Вдовина лепта

День перемоги – свято, як то кажуть, зі «сльозами на очах». Але піднімаючи урочисті тости, як часто ми згадуєм тих, хто здобув цю велику “Вікторію”, поклавши на її вівтар все, що мали дорогого і сокровенного.

Це трапилося в селищі Торчин приблизно у 1975 р. Місцевий вчитель, а згодом - відомий на всю Волинь краєзнавець Григорій Гуртовий дізнався, що десь на горищі старого будинку на вул. Жовтневій ще з часів війни зберігається славнозвісний кулемет «Максим». Прихопивши з собою Світлану Кравчук, ученицю 7 класу, Григорій Олександрович вирушив на пошуки нового експоната.

Зима того року видалася лютою та дуже сніжною. Діставшись до потрібного будинку, вони помітили, що стежка до оселі не розчищена: скрізь віяло запустінням. Ледве пробравшись через високі кучугури снігу, вони зайшли всередину. Картина, яка постала перед очима, потім ще довго переслідувала обох. У глибині кімнати біля мурованої плити сиділа схилена постать старої бабуні, жадібно вбираючи залишки тепла від останьої головешки. Холод в оселі стояв такий, що навіть поверхня води у відрі взялася кригою.

- Чомусь ноги перестали ходити...- тільки спромоглася сказати ста- ренька, побачивши своїх гостей.

Мета візиту раптом враз втратила свою значимість і вагу. Матрьона Горошко - вдова загиблого воїна, втратила свою єдину дочку ще під час війни, а зараз була кинута напризволяще.

Після короткої розмови Григорій Олександрович поспішив прямо до сільради.

- Конче потрібні дрова: людина по-ги-бає! – звернувся він до голови, і розповів де вони щойно побували.

- Дров нема і не буде, – категорично відповіла сільський голова, до речі - жінка, прізвище якої навіть згадувати не хочеться.

Григорій Олександрович та Світланка, похнюпивши голову, поплента- лись до школи, а у скронях стукотіло: «Де взяти гроші на паливо? Як врятувати людину?»

На уроці у 7-му класі пан Гуртовий раптом не витримав і звернувся до учнів: «Діти! Замерзає старенька, хвора бабуся. Треба допомогти.» - З усіх кінців класу залунали голоси: «Так, МИ, допоможемо! МИ, зробимо це!» - Нині важко пригадати, хто перший запропонував це: «Та коли ми з вами кожен нав’яжемо хоч два розпали дров і завеземо їй, то вона зможе дотягти до весни. Хто згоден?» Увесь клас в одному пориві піднявся на ноги і кожен гукав: «Я, я.» З 32-х учнів не відмовився ніхто.

Згодом односельці побачили на центральній вулиці дивну картину: ці- лий караван санчат, наповнених в’язками дров, везли діти - один за одним. І тільки одна дівчинка мала півмішка вугілля... А в кінці процесії - Григорій Олександрович зі своєю поклажею. Коли повернули на Жовтневу, йти через великі кучугури стало значно важче. Повз них проїзджали сани, порів- нявшись з процесією, дядько запитав:

- Куди це ви так чимчикуєте, діти?

- Військовій вдовиці веземо дрова, – відповіли  ті.

- Ну що ж, хороша справа. А ну хутенько чіпляйте санки до моїх саней, бо ви так до вечора не дійдете через сніг.

Діти радо кинулися виконувати: справа пішла швидше та веселіше. Дя- дько цвьохнув коні,  рушили санчата, а слідом за ними побігли щасливі діти. У добрій справі і помічників легко знайти.

Добравшись до садиби вдови, хлопці кинулися розчищати сніг з вулиці та подвір’я, а дівчатка пішли до оселі, розпалили вогнище та поставили нехитру страву на плиту. Розчулена бабуся забіткалася:

- Діточки мої дорогеньки, і де ж ви такі хороші та добрі взялися, і чим же я вам мої милі віддячу?

- А ви вже нам віддячили, – відповіла  Світланка Кравчук.

- Коли, як? – здивувалась старенька. 

- А тоді, коли відпустили свого чоловіка на війну. Він же загинув за наше мирне життя, щоб ми могли ходити до школи та вчитися ...