Солонуватий присмак хліба

Цей випадок мені розповів про себе Данило Данилович Гламазда засновник і директор краєзнавчого музею в м. Цумань. Це було настільки яскраво, що я ніби побачила все наяву. Ще раз переконавшись, краще ніж трапляється в житті не вигадаєш, скільки не думай!

Схололе, але ще зовсім по-літньому яскраве сонце розпочинало свої мандри по небу. Вранішня прохолода огортала тіло і, здавалось, залазила у найменші шпарини одягу. Віз із двома маленькими постатями поволі котився по дорозі. Перед від’їздом мати порадила:

- Не жени коні, синку, адже їм сьогодні важко працювати.

Підліток Данилко їхав з плугом у поле орати. Дядько Василь, батьків брат, мав прийти та допомогти небожеві: пройти хоч кілька борозен, щоб навчити малого важкої хліборобської праці.

Чекав Данилко дядька, чекав, але той так і не з’явився. Після того, як фашисти розтріляли батька, його рідний брат якось став оминати їхню садибу. А коли зрідка навідувався, то брів далеко поза городами, низько згинаючись, наче злодій.

Ось і тепер його не було. Повертатись додому ні з чим хлопець не смів: там, крім матері, його чекали ще брат і п’ятеро сестричок, а шоста випросилася з ним у поле.

Розпріг Данилко коні, взяв плуга та й почав орати. Щоб не осоромитись перед людьми та добрими господарями, став хлопець щосили налягати на плуга — так, що той мало не по ручки заривався глибоко в землю. Охлялі за війну коні часто зупинялися не в змозі тягти далі: тоді він рвучко виривав плуга з грунту, завертав коней - і продовжував свою нелегку працю. Худорлявий хлопчина не орав, а ніби перевертав усе поле.

А по тому ж сіяти треба... Взяв Данилко великий козуб, наповнив зерном та й одягнув на плече - козуб так його і перетягнув на бік: скільки ж там того 15-літьнього парубка, та ще й у воєнні роки. Сестричка Аня з болем подивилась на брата, похитала головою та спитала:

- Невже будеш сіяти, братику ?

- Авжеж буду: сама бачиш помочі чекати нема звідки. А ти, Аню, підеш переді мною та покажеш напрямок в якому сіяти, бо я від утоми щось не роз- беру.

- Добре, – похнюпилась сестричка і почвалала попереду свіжозораною ріллею.

Вересневе сонце, мов стигле яблуко, торкнулося землі, і поле огорнули ранні осінні сутінки.

Взяв Данилко козуб, трохи надсипав - та й пішов, хитаючись і важко провалюючись в свіжу ріллю. Махне рукою розсіваючи жито - а важкий козуб веде його в інший бік. Так і чвалав втомлено полем, хитаючись з боку в бік. Вже густа темрява насунула на очі, коли дві маленькі постаті закінчили сівбу. Волочилися ледве-ледве, а вдома їх давно чекали.

Мати зустріла на порозі.

- Чому ж ти, синку, дядька Василя на вечерю не покликав ?

- А його не було, мамо.

- Як не було? – обірвався голос матері. – То лишилось не зорано?

- Ні, ні, мамо, не хвилюйся будь ласка. Усе гаразд, і зорано, і посіяно.

- Так, хто ж тобі допомагав, Данилку?

- Ніхто, мамо. Я сам і орав, і сіяв.

- Ой леле, – сплеснула в долоні мати, та так і сіла на лаву, – так ти ж не вмієш орати, та й не на силі іще!

- Нічого, мамо, навчився, - похнюпив голову Данилко. – Біда всьому навчить ... А як не вірите, – рвучко підвівся. – То в Ані запитайте.

Сестра мовчки кивнула головою.

Очі матері наповнилися слізьми. Вона переводила вологий погляд з сина на доньку, потім знову на сина, губи тремтіли, силкуючись щось сказати, але не могли. Діти стояли посеред хати розгублені й зніяковілі. Запала глибока тиша. Нарешті мати підвелася, підійшла та ніжно пригорнула їхні голівки до грудей, поцілувала кожну з них і тримтячим голосом мовила:

- Помічники ви, мої ріднесенькі... не має вашого батечка: фашисти, бо- дай  їм добра не було, згубили кормильця. От вам дітки і доводиться ... не по літах тяжко працювати, щоб прогодувати сім’ю, – вона  знову поцілувала їхні голівки. – Така вже сирітська доля, – глибоко  зітхнула.

За хвилину, ніби щось пригадавши, мати легенько відсторонила дітей і звернулася до хлопця:

- Ходімо, синку, знімемо зерно з воза.

- То ж я висіяв, мамо.

- Як, усе?

- Все, що було, те й посіяв, – знизав плечима хлопець, опускаючи голову.

- Я ж дала трохи більше, щоб вистачило, а те, що лишиться, віддати Ва- силеві за роботу. Та що тепер говорити, як зробив, так добре. Тільки дав би Господь доброго врожаю.

Минув деякий час і хлопець із завмиранням серця поспішав поглянути на посів. «Може зерно не зійшло..., а може пагінець із паростком через поле перегукуються.» – стукотіло  йому в скронях дорогою.

Поглянувши на поле, підлітку відлягло від серця. Неначе величезний тягар впав з його плечей. Поле гарно зеленіло... жито зійшло, а це означало, що велика сім’я має надію на власний хіб.

Відтанцювала зима своїми білими вальсами заметілей і завірюх, нас- тала весна. Посів відродився з новою силою: густий, шовковистий, зелений як рута. Порівняно з іншими він одразу впадав у око. Стали сільські дядьки, бувалі господарі, перестрівати хлопця. І що це за дивина, чи не чари бува, щоб підліток у півпарубка та заткнув їх за пояс. За найменшої нагоди вони обступали його та розпитували:

- Розкажи но нам, як же ти орав, хлопче?

- Та як орав: щосили на плуга налягав, на той світ посилав, – розгублено розводив руками Данилко. Він дуже ніяковів від такої надмірної уваги.

- Ти, напевно, дістався до цілинних, незайманих, багатих на поживні речовини пластів, і вивернув їх на поверхню. А наша земелька давно вже не бачила потрібної поживи. Війна ж бо, - розсудливо сказав сивочолий дядько.

Отак і сталося, що якийсь 15-літнітній хлопчина  навчив бувалих хазяїв хліб с і я т и.