За межею людяності

У нашій країні з давніх-давен менший завжди поважав старшого, а батьки дбали про своїх дітей. Визначає взаємини між поколіннями і Сімейний кодекс, згідно з яким батьки зобов'яні забрати свою дитину з пологового будинку і далі її виховувати, а дорослі діти повинні піклуватися про своїх батьків, особливо непрацездатних. Втім, маємо безліч історій, коли одні відмовляються від других. Чим це зумовлено і як пояснити феномен покинутих батьків і дітей, ми запитали в лікаря-психіатра Євгена Шимоновича.

- Коли молода мама не забирає дитину, яку щойно народила, кличуть психіатра. Мене не раз кликали, аби посприяти тому, щоби дитина залишилася все-таки з матір'ю, - поділився досвідом Євген Михайлович. - Пригадую, як на початках практики в Ківерцях мене покликали до дівчини, яка народила дитину і відмовилася її годувати. В нашій культурі побутує думка: якщо мама прикладе дитину до грудей, то вона вже не зможе її покинути. І тому то було так важливо. Я на вуха ставав, щоб її вмовити, переконати, подіяти на неї - щоби вона таки нагодувала свою голодну дитину. І мені не вдалося того зробити. Вона залишила дитя у пологовому будинку і пішла додому. Якою була та дівчина?  На вигляд 18 років, інфантильна, самі поняття були дитячі, рівень відповідальності – теж дитячий, який приблизно вписується у формулу “а я не хочу”. Але які були її батьки? Вони приїхали і сказали: “Ми тебе знати не будемо, якщо ти від дитини не відмовишся”. Тобто, то вже проблема більше, ніж тої недорослої мами, інфантильної, незрілої дівчини. То є проблема зрілих батьків, котрі відмовляються від свого внука. Вона не мала вибору, бо не мала би де жити. Батьки приїхали — її забрали, а дитина залишилася. Це було приблизно 38 років тому. 

Я пам'ятаю, коли мене покликали в Луцький пологовий будинок - там дівчина так довго підперізувалася поясом, що до самих пологів ніхто не запідозрив вагітності. Її батьки примусили дитину залишити. Вона не була інфантильна, але їй було “море по коліна”. Вона може й без батьків не взяла б те дитя. Але якби батьки наполягли, що і її не приймуть, коли того дитяти не візьме, то, напевне, вона би мусила взяти. Бачите, звідки ноги ростуть — з глибин нашого деформованого суспільства.

- Батьки бояться осуду. Для них важливіше, що скажуть люди...

- А якщо люди дізнаються, що дід і баба залишили внука і не взяли, бо так зручніше. Бо та дівка не вийшла заміж. А так приїхала чесна. Що ж тоді буде?

- Як правило, і дізнаються. Життя також показує, що часто люди шкодують про свої “гріхи” молодості.

- Ми так хочемо, щоб так було. Я знаю безсердечних матерів. У мене нещодавно була пацієнтка — дуже інтелігентна людина, яка живе не тут і приїхала допомогти матері. Бо та живе в “бомжівських” умовах. Коли мама відчула, що можна за щось зачепитися, почала максимально з дочки тягнути. Але за життя та дочка не знала особливого піклування та опіки матері. Разом із сестрою вона виховувалася в інтернаті, бо мама не мала на них часу. Вона ніколи ними не займалася. І взагалі - крім якихось дорікань на свою адресу - ті діти від матері ніколи нічого не чули. Вона жила своїм життям.

Хочу розповісти повчальну притчу Генріха Сінкевича “Мати апостола Петра”: коли померла мати апостола Петра, і він теж помер, то побачив, що вона в пеклі. Звернувся апостол до Ісуса Христа з проханням врятувати його маму, бо він бачив згори, як вона мучиться. Ісус захитав головою і сказав, що це неможливо. Але Петро наполягав. Ісус, врешті-решт, погодився і послав за нею Ангела, який взяв ту матір і почав з нею підніматися з пекла. І тоді інші грішники вчепилися за неї, бо теж хотіли піднятися. А вона почала їх скидати. Ангел піднімався з усіма все вище і вище. Але в міру того, як по одній грішниці відчеплювалося, йому ставало все важче летіти вгору. І нарешті залишилася одна юнка, яка благала і каялася: ”Я вела неправильне життя — не відкидай мене! Дозволь триматися за тебе і разом піднятися на небеса”. Матір апостола нічого не захотіла чути і відірвала від себе її руки. Та впала вниз. І тоді Ангел не втримав і її. Тобто, не витримала спроба подолати зло і гріх тієї вини і тих гріхів, бо матір - досі грішна. Ангел повернувся, а Ісус сказав Петру: “Бачиш. Я ж тобі казав”. І Петро вкотре заплакав.

Яка ж показова ця притча! Тих розбійників, які розкаюються, мало. Тому, напевне, той знаменитий розбійник, який покаявся на хресті,  і служить таким прикладом — бо він є виняток, але не правило.

- Діти, від яких зрікаються батьки, все одно їх люблять. Незалежно від того, як із ними вчинили, вони все одно шукають своїх мам.

- Так. Я маю таких пацієнтів. Я знаю тих дітей, які не випоминають своїм матерям того факту, що вони їх здали, що вони є нічийні, що вони їх не пам'ятають. До татів ставлення інше. Кожна людина так хоче мати маму! І мама є дійсно святою. Думаю, що та любов до матері, та потреба у ній - архетипічна. Тобто, наша мама є віддзеркаленням тої архетипічної великої Матері — Матері-землі, Матері-батьківщини, врешті-решт, Матері Божої. Відображенням того ідеалу. І він - незнищенний. Часом дивуєшся, яким непотрібом була та мама, а для вже дорослої дитини вона все одно свята. То дивний феномен не тільки психології, але й психіатрії.

- Але є ще й інший феномен у житті: коли маємо - не цінуємо, коли втрачаємо – починаємо цінувати...

- На жаль, то правда. До батьків (татів) інакше. До батька інакша вимога. Мама – то є людина, котра має серце. Ну а батько, напевне, то є хтось, хто має ремінь. Пригадую, коли був депутатом обласної ради, до мене прийшов чоловік зі скаргою на те, що син не хотів його доглядати. Я порадив подати до суду, але з'ясувалося, що він вже це зробив. У рішенні суду було звернення сина, який пояснив, що батько залишив  його з матір'ю, коли йому ще й року не було — відтоді він його не бачив; що батько жодної участі у вихованні, формуванні та й загалом у його житті не брав, що та людина, яка називає себе  батьком, йому чужа, що його виховала мама. Напевне, що до матері той син – навіть якби вона була  такою, як той батько, – інакше б ставився. А до батька – категорично відрізав.

- Зараз побільшало одиноких мам – жінок, які самі виховують своїх дітей. Тати усуваються від процесу виховання, хоча в Сімейному кодексі зазначено, що обоє батьків зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про неї. Але у житті по-різному буває. Не всі готові взяти на себе відповідальність...

- А мама мусить. Як правило, матері більш готові, бо, напевне, то є в природі материнства – опіка над дітьми. А батьки за природою – мавпи: зачав – і далі пішов собі по світу, по деревах, поліз на інші бананові дерева. Інша психологія. Хоча, наша культура була колись іншою. Я вважаю, що така тенденція безвідповідального ставлення до своїх дітей все-таки йде з Європи і є наслідком того, що ми називаємо гуманізмом. Наслідком лібералізму – все можна, все дозволено. А чому ж ні – я ж вільна людина! Вільним треба бути не тільки для того, щоб вибирати собі задоволення, а часом воля людини мала би проявитися в тому, що від певних задоволень слід було би відмовитися. В тому числі, від такого задоволення як свобода. Втім, чи так багато нас оточує філософів? Вийдемо увечері об 11-ій годині на вулицю, огляньмося довкола – побачимо масу філософів, які якраз виходять у ту пору зі скляними очима.

- Діти теж кидають своїх батьків, коли ті стають непотрібними, займають площу ...

- А де ж хату взяти? Певне, що не можуть дочекатися, коли батьки вже виберуться десь. І тут  вибору великого немає: треба або вмерти, або забратися в будинок для літніх людей, або потрапити в психлікраню. Дійсно – друга велика проблема, причому, не скажу, що вона нова. Гортаючи художню літературу, з одного боку, читаєш про шанобливе ставлення до людей старшого віку, їхню гідну старість і намагання її забезпечити, а з другого – читаю, як вивозили на мороз батька, бо нема що їсти і де жити – посадив на сані, впрягся сам і повіз син батька під сосну, щоб там замерз, а далі вовки свою справу зроблять. І таку маємо народну традицію. Як лікар я з тою проблемою постійно зіштовхуюся. Бо такі батьки, передусім, потрапляють до лікаря амбулаторної практики. І я є тим фільтром, який повинен або скерувати бабу-діда на лікування в лікарню, коли вони хворі й дійсно не дають жити: бо є психомоторне збудження, коли вони становлять загрозу для рідних і оточення, дітей і внуків, або, навпаки, - не покласти, не пустити, вперто намагаючись пояснити дітям, котрі того чути не хочуть, що ваші так звані хворі – дійсно хворі, але хвороба їхня зоветься „старість” і ліки, яких вони потребують, – догляд. Відмахуються, що не мають часу. То чого ви їх кладете в психлікарню? Кладіть їх у пологовий будинок, в ортопедію, до окуліста. Чому в психлікарню? Ми їх не вилікуємо. А ще ж ми знаємо, що від 5 до 7 млн. українців виїхали за кордон глядіти чужих мам, а свої – якось там будуть. І так собі ті мами свої виживають недоглянуті.

Втім, маю сказати, що в нас у суспільстві багато й порядних людей, котрі глядять і своїх дітей-онуків, і своїх престарілих батьків. Знаємо, як десятки років глядить дочка свою маму, котра перенесла інсульт і веде рослинний спосіб життя. Ті 10 років скреслені з її життя. В нас багато святих людей, але ми про них не говоримо, бо святість не є проблемою світу і її завжди бракує.

- Святість, як правило, себе не показує. Як бути батькам, від яких зрікаються діти?

- Напевне кожен приміряє ті чоботи до себе. Не раз задумуюся і навіть зло жартую зі своїми дітьми, мовляв „здасте, як настане час, бо хата буде потрібна”. Запевняють, що ні. Але я собі думаю: якби я мав жити з такими дітьми, котрі сплять і бачать, як я маю жити в геріатричному будинку, то я би, напевне, туди і пішов. Бо жити з людьми, які чекають твоєї смерті, тому що треба поступитися місцем під сонцем... То й так це настане, не треба аж так пришвидшувати того процесу. Адже таке очікування супроводжується певними наріканнями, натяками, зауваженнями, образами – і то все людина має терпіти. А попутно такий дід у селі, наприклад, поки ще ноги носять, є коров'ячим рабом - він мусить пасти корову, напалити піч, живе на зношування, поки його остаточно сили не залишать. А тоді вже його намагатимуться здати в психіатричну лікарню. Психіатрія, звичайно, десь тих людей приймає. Привозять діда чи бабу під психлікарню, кидають і втікають. Є такі. І ми не можемо із соціальних міркувань, мотивів безпеки вчинити інакше з тим чоловіком чи жінкою старою, як прийняти. Або привозять і розповідають, що „він погрожує, газ відкриває, затоплює сусідів, нічого не знає, палкою махає, може ножа в груди встромити”, а той дід ледве зіпає, він не може встати – його привели попід руки і він сидить напівлежачи на кушетці. Коли мені, психіатру, розповідають про якусь небезпеку, я мушу це дослідити, хоч і бачу, що брехня. Бачу, але не можу довести. Той старий чоловік мусить бути кілька днів у нас, щоб ми розібралися. „Ви прийміть – ми заберемо...” І – до побачення, тільки їх і бачили. Далі ми просимо, телефонуємо через сільські ради, щоб забрали свого батька-матір. Чи то лікарська робота? І в нас ті люди залягають. Лікарня поступово замулюється тими людьми, які не приймають жодного лікування, а живуть у нас як в інтернатах. То біда всіх психлікарень. Бо після геріатричних будинків то є друге місце, де намагаються скласти своїх непотрібних татів і мам. І ще проблема: діти пробують позбавити батьків дієздатності, щоб заволодіти їхнім майном. Лікарі-експерти постійно пов'язані з судами, слідствами і доказами – в роки Незалежності тих процесів непомірно зросло. Колись так не було. Колись був парторг, перший секретар, який то все вирішував. Він був і суддя, і прокурор, і адвокат, і психіатр. А з розвитком демократії почали нею зловживати. Отак ми лікарі і мігруємо між сцилою допомоги хворим і харибдою не потрапити під прес закону.