Серпом по... історії

Інакше й не скажеш про те, що відбулося з селищем Торчин Луцького району за останні півстоліття. Ще у 1540 році воно отримало Магдебурзьке право. Але за часів радянської влади Торчин нещадно пошматували – спочатку створили колгоспи, а потім – роздали їхню землю. Відтоді й виникла абсурдна ситуація: живуть люди у Торчині, а за довідками ходять до сусідньої селищної ради, живуть на одній вулиці, а належать - до різних сільських рад. Нестерпно боляче з цим миритися двом місцевим мешканцям, котрі краще за інших знають свою історію і, попри вельми поважний вік, намагаються боротися за минуле. 

Григорій Олександрович Гуртовий — знаний в Україні історик, вчитель, заслужений діяч культури, журналіст і директор Торчинського народного музею - разом із депутатом селищної ради — Костянтином Васильовичем Климовичем, який досі пам'ятає всі старі межі Торчина, — вболівають за те, що ж буде з історією їхнього краю.

- Треба конче повернути Торчину споконвіку торчинські землі - інакше він, який з 1540 року був і культурним, і господарським центром, втрачає будь-яку перспективу для свого розвитку. Щоби по Боратинській вулиці далі будуватися, треба йти у село Веселе за дозволом - бо там веселівські землі, - бідкається Григорій Олександрович. - Ми писали із Климовичем... Бо це наше рідне селище, воно нам дороге - його історія, люди, доля, його майбутнє нам небайдужі. Торчин втрачає будь-яку перспективу без цих земель - навіть у питаннях доходу. Якби дохід за ці землі йшов у селищну раду, якісь би сотні чи тисячі гривень набігали б. В нас на головній вулиці - Незалежності - на значній частині навіть немає тротуарів, не говорячи вже про бічні вулиці. Сюди не хочуть іти інвестори. Бо селище ограбоване. Ми писали до Верховної Ради - я особисто двічі туди писав. Це все присилали на вирішення місцевих органів - обласній раді. Обласна рада - на районну. Районна рада - приїхали-покричали, що, мовляв, буде адміністративно-територіальна реформа і “якось вирішиться”. Костянтин Васильович збирав підписи 360 торчинців з клопотанням. Адже це несправедливо. Адже це селище пограбовано. Відповіді, вирішення цього питання ми так і не діждалися. Тобто, це питання кимось ігнорується.

Воно ж стоїть не перший рік. Ще у 1989 році, коли клопоталися про будівництво церкви, в нас ціла група пішла на прийом до Блаженчука - тодішнього голови обласної ради. Разом із ним були юристи, він кожного із них питав, чи це питання вирішуване. “Це питання вирішити можна, - сказали вони. - Землі повернути можна і треба. Бо Торчин інакше втрачає перспективу в економічному, господарському і культурному розвитку.” Сказав: “Їдьте до голови селищної ради і поясніть йому, що необхідно з архіву взяти копії торчинських земель, зібрати свідчення про межі земель, ми поінформували сільського голову, він пообіцяв, але далі розмови не пішло. І так оці всі роки вирішується це питання.” Тобто, у тодішнього керівництва селищної ради просто не було бажання цим займатся, бо це питання клопітне. Нам навіть радили подати до суду.

В цілому Торчин втратив до 1,5 тис га землі. Нині на ній живуть люди із сусідніх селищ. Та найбільше болить двом чоловікам те, що нинішня влада не рахується з історією.

- Це образлива річ для торчинців – щоб отак обкарнати селище. Це ж  гріх перед Богом і людьми, - не стримується Григорій Гуртовий. - Це велика вина влади, яка просто не турбується про розвиток населених пунктів. Коли б доходи були з цих земель, можна було би краще впорядкувати Торчин. Селище настільки постраждало з цією перебудовою! І птахопідприємство зруйноване, і побутовий комбінат, і ряд інших. Ніби чума пройшла селищем. Був час, коли старожили і селищний голова зібралися у селищній раді й підрахували, чи міг би Торчин жити на самоокупності, без дотацій? І зробили висновок: якби податки з підприємств, за землю і з населення йшли в єдину кишеню селищної ради, можна було б фінансувати і дитячий садок, і школу, і пенсіонерів, і благоустрій робити. Можна було б якісь проблеми вирішувати тут самостійно. Але це тільки мрія. Торчину треба жити не тільки сьогодні. Треба заглядати в наступні десятиліття – тут же людям жити треба буде. І жити в таких умовах, коли Торчин обікрадений з усіх боків, не можна.

На головній вулиці коней припинають пасти, корову, гусей випасають... Це ж траса – така головна – Володимир-Луцьк! Чиновники їздять великі, а селище у такому жалюгідному вигляді. Був час, коли в нас на головній вулиці були клумби, квіти. Ця вулиця виглядала як квіточка. Був момент високої культури, високого громадянського піднесення.  А потім в нас змінилася структура населення, колишній район ліківідували. Багато людей виїхало, сюди підселилися цигани, зараз їх у нас півтисячі, а то й більше. І у зв'язку з цим у Торчині побільшало матюків, побільшало того бруду і безвідповідальності.

- Ми їдемо на свої городи через буянські поля, - підхоплює Костянтин Климович. - Всі розпайовані поля – торчинців, але податки вони платять в інші села. Ми не можемо будувати вулицю, бо впираємося в межі сусідніх сіл. За довідками ті, хто мають розпайовані землі, йдуть у Торчинську селищну раду, а податки платять в інші селищні ради – Буян, Веселого. Має ж бути відведена територія. Я – житель Торчина і пам'ятаю всі межі. Буяни мають 5 домів на торчинських землях.

Ще одне: скажімо, спускають воду зі ставків – вона йде на торчинські городи, дороги розмиває торчинські, тобто, збиток - нам. Деякою мірою державна провина у цьому: колгоспи у 50-их роках утворювалися, а потім межі бульдозерами загортали, щоб їх не було видно. Я думаю, що тут треба піднімати питання перед Верховною Радою і добиватися..)

Григорій Гуртовий пережив два голодомори, був у концтаборі, завжди сповідував справжню українську ідею і відстоював її. Йому - 86-й рік, а він і далі активний. Бачили б ви, як горять його очі, коли розповідає про музей! Костянтину Климовичу — 78 років. Удвох вони нічого не можуть вдіяти — літа вже не ті. А повернути рідні землі можна лише одним шляхом — через суд. Юрій Кревський, селищний голова Торчина, відстоювати колишні землі наміру немає — він не вірить у перспективність такого процесу:

- Безумовно, ми зацікавлені в цих землях, але якщо говорити чесно і реально, то я не вірю, що нам вдасться їх назад отримати. Бо вже навіть на рівні району немає значення, якій селищній раді належить ця земля. А повернути після приватизації і розпаювання землі Торчину я не бачу можливості.

Це дуже складне питання, можна говорити багато. Відстоювати треба. Але уявіть, що люди приватизували землю, комусь її дали як пай... Як її повернути? Це ж такі кошти! При бажанні всіх людей – і наших сусідів, в чому я сумніваюсь, - бо кожна територіальна громада зацікавлена, щоб землі належали їй – на це ніхто не піде. Та й я такої згоди не бачу.

Боротьба двох людей за минуле виглядає як голос того, хто заблукав у пустелі. Але насправді ця проблема дуже важлива. Бо вона породила багато інших, які з кожним роком все більше руйнують Торчин. Йде на спад економічний розвиток, але до цього ще й додається культурний занепад:

- Де подітися торчинській молоді вечорами й у вихідні? До Торчина ніби  прив'язаний ансамбль “Колос”, але в ньому люди з Луцька, а з Торчина – всього 5-ро. Гуртків у Будинку культури немає. Субота-неділя - вечорами вікна темні. А “питейних” закладів – більше 10, і молодь спивається. Почали наркотики поширюватися. Молоді в нас багато, але їй нікуди подітися. Через те у нас є така категорія людей, які щоранку ходять і підбирають пляшки – виробили собі професію таку.

Всю культурну ауру охопив “Колос”. До гурткової роботи немає діла. Колись в нас були два драмгуртки, не можна було задовольнити попиту. Хор був.  Оркестр. Навіть була спроба приватизувати Будинок культури, але депутати посрамили людину. Зараз є директор Будинку культури. Ми 180 тисяч в рік даємо на Будинок культури із сільського бюджету, а віддачі немає. Це треба було би передати відділу культури, а його у нас теж немає.

Духовний занепад села — це біль всієї України. Ми втрачаємо свою молодь, яка завжди була рушійною силою й опорою держави. І якщо на місцевому рівні чиновники ігноруватимуть всі ці проблеми, дбаючи, передусім, про свої „шкурні” інтереси, а в Києві про це точно не подбають, ми матимемо ту Україну, на яку заслуговуємо. Громада Торчина повинна підтримати Григорія Гуртового і Костянтина Климовича. Бо від цього залежить майбутнє їхніх дітей.