Коли мама стає ангелом

Коли ми втрачаємо близьку людину, нам завжди боляче. Ми не хочемо розуміти, що відбулося, що більше ніколи не побачимося з тим, хто був поруч, хто наповнював наше життя радістю й любов'ю, хто турбувався про нас і дарував упевненість у завтрашньому дні. Особливо важко переживають таку втрату діти. Смерть мами чи тата може стати для них травмою на все життя. Пропонуємо вашій увазі терапевтичну казку, котру написала Людмила Гридковець, кандидат психологічних наук, декан факультету психології Київського інституту бізнесу та технологій — і нехай ваш біль стане меншим... 

В одному великому місті жив собі маленький хлопчик Сашко. Він жив із мамою й татом. А ще в них був величезний кіт, котрий зазвичай лежав собі на холодильнику і ніби велично споглядав за тим, що відбувається довкола. Одного разу мама тяжко захворіла і “швидка допомога” відвезла її до лікарні. У сумній усмішці тата Сашко відчув якийсь незнаний раніше неспокій. Квартира поступово наповнювалася тугою. Та одного дня хлопчик почув, як сусіди перешіптуються між собою: “Бідна дитина! Залишилася сиротою...” Сашко ще не знав, що означають ті слова, але серце від них чомусь защеміло. Він побіг мерщій до тата, зазирнув йому у вічі - і побачив розгубленість та біль. Хлопчикові захотілося раптом  забитися в куточок і зануритися обличчям в теплі та лагідні мамині руки. Тато підійшов до сина і ніжно обійняв його за плечі, потім помовчав і мовив:

- Синочку, мама вже не повернеться з лікарні. Бог забрав її на небо.

Сашко розгубився: як Бог міг забрати її на небо, коли вона йому так потрібна на землі!

Хлопчик заплакав... А потім раптом прокричав: “Боже, віддай мою маму!” Та, здається, його чув лише величезний кіт, що, як і раніше, лежав собі на холодильнику.

Чи довго Сашко плакав на ліжку, чи ні — аж раптом він побачив, як кіт, потягнувшись, зіскочив зі свого місця. Він підійшов до малого і досить голосно промуркотів:  “Мур, мур... Чого ридаєш?”

Від несподіванки хлопчик аж завмер. Він навіть не підозрював, що його кіт вміє говорити. А кіт, ніби не помічаючи здивування, продовжував: Дивні ви, люди, істоти: плачете там, де слід радіти, а радієте там, де треба плакати.

- Чому мені радіти? - здивовано відповів Сашко.

- Не чому, а за кого. Мур... - неквапливо продовжував кіт. - Звісно, за себе, за свого батька, за свою маму. А ще — за людей.

Хлопчик зовсім розгубився. Якщо кіт вже й заговорив, то міг би поспівчувати. Кіт, незважаючи на Сашка, продовжував:

- Вам, людям, добре — ангелами стаєте, а ми, коти, мусимо тільки спостерігати за цим.

- То я теж можу стати ангелом?  - раптом запитав Сашко.

- Зараз — ні, але колись — можливо. Щоб стати ангелом, людина має відшукати своє покликання і втілити в життя задум Божий. На це потрібно ціле життя.

-  Ти хочеш сказати, що мама його втілила?

Кіт ліниво потягнувся й перебив хлопця:

- А ти подумай сам: що найцінніше було для твоєї мами?

Хлопчик подумав і відповів:

- Мабуть, я і мій тато.

- Отож бо й воно. Вона прийняла від Творця в дар тебе і дала цьому дарові життя. А тепер подумай сам: коли вона хворіла і лежала в лікарні, то чи мала змогу бачити тебе, тішитися твоїми успіхами, торкатися твого чола? 

- Звісно, ні, - відповів хлопчик.

- Бачиш. Вона в лікарні втратила змогу бути поряд зі своїм скарбом. Хіба це втіха? Що б ти сам вибрав, якби опинився в її ситуації: лежав би весь час на ліжку серед чужих людей, чи споглядав би за тим, кого любиш, молився б за нього, щоранку цілував би у чоло? Попри те, що цей цілунок неможливо відчути на дотик, його тепло завжди спонукає бриніти серце.

- Звісно, хотів би бути поряд.

Кіт знову потягнувся і далі мовив:

- Тож, я й кажу, що дивні ви істоти, люди. Мама твоя вибрала те саме, а ти тут сумуєш. Згадай, як вона тебе ще змалечку пестила, тішила, як піклувалася, як кохала твого тата, як допомагала людям. Тож, коли людина має у серці таку любов, Бог з промінчика цих почуттів творить крила. І взагалі я тобі заздрю: ти тепер маєш найкращого в світі Ангела-хоронителя. Бо хто кращий, ніж мама-Ангел, потрібний її дитині?

Сашкові раптом стало так легко й радісно. Він подумав: “Я спробую більше не завдавати моєму Ангелу надмірних хвилювань”.

Краплі дощу щось бубоніли тихенько шибці... Сашко відірвав голову від подушки і побачив у вікні, що сутінки огортають землю. Кіт калачиком згорнувся біля хлопця, розплющив одне око і, тихо муркочучи, ніби підморгнув. Хлопчик чітко відчув, як мама-Ангел схилилася  над ним у молитві. Він усміхнувся - і тихий й лагідний сон запросив хлопця у мандрівку нових життєвих відкриттів та пригод.