Білі костi пiд луцьким асфальтом

“Коли ми віддаємо на наругу святі традиції давнини, що тоді з нами буде? Вийде якийсь француз чи куций німець, а від типу, або сказати б, від обличчя національного і спогаду не буде. А на мою думку, нація без своїх власних, їй лише притаманних характерологічних прикмет, подібна просто до якогось кисіля, і то дуже несмачного кисіля”...

Т.Г. Шевченко

Стародавній Лучеськ гордо величають „княжим градом”. Пишні промови, якими розсипається місцеве керівництво, часто містять згадку про князів Данила та Любарта. Ми переживаємо пік моди на все „княже” – куди не кинь, то „Княжий град”, то „Корона Вітовта”, то „Любарт”, то Данило Галицький.  Будьте певні: згадають імена славних правителів землі Волинської і під час урочистостей з нагоди чергової річниці нашого міста. Якої ще шани до себе і якого ще свідчення невмирущості історичної пам’яті потрібно державцям минулого? Слухаючи радіо і читаючи газети, розумієш: ніхто не шанує їх так сильно, як наші чиновники.

Ось тільки одне „але”: якщо Луцьк такий безмежно княжий, то де історичні та архітектурні пам’ятки, які підтверджують це? Прізвище Любарта в назві замку – оце й усе, що залишилося від славних князів? А, найголовніше, – де, власне кажучи, могили князів? Даруйте за „блюзнірський” вислів, але вони що, випарувалися, коли повмирали?

Ні, звичайно.  Згідно з дослідженнями істориків та краєзнавців, усипальниці князів розташовувалися, зокрема, у церкві Іоанна Богослова – найдавнішому храмі на теренах Старого міста, залишки якого збереглися до наших часів. Фундаменти цієї церкви є найстарішою пам’яткою архітектури в Луцьку. Нині покійний авторитетний науковець-археолог Борис Сайчук стверджував, що всередині храму і поза апсидою були муровані гробниці луцьких удільних князів з роду Володимира Святого – Інгвара Ярославича (бл. 1220 р.), Мстислава Ярославича Німого (1226), Івана Мстиславича (1227), Ізяслава Інгваревича (+1223) та інших. Поховано тут і Любарта Гедиміновича (+бл. 1384 р.), патріота Волинської землі, із сином Дмитром та обома дружинами. Древній меморіал, який також включав у себе кафедральне кладовище, знищений плином часу, але прах померлих залишився – сотні кісток духівництва, князів і шляхти і досі чекають на своє вшанування сучасниками.

Надворі нове сто- і тисячоліття, а вшанування як не було, так і не передбачається. Фундаменти самого собору Іоанна Богослова заховані, чи, точніше, поховані під якимось химерним бункером. І допитливе око туриста може побачити їх лише «по-блату». Можливо, замість чергового «закопування» бюджетних коштів в т.зв. реконструкцію на цих фундаментах доречно було б відбудувати храм – годі знайти кращого місця для православної святині, аніж освячене і намолене нашими далекими предками. До того ж, навіть біоенергетики визнають його одним із енергетично найсильніших у місті.

А прах померлих просто гріх залишати недбало кинутим у землю – тим більше, якщо це стосується тих, хто справді заслужив достойної пам’яті. В Україні важко знайти пантеон, де поховані князі. А ось у Луцьку його можна було б спорудити. Це місце могло б стати справжнім об’єктом паломництва як для численних туристів, шанувальників історії, так і для християн з різних усюд... Але хто про це подбає?..

Йдучи територією Замку, відвідувач навіть не здогадується, що ходить по кістках славних предків, якими усіяне подвір’я. Величезна кількість людських останків – можливо, княжих(!), знайдених під час реставраційних робіт в замку, – була довгі роки... скинута дирекцією на купу під однією з веж і байдуже завалена землею. Подібним чином ховають хіба найбільших грішників або зрадників, а не славних синів Вітчизни. Згадайте, скільки галасу було навколо сенсаційної звістки про знайдену на території Старого міста могилу відомого луцького князя Данила Любарта, похованого у замковій церкві у 1449 році. Галас стих, а останки будівничого Луцька і досі закуті під асфальтом.

Не знають лучани, що саме тут, в старому Луцьку, скінчив своє життя бунтівний князь Свидригайло, що на древній землі монастиря парафіяльних отців-домініканців були стародавні гробниці древнього князівського роду Святополк – Четвертинських … Для більшості городян історія міста закінчується вежами замку й іменем Любарта. А для тих, хто безкарно, на власний смак і розсуд, «розбудовує» старе місто, ці останки взагалі є лише древнім мотлохом і будівельним сміттям…

Тому й досі історичні поховання в Заповіднику «прикрашають» не меморіальні знаки пам’яті, а смітники та автомобільні звалища, а на місці княжих палаців незаконно зростають блатні особняки. І нікого це не бентежить.

Кожний народ, який поважає себе, свято поважає пам’ять своїх полеглих воїнів, вшановуючи їх могили. Мабуть лише душевна убогість штовхнула підприємця М., який умудрився вже багато років не сплачуючи жодної копійки за оренду більше гектара особливо цінної землі історичного значення в самому центрі "старого міста", свідомо влаштувати собачник для німецьких вівчарок - прямо над місцем масового поховання замордованих німцями військовополонених в’язнів Штатлагу №360/Z.

Ми горді, що трирічну цинічну глухоту волинських чиновників різних рівнів нам все ж вдалося пробити і позаминулого року рештки 281 солдата (за попередніми даними) було ексгумовано зі страшної ями під псарнею. 

Доля останків замордованих солдат Штатлагу №360/Z, а їх тисячі розкидано по "старому місту", абсолютно не цікавить місцеве керівництво. Аби не зловісний ківш екскаватора, що незаконно копав на історичних землях Гнідавської гірки, то про долю виморених голодом і хворобами 10500 військовополонених луцького табору так і ніхто б і не згадав.

Ми горді тим, що нашими спільними зусиллями з міською владою, все ж вдалось здійснити ексгумацію всіх останків і перепоховати їх з військовими почестями.

Проте і поінформованість не зупиняє. Прямісінько на їх могилах створив собі незаконний бізнес так званий директор Луцького історико-культурного заповідника Т.Рабан. Багато років біля стін костелу, сховавшись від людського ока, незаконно діє його приватна кузня прямо на кістках замордованих солдат… Матеріали про ці поховання вже були в волинській пресі, проте результату - нуль… Нажива головніша.

Дивлячись на вседозволеність місцевої "знаті", і прості "смертні" дозволяють собі влаштувати з могили розстріляних підпільників стіл для випивки.  

Обурюють пустопорожні щорічні ритуальні фарс-шоу наших горе-патрійотів біля стін Луцької в’язниці. Тисячі квадратних метрів пам’ятки національного значення монастиря Бригіток, що стало останнім притулком невинно розстріляних в 1941 році, бездумно віддано, нібито під монастир для жменьки монахів, а фактично на вандальне знищення церковникам УПЦ КП.

В цьому трагічному місці пам’яті навіть куточка не знайшлось для створення музею пам'яті. Тюремне подвір'я перетворено в виробничий майданчик будівельної фірми і місце паркування церковних автівок.

Наші пропозиції зі створення меморіального комплексу «Луцька тюрма», до якого могли б увійти і всі відомі і невідомі поховання 1941-1942 років, стали лише трибуною для PR-у пана С.Годлевського. Простіше покрасуватися раз в рік на фоні жертв під стінами в’язниці, ніж справою вшанувати їх пам'ять. Релігійні загравання і політика знову взяли гору над здоровим глуздом і совістю.

“Memento mori,” – казали древні, – “Пам’ятай про смерть”. Ця  цариця вічного сну присутня всюди. Кожен наш крок наближає зустріч із нею, і часто ці кроки, в буквальному сенсі, є кроками по останках життів, що покояться під землею. Страшні факти з історії міста знаходимо ми і в творах відомого польського письменника та історика Юзефа Ігнатія Крашевського. Згадуючи нищівні козацькі напади, які стали однією з суттєвих причин вікового завмирання Луцька, як політичного та культурного центру, дослідник вказує і на великі їх жертви. «Із міста ставало під зброю чотири тисячі оборонців», але «…після винищення жителів міста, яких біля 40000 впало офірою війни, місто вже не піднеслося до колишнього стану.

Тіла тих мучеників поховані там, де зараз костел і монастир бернардинів на передмісті Вульці». Тож прогулюючись по Театральному майдану, згадайте тих, по кому ступає ваша нога. Особливо про це слід пам’ятати керівникам міста, що планують широкомасштабні роботи з влаштування підземних торгових рядів на цьому майдані.

Питання історичних поховань вимагає серйозного фахового осмислення та державницького підходу. Шкода, що наші пропозиції про розробку програми «Некрополі Волині» та створення карти історико-археологічного зонування міста, як своєрідної лоції в містобудуванні, стали черговим приводом для PR-у міських чинуш і…, як завжди, канули в їх бездонних кабінетах.

Не змінивши більшовицької філософії будувати на кладовищах на національну, - відголоски якої знаходимо в традиції табу будувати на колишніх цвинтарях і могилах, ми, як і колись, розміщуватимемо школи і будинки на кістках кладовищ (1, 5 школа, ДЮСШ…), а стадіони моститемимо могильними плитами (стадіон НУ ім. Лесі Українки).

Може і в цьому слід пошукати причини власних хвороб та сімейних негараздів деяким міським чиновникам та власникам зупинки, збудованої на могилах навпроти 4 гімназії за п’ятдесят сантиметрів від існуючого склепу, і лучанам, які купують продукти, що ночують на кладовищі. Сучасна наука вже визнала антропогенний характер негативного впливу таких зон на людину, а наші посадовці і досі граються в страусів.

Власний досвід багаторічної війни з місцевими чиновниками за історичну спадщину Волині дає нам право зробити суттєвий висновок – історія їм не потрібна! Для них це або зайвий клопіт, або вигідний бізнес.            

Нинішні керівники, що снять себе князями, безкарно роблять все, що заманеться, часто-густо не рахуючись як з інтересами власних громадян, так і з законами держави. Та далеко  нинішнім до великих! Хіба що їх пишні особняки до „княжих палат” подібні. А так... Справжній князь – це той, хто глибоко усвідомлюючи відповідальність перед нащадками, піклуючись про свою Вітчизну і підданих, є хранителем історії роду-племені, а нинішні ж правителі землі Волинської її історії навіть не знають. Та й ділами своїми вони вже надто від них різняться.