Димократiя або феодальний модерн

Профанація - ось найвдаліша характеристика сучасного стану України. Повсюди - пусті балачки про розвиток країни, боротьбу з корупцією, реформи, прориви, демократії, відродження, історію, традиції… Вся ця вербальна провокація базується на абсолютному нерозумінні суті речей, значенні слів і підміні понять.

Основними декларованими принципами сучасної держави є законність і демократія - принципи, згідно з якими можна брати владу й здійснювати управління тільки з дозволу тих, ким керують... А, що ж таке демократія і яка її суть? Демо- кратія - влада народу. Гаразд. А влада над ким, адже всі мешканці країни і є народ? Ну, мабуть, над урядом, - адже уряд звітує перед народом… І ви в це вірите? Гаразд, якщо демократія - це влада народу, то чому ж ми уряд називаємо владою? І якщо уряд - від слова “урядує”, то тоді над ким? Виходить, що підлеглий править владою?! Десь нас тут точно “розводять”. Відчуваєте? Отже, виходить, що насправді демократія - це лише спосіб призначення уряду за допомогою виборів. Але ж нам добре відомо, що тих, хто буде обраний, в наш час визначають соціологи та політтехнологи які, мов грецькі жерці, переймаються лише тим, що скаже їх роботодавець - дельфійський оракул, та досліджують те, чого нема, - громадську думку. Ось проведуть вони соцопитування - з’ясують, за що хоче голосувати народ, який і не народ вже, а електорат, а потім йому ж і розкажуть те, що він хотів почути. Виконувати ж усе це мають ті, кого виберуть за те, що вони збиралися робити, обіцяючи під час виборів. От. А потім всі, як завжди, зішлються на нестачу грошей для виконання обіцяного і їх всі зрозуміють. Ну немає грошей - дійсно… А навіщо обіцяв? І це зрозуміло - хотів, щоб вибрали… То ж і виходить, що демократія - це вивчення того, що хоче чути електорат, для того, щоб йому це сказати під час виборів і потім - одержавши владу, робити, що заманеться. Ось так класична ДЕМОкратія переходить в реальну ДИМОкратію, і її дим пускають нам в очі ті, хто вже фактично узурпував право керувати нашим майбутнім. І ця узурпація відбулася на наших очах.  І жоден народолюбець навіть не пискнув коли нас з вами, - демос-народ, котрий за Конституцією є «єдиним джерелом влади в країні», було від неї брутально відсторонено, а в країні запанував справжній ДИМОкратичний партійний расизм - ганебний атрибут останніх років. Саме так можна назвати ту абсолютну зневагу до конституційних принципів рівності прав і свобод громадян перед законом, в країні, відданій на відкуп партійним карликам – маріонеткам. В створеній партійній системі - ви, якщо не є, пробачте, членом, або прихильником якоїсь партії, то вже і не громадянин, а лише - електорат. Забрали в нас навіть гарантоване ст.38 Конституції право бути вільно обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування. Не член, не прихильник – і права не маєш. Як не маєш і гарантованого права доступу до державної та служби в органах місцевого самоврядування. Там же теж – члени або квоти... Ось вам і відсутність обмежень чи привілеїв за політичними ознаками, соціальним походженням, майновим станом…

Парадоксально, але, незважаючи на партійну узурпацію, катастрофічне суспільне розшарування, падіння соціальних та гуманітарних стандартів, українська політика з кланового ристалища так і не переросла в арену змагань між народом і т. зв. владою за ідеї та соціальну справедливість. А пануюча в ній ДИМократія виявилася лише модифікованою формою середньовічного феодалізму. І підміна понять лише посприяла його процвітанню.

Скориставшись вседержавним  беззаконням та «сколотивши» на ньому чималий капітал, що відкрив майже необмежений доступ до влади, колишні компартійні та комсомольські діячі, а то і просто бандити, стали олігархами, наполегливо силкуються уособити себе з феодальною знаттю. А партійно-номенклатурно-колгоспна структура влади вправно виконує роль їх васалів.

Вся Україна сьогодні поділена на феоди, вотчини й уділи.  “Розібрані” не тільки мисливські угіддя і рілля, як у Лозинського, - не тільки колишня державна власність за безцінь приватизована колишніми активістами, але й практично всі хоч трохи прибуткові державні об’єкти. Будь-яке підприємство, фірма, школа, вуз, контора мають свого хазяїна, і, по суті, віддані йому “на прогодування”. А в нього все “схвачено”, люди свої усюди розставлені, і будь-яка опозиція всередині уділу подавлена. То ж зняти чи замінити його, - особливо якщо це державна структура, - практично неможливо. І все це тому, що в нього вже давно встановлені взаємовигідні особисті зв’язки з іншими такими ж хазяями - директорами, завідуючими, ректорами, прокурорами... І, як правило, в нього є вже і свій сюзерен десь в «області» чи в Києві - нардеп, міністр або його заступник, а то і прем’єр, або президент...

Що державі потрібно від такого господаря чи його вотчини? Лише одне: податки. Платиш - працюєш. Не платиш - розберемося. Заплатиш. Ну, природньо, якщо немає налагоджених контактів в податковій або де вище. Щоправда, тоді треба відстебнути “контакту” - для підтримки і зміцнення порозуміння.

Чи потрібна державі якісна робота підприємства, контори, вузу, школи, відомства, відділення, упра-вління? Щонайменше. Головне - щоб гроші текли в засіки і зі звітністю був порядок. Ну, звісно, на папері. Що там насправді - нікого не хвилює. Статистика - ось що важливо. Вона ж - річ гнучка. Треба - нагнемо.

Насправді - при всіх реверансах у бік місцевого самоврядування - головна проблема сьогодні полягає не в нестачі влади або грошей в регіонах, а в повній відсутності адекватного ефективного керівництва і контролю з боку центральних органів влади. Все віддано на відкуп місцевим царькам і князь-кам, що використовують власність громади, яка потрапила в їхні руки, для особистого збагачення і «підгодовування» своїх посіпак, що служать у їхньому «війську» за можливість отримання «земельних наділів», доступу до бюджету та залишків комунального майна. І найстрашніше, що цей хохляцький феодалізм вперто починає набирати спадкового характеру.

Сьогодні в найліпшій частині світу, яку становить Україна, справжні політика, мистецтво, наука, війна є внутрішньою усвідомленою справою лише п’яти відсотків населення. Інших це не стосується. Інші - мимоволі трансформуються в холуїв - етнічних кріпаків системи. І їхнє існування опиняється майже в повній залежності від феодалів. Але щоб ніхто не запідозрив реального свого статусу гастарбайтера – «працюючого гостя» у рідній країні, яка їм більше не належить, проводяться показові вибори, публічні дискусії на усяких «свободах слова», діють партії, суди, комітети, незалежні експерти і т.д.

Сучасний український політичний процес є лише віддзеркаленням міжусобиць давньої Русі, причини яких, як і тоді, коріняться в боротьбі зверхників за перерозподіл влади та великокняжий стіл у Києві.  Наші феодали ніколи не могли розібратися без татар, а тому, не маючи клепки та національного гонору, і досі їздять - то до росіян, то до американців за ярликами на владу. Зважаючи на внутрішні комплекси, брак культури та інтелекту, вони, як і їхні попередники, й досі не розуміють національних пріоритетів, а тому абсолютно не здатні домовлятись. Як не парадоксально, але нам, народу, зовсім і не вигідно, щоб вони домовились на цьому історичному етапі. Хай чубляться, не треба переговорів. Бо собачі бої - все ж таки розвага, а, головне, - якщо їх не нацьковувати, то вони, домовившись, будуть гризти нас із вами.

Якщо так вже історично склалося, що українська національна політика - це лише з’ясовування стосунків усередині вузького кола людей, які дедалі більше відчувають себе сеньйорами та васалами, панами та підпанками, то для чого все це демократичне лушпиння? Якщо становленню України як національної держави перешкоджає феодальна роздрібненість, то може слід створювати не політичні партії, а одразу феодальні дружини?

А поки немає у нас справжньої національної  держави і поки не з’явилися справжні Українці, які здатні її створити, - нічого доброго нам не світить. Хіба що - татаро-монгольське іго знову нас об’єднає...

Ну що ж, панове, почитали трішки - і  до праці, пани ваші вас уже чекають. Епоха модерного українського феодалізму продовжується!