Патріархи бувають справжніми

Зважаючи на впевнені тисячолітні тенденції відходу від духовних основ, закладених її божественним натхненником, церква остаточно перетворилася в політично-бізнесову структуру. Але істинні християнські ідеї все-таки пробивають ритуальну товщу її політичного консерватизму, залишаючи одинокі паростки святості в її лоні. Саме духовний вогник цих подвижників і не дає загаснути великій доктрині любові, принесеній творцем християнства. Саме завдяки інтуітивному відчуттю їх присутності і шукають люди храм, навіть обпікаючись об холодні культові мури церковної системи. Один з таких світильників праведності загас 15 листопада 2009-го року в Белграді, о 10 годині 45 хвилин… 

Святіший Патріарх Сербський Павло - це людина, яка уособлює унікальне явище для нашого часу, і тому, звичайно, безглуздо навіть намагатися робити його досвід планкою для сучасних Патріархів. У кожного своя міра і свій образ подвигу. Але оглядаючи життя сучасних українських церков, дуже вже цього хочеться. Втім, добре знаючи тенденції церковної системи, залишається хіба що порадіти, що за нашого життя була така людина в Православній Церкві.

В миру його звали Гойко Стойчевіч. Майбутній Патріарх Сербський Павло народився в селянській родині села Кучанці (територія Австро-Угорщини, зараз - Хорватія) 11 вересня 1914 року, на свято Усікновення голови Іоанна Хрестителя.

З дитинства він був дуже слабкою та хворобливою дитиною, а тому до сільських турбот його не долучали і дозволили отримувати освіту. Хоч йому більше давалися технічні науки, а по Катехізису він мав низьку оцінку - проте рідні вибрали для нього духовну семінарію. Потім був Богословський факультет Белградської духовної академії та медичний факультет, секретаріат міністра церковних справ, робота виконроба з розчищення руїн, педагога у дітей біженців… Переломним став для нього діагноз лікарів – туберкульоз і три місяці життя. Проте жага життя та духовна атмосфера монастиря зробили свою справу. Він одужав. А в подяку за це прийняв чернечий постриг. Відтоді і почалося його пастирське життя.

 «Якби наша Грецька Церква мала хоча б п'ять таких священиків, як ваш Павло, то не боялася б за своє майбутнє, але була б найсильнішою Церквою в світі» - такою була оцінка його навчання в Аспірантурі кафедри Нового Завіту і Літургики на Богословському Факультеті в Афінах, де він здобув ступінь доктора богослов'я. Його успіхи були відзначенні. Він був обраний єпископом Рашко-Призренским. Жодного співробітника, секретаря, автомобіля. Він завжди пересувався або пішки, або громадським транспортом.

У листопаді 1990-го року, після восьми кіл невдалого голосування, рішенням Священного Архієрейського Собору Сербської Церкви він був обраний Патріархом Сербії.

До останньої змоги Патріарх Павло служив літургію. Щодня і майже завжди ієрейським чином - один, без диякона, сам здійснював проскомідію. До висвячення священиків теж ставився дуже скрупульозно, ретельно займаючись з кожним кандидатом. Висвячуванню передувало довге спілкування, богослужіння, сповідь. Він міг і відмовити у висвяченні. У таких випадках часто говорив: «Святим Ви можете стати, бо всі ми покликані стати святими, але священиком - ніколи».

Про його скромність ходили легенди. Він дуже мало їв і пив - і взагалі намагався задовольнятися малим. Їжу готував собі сам. Часто під час поїздок в номерах готелів, де були зручні і навіть розкішні ліжка, він спав сидячи в кріслі. І службовці дивувалися, коли дізнавалися, що ліжко в номері Патріарха залишалося заправленим звечора і дивувалися: «Де ж він спав?».

У Святішого було лише два вбрання, які він сам прав, прасував і укладав у валізку для подорожей. Підрясник і рясу носив відтоді, як постригся в ангельський чин (а це відбулося п'ятдесят років тому). І не змінював їх. Нікому не дозволяв допомагати собі збиратися в дорогу. Завжди сам одягався перед службою і сам роздягався після служби.

Невибагливе взуття Патріарха завжди привертало до себе увагу і ставало приводом для різних історій. Одна з них трапилася на прийомі Патріарха. Під час розмови відвідувачка випадково подивилася на його ноги і жахнулась, побачивши його взуття, - це були старі, заштопані черевики. «Яка ганьба для нас, сербів, що нашому Патріархові доводиться ходити в такому лахмітті, невже ніхто не може подарувати йому нове взуття?» - подумала вона. Патріарх тут же з радістю сказав: «Бачите, які у мене хороші черевики? Я їх знайшов біля урни, коли йшов у патріархію. Хтось викинув, але ж це справжня шкіра. Я їх трохи підшив - і ось, вони ще довго зможуть послужити».

З цими ж черевиками пов'язана ще одна історія. Якась жінка прийшла в патріархію з бажанням поспілкуватись особисто з Патріархом у невідкладній справі. Прохання було незвичним, а тому її пустили не одразу. Але відвідувачка наполягала й аудієнція відбулася. Побачивши Патріарха, жінка з великим хвилюванням сказала, що цієї ночі їй наснилася Богородиця, яка веліла принести Патріарху грошей, щоб він міг купити собі нове взуття. І простягла конверт з грошима. Патріарх Павло, не беручи конверта, ласкаво запитав: «А в котрій годині Ви лягли спати?». Жінка, здивувавшись, відповіла: «Ну ... десь об одинадцятій ».«Знаєте, я ліг пізніше, приблизно о четвертій годині ранку», - відповідає Патріарх, - «І мені теж приснилася Богородиця і просила передати Вам, щоб Ви ці гроші забрали і віддали тим, хто їх дійсно потребує». Грошей він не взяв. 

Одного разу він розповідав, як з жіночих чобіт зшив собі хороші черевики, адже у нього були всі шевські інструменти, а тому він міг відремонтувати будь-яке взуття. Часто, служачи в різних храмах, якщо він бачив, що у священика порвана ряса або фелон, пропонував: «Принеси, я полагоджу її»... Перебування поряд з такою людиною для багатьох було великим благом для виховання власної душі і духовного зростання.

Патріаршим транспортом він користувався тільки під час офіційних візитів. А якщо просто хотів послужити десь неподалік від Белграда - сідав у громадський транспорт і їхав автобусом або трамваєм. Люди, які сиділи поруч, з ним спілкувалися, задавали питання, і він завжди дуже ретельно відповідав, часто з гумором, почуття якого в нього було особливим.

Якось, здійснюючи переліт літаком, Патріарх пролітав над морем. Літак потрапив у зону турбулентності. Молодий архієрей, який сидів поруч із ним, запитав, що він думає про те, що буде, якщо літак зараз впаде. Святіший Павло незворушно відповів: «Щодо себе особисто я сприйму це як акт справедливості: адже в житті я з'їв стільки рибок, що не дивно, якщо тепер вони з'їдять мене».

У 2003 році Патріарх перебував в Росії на урочистостях в Саратові. Гостей доставив з ​​Москви спеціальний поїзд. Оскільки саратовський вокзал трохи більше сараю і там всього одна платформа, то, коли зустріли основних гостей і кортежами розвезли по місцях, збагнули, що забули про Патріарха Павла, який мабуть довго виходив з поїзда. Патріарх був виявлений сидячим біля вокзалу на своїй валізці, смиренно оглядаючи околиці. З транспорту залишилася одна лише "Газель" (для помічників, які зустрічали гостей) - Святіший спокійно сів у неї і з супроводжуючими сербськими гостями прибув до готелю.

Він завжди поділяв свій час: 4 години - для сну, 4 - для розумової роботи, 4 - для фізичної, 4 - для молитви ... Патріарх не соромився займатися різними справами. Ремонтні роботи, лагодження замків, чи електропроводки в Патріархії були для нього звичною справою. Будучи дуже економною людиною, він, аби не витрачати електрику, часто виходив ввечері на терасу будівлі Патріархії, щоб читати при світлі міських ліхтарів. Нерідко гасив світло в Патріархії, якщо хтось через забудькуватість залишав його ввімкненим.

Патріарх Павло дуже багато писав. В основному займався літургикою, тлумаченнями Євангелія. Досліджував особливості так званих «рухомих свят», традиції богослужіння в різних Церквах. Дуже глибоко знав творіння Отців Церкви, церковні канони і статут.

Він до останніх днів сам сповідував парафіян і сам причащав їх. Були дні, коли в домашньому храмі Патріархії могли прийти на сповідь до Патріарха всі бажаючі. Він приймав усіх.

Незважаючи на свої 76 років, відвідав усі континенти і всі єпархії Сербської Церкви. Побував і у більшості помісних Православних Церков, а також багатьох європейських і країнах інших регіонів світу. На 91-му році життя їздив навіть на два тижні до Австралії.

Все його життя було свідченням давно забутого церквою євангелічного принципу «Не збирайте собі скарбів на землі…». Залишаючи по собі тоненький промінчик любові, що йде від усмішки його божественного вчителя, він залишив нам всім найбільше - приклад. Приклад справжньості, приклад щирості, приклад служіння.

Прикро, що загрузлі в липких обіймах розкоші та політики нинішні Патріархи, які так і не доросли до розуміння духовних основ власних церковних доктрин, так і не побачили його.