бо був я на архітектурній раді, мав із ними певні розмови, - думаю, що кілька людей мислячих знайдеться. Але я не знаю, чому вони не мають свого слова і пропускають таке через цю раду. Втім, більшість там таких, які не вміють мислити категорією простору й форми і їх не цікавить, що буде далі з тими будинками.

Другий "шедевр" - новозбудований будинок на вул. Лесі Українки, що поблизу Будинку побуту - незрозумілого якогось еклектичного стилю, там все намішано і викликає воно відчуття суму. Ми ж - 21 століття, архітектори! Повинні мислити зовсім іншими речами. Необов’язково назад повертатися, вишукувати там третьосортну архітектуру і її копіювати. Це можна робити по-іншому, будучи стильовим, не порушуючи архітектури вулиці, і водночас - сучасним. Це настільки провінційна споруда якогось районного масштабу, що й слів немає. Буде стояти, звичайно, гроші заплачені. Але нову нотку оптимізму в обличчя міста воно ніколи не привнесе.

- Там же поряд і згорілий будинок, який аж ніяк не прикрашає вулицю...

- Зараз бізнес всім керує. Не вигідно це, очевидно, комусь, тому й стоїть. Із сучасного нічого цікавого у нас немає, яке могло би конкурувати з Івано-Франківськом.

- А в інших містах?

- Львів - взагалі поза аналізом, а міста обласного рівня - всі, які є на Західній Україні, - їм далеко за тією організацією простору, яка є в Івано-Франківську.

- А житлові будинки в якому просторі?

- Архітекторів мало цікавила краса житлових масивів. Їх мало цікавило те, як вони впливатимуть на психологію людей, які там житимуть і весь час на них дивитимуться. Їх цікавили квадратні метри.

- А якими би ви зробили житлові квартали?

- Вони у мене мали би радісний вигляд. Люди, споглядаючи їх, повинні були б наповнюватися оптимізмом, радістю.

- Мабуть, вони і цікаву форму мали б, а не нагадували коробки?

- В першу чергу я б додав національний, навіть - реогіональний, характер у формоутворенні. Кожен регіон має свої характерні риси, приховані в абстрактних формах, які давно живуть і передаються з покоління в покоління. Якщо ми приїжджаємо в Бельгію, Францію, Англію, їхні будинки не є якимись космополітичними, безликими, кожен відображає своє середовище, свою історію. Кожен архітектор намагається це робити - він має базу, на яку можна спертися. Але національні риси - лише частина образу. Має бути функціональність.

- Існують кольорові квартали...

- Звісно, колір має надзвичайний вплив. Він повинен бути в таких будівлях. Скільки і в яких дозах - це вже інша справа.

- Щось чудернацьке у "вашому" місті буде, скажімо, з асиметричними вікнами?

- Безперечно. Це були б окремі будинки, які мали би своє функціональне призначення. Наприклад, дитячі кафе, які були б по-іншому виконані. Звичайно, ці будинки відрізнятимуться від житлових, бо з останніми дуже не розженешся. За першої нагоди треба було би вводити щось нове, гарне, що не давало би людям можливості сумувати.

- Коробки у нас вже є. Чи можна їх оздобити, щоби вони привабливіше виглядали?

- Можна. І навіть потрібно та реально. Тільки я вже знаю, чим це закінчиться. На це грошей немає і не буде. Бо ніхто не буде на естетичний вигляд звертати увагу - він у нас зараз по суті на останньому місці. Переваги надають зовсім іншим вкладанням коштів.

- Що б ви зробили зі стандартною 9-поверхівкою?

- Можливо розробив би суперграфічне кольорове рішення - із 2-3 кольорів, яке би надало будинку індивідуальності, щоби люди не плуталися в тих будинках. Але це в комплексі району. Щоб це був оркестр - кожен будинок різний, але всі вони створили якийсь єдиний образ цього району.

- Тобто, якби знайшовся меценат і хотів облагородити якийсь район, то ресурс би знайшовся?

- Так, тим "інвалідам" ще можна продовжити життя...

- Зараз наше місто найнепривабливіше виглядає - калюжі, болото і сірі будинки...

- Воно створює гнітючий настрій. Архітектурне середовище надзвичайно впливає на настрій людини.Тому ми в одних місцях комфортно почуваємося, а в інших - незатишно. Повинна бути певна організація людей, які матимуть кошти, організовуватимуть конкурси. Бо зараз конкурси не організовуються, а якщо й проводяться, то між собою вибирають своїх, нікого туди майже не допускають, а якщо допустять, то його там зарубають, як півня. Треба незалежні ресурси, щоби змінювати місто.

- Можливо громаду залучити?

- Вона дуже інертна. Її спочатку треба розворушити. Але це можливо. В першу чергу треба гроші.

- То таких, як Гауді, в нас немає?

- Немає. Я намагаюся студентам давати розуміння, що таке форма і простір, як вони діють на свідомість людини. Хочу, аби студенти бодай мали поняття, що існує форма і простір і з ними треба говорити мовою трохи іншою, ніж просто розставляння предметів.

- Їм це цікаво? Чи це просто партія людей, яка прийшла відсидіти свої п’ять років?

- Одиницям цікаво.

- Решта йдуть в дизайнери, щоби заробляти гроші?

- Це дійсно популярно, але чи ефективно для суспільства? Залежить від якості дизайнера. Це дуже складна професія.

- Чи є в нас цікаві будинки, за які не соромно?

- Є будинки добротно зроблені, які мають свій стиль. Наприклад, обласний музично-драматичний театр зі своїм стилем соцреалізму. До нього з точки зору його формоутворення немає якихось претензій. В старе місто не соромно людей повести - там майже всі будиночки гарні, гармонійні. На вулиці Лесі Українки кілька будинків є. Будинок пошти, який побудований в період конструктивізму, ляльковий театр. На вулиці Богдана Хмельницького теж цікаво. А без замку Луцьк - взагалі не Луцьк.

- Але все можна за годину обійти...

- Так. Із новобудов, на жаль, немає нічого цікавого.