"Блохи" і ковалі луцького заповідника

Продовжуючи тему знищення Історико-культурного заповідника в м. Луцьку, яку ми піднімали в попередніх публікаціях, пропонуємо вашій увазі уривок інтерв’ю журналіста Петра Чечелюка, яке він взяв у відомого волинського коваля, номінанта відзнаки «Людиною року» в галузі «Діяч культури» - Віктора Семенюка.

Зважаючи на «вічність» багатьох проблем в історичному центрі Луцька, актуальність цього матеріалу, що був опублікований кілька років тому під промовистою назвою - "«Блохи», які заважають ковалям", не втратилась ні на йоту. Ми надіємось, що він тільки доповнить ваше розуміння загальної картини знищення культурного середовища древнього міста його т.зв. «охоронцями»…

"У всіх деталях пам'ятаю, як в 2005-у, на першій моїй виставці, присвяченій Дню міста, до мене підійшов мер Луцька, оглянув мої експонати, побажав творчих успіхів, «наказав» багато працювати і пообіцяв, що вироби обов'язково будуть закуплені для міста. Я повірив, що влада стримає слово. І вважаю це найбільшою в своєму житті помилкою.

А найсуворішим випробуванням для мене за всі прожиті 49 років стала бюрократична стіна, що утикається цвяхами вістрям вгору для лобів тих, хто її намагається пробити. Після виставки я рік ходив по кабінетах. І не зустрів нічого, окрім байдужості, обіцянок і брехні урядовців. Потім місцева влада помінялася. 24 серпня 2007 р. (всім відомо, що святкують українці цього дня) я привіз на виставку свої вироби, але директор Луцького історико-архітектурного заповідника Тарас Рабан не пустив мене на територію замку. А через місяць запропонував мені в заповіднику робоче місце. Воно нагадувало тимчасову вольєру для бродячих собак в останні хвилини їх життя. Це був захищений сіткою клаптик землі під порослим мохом шиферним дахом. У нашому місті мої руки нікому не потрібні. Я в боргах. Адже вироби, які влада замовила для виставок і обіцяла викупити, коштують сотні тисяч гривень...

Хочу виїхати за межу. Моя праця буде затребувана скрізь — в Чехії, Словаччині, Польщі, навіть в Канаді. До слова, Росія — одна з небагатьох країн в світі, де підприємці народних промислів користуються підтримкою держави. Вони не платять ПДВ, мають пільги по податках на землю і майно. А в Україні — хоча б не заважали і не брехали майстру.

У надії з'ясувати, чи немає в заповіднику більш відповідного місця для кузні народного умільця, я відправився на територію, увірену пану Рабану. І, оглянувши «вольєру», довго дивувався з того, до якого цинізму потрібно дійти, щоб запропонувати таке «приміщення» людині із золотими руками.

Акт перевірки повної інвентаризації майна, будов, споруд і земельного фонду заповідника, підписаний заступником начальника Луцького управління земельних ресурсів Борисом Кухарчуком, допоміг мені багато що зрозуміти. Пан Рабан, мовиться в цьому документі, поселив на території заповідника 15 орендарів, з них п'ять — комерційні структури, що використовують приміщення під офіси, склади, торгівлю і виробничу діяльність.

Договірна ціна метра квадратного площі, яку вони орендують, — 2 грн. 40 коп. (у місті цей показник коливається від 30 до 60 грн. і вище). Тільки з двома з п'яти фірм підписаний договір, інші живуть в заповіднику, як Адам з Євою в Едемі. Договори з ними укладені лише на охорону, проте в документах не передбачено ні розміру оплати, ні розрахунків.

А ще на території заповідника вищать пили лісопилки Тараса Рабана, є і його власний бар «закритого типу» «У Тараса». Цей суб'єкт підприємницької діяльності розташований в підвалі будиночка, де жила Леся Українка! І ніде не зареєстрований, як, до речі, і лісопилка. Бар призначений для звеселяння урядовців, «кришуючих » пана Рабана.

Недавно він виступив по місцевому телебаченню. Телеінтерв'ю нагадувало пінг-понг. Я включив диктофон і терпляче чекав, що скаже людина, якій дозволено вирішувати долю історичного заповідника міста. Але марно: заготовлені питання, такі ж відповіді... Так і не сказавши нічого конкретного, Тарас Рабан артистично відкланявся і зник з екрану.

Та все ж хочеться вірити, що, не дивлячись на байдужість урядовців, ковальський промисел в Україні, якому, по припущеннях істориків, майже дві тисячі років, не загине. Він зобов'язаний відродитися, бо навіть наймогутніший прес і зварювальний апарат не створять мереживну огорожу з металу, не зведуть з розуму віртуозним свічником, не зачарують кованою з міді трояндою...

До слова, легендарний засновник Києва Кий теж був ковалем. А походження Дніпра наш народ пов'язував з божим ковалем — соратником бога-громовержця. Цей коваль переміг змія, який мучив державу податками, запріг його в плуг і зорав землю. Борозни, залишені цим плугом, поклали  почало руслу Дніпра, його порогам і Зміїним валам.

Пропонувати запрягти за гріхи в плуг урядовців я, звичайно, не стану. Але поважати людей як мінімум, а в ідеалі — підтримувати найталановитіших з них вони зобов'язані. ??"

Петро Чечелюк. Тижневик "2000". "«Блохи», які заважають ковалям."