Прощаюся з Темним у закутку його історії. Миші повиходили і прокапали піл мозку сльозами. Сумно, панове, але кому пояснювати, що мені в Школу потрібно! Справжню Школу, не надуману. Пройдуся тілом, вирішую, можливо, десь і знайду. Хоча надії мало, та вибираю напрям – навгад, повинно пощастити. Я вірю в удачу, хоча ніколи в цьому не зізнавався, але тепер пробую бути відкритим. Без віри – нікуди.
Закриваю очі й медитую на предмет знаходження вказівника, що вказує напрям Світлого. Знаходжу, йду. Обминаю дві дірки незрозумілого спрямування, спотикаюся на якомусь горбі і входжу в гортань. За складками навпомацки впізнаю, що це вона, але відчуваю, що їй неприємне те, що не є їжею та сунеться без дозволу на інспекцію. Ну, думаю, стара - горбата, а я тут зі своїм горбом пруся. Намагаюся знайти середину, щоб не торкатися дороги, але ж темінь не дає. Включу но я внутрішнє світло, думаю, і силуюся виділити щось таке, про яке знаю, що можна, але як - не знаю! Воно не виділяється, і я зашпортуюся за голосові зв’язки.
- Ганьба, - кричать голоси, аж мені вуха позакладало луною.
- Вибачте, шановні українці, темно ж навкруги, - пробую оправдатися, а вони ще дужче голосять!
- Ходять тут сліпці всякі, а потім голос Правди пропадає!
Затамовую образу і розумію, що школа справжнього стану моєї приватної Батьківщини існує. Згортаюся грудкою на подобу Колобка, змінюю свідомість… і опиняюся перед Кісткою Першолюдини. Ну, думаю, і як ти тут застрягла? А самому всілякі дурні думки про щастя, яке застрягло по дорозі до історії людини, в голову лізуть. Озброююся поняттям «застрягло», поширивши його на все довгоочікуване в нашій історії, і колобкую далі.
Аж тут трах, бах – трахея. Обмацую себе довкола, і не знаходжу одягу. Шукати в теміні – самі розумієте. Вирішую не звертати уваги, і маю рацію – попереду біфуркаційна нора. Мене, за законом фуркаційної справедливості, роздвоює навпіл по лінії горизонту. Вона, виявляється, пересікає пуповину – місце обрізання мене і мами від Бога. Осмислити ганебну участь Сікатора в екзекутивному акті обрізання по-божому, після якого людина ніяк не може віднайти свій зв’язок із Корінням, нема коли.
Приходжу до тями і відчуваю себе в невідомій моєму досвіду двоякій істоті – чи то андрогіном, чи то двочленом. Ну, думаю, Світлий, світла йому пам’ять, схерував! Як же я збиратимуся докупи? Шукаю в тому місці, де має бути мозок, Світлого. І він, світла йому пам’ять, не розгубився, втішив:
- Тепер у тебе дві голови і кожна за свій ГоРОД відповідальна.
- На хєр мені відповідальність, - чую від однієї голови.
- На хєр мені таке життя, - чую від іншої.
Ну, ніби думаю якимось місцем, Школа називається зрозумілим із Азбуки словом, тому, вважаю, спрямував я своє Єство правильно. Дихання заперло, а повітря ж - катма! Намагаюся вдихнути за звичкою і відчуваю, що обидві голови переходять на індивідуальне живлення. Дихальні органи вже, ніби, й не потрібні! Щось таке я переживав в утробі мами, тому довірився спонтанності процесу. Мислення розповзлося городами – ніякого поруху думки, сиджу і плачу. Як же в такому стані в Школі вчитися? Підходить Світлий, світла йому пам’ять, і помазує мене чимось тим, що в мене не виділилося.
- Передихни, - радить. І бачу, як він символічно колупається в носі, ніби показує мені механізм виживання в безповітряному просторі.
А як тут передихнеш, коли дві різні команди в одному місці не сходяться.
- Світлий, поверни моє тіло до купи, - прошу, а самому всілякі купи перед очима: справа - купа гною, зліва - того самого, але іншого кольору. Поміж ними Купайло вештається – купони на воду для замішування добрив поширює. Куплю, зважуюся, а чим платити, не маю, бо одяг десь там у надгортаннику застряг. Ось, думаю двома головами одночасно, тут Школа Батьківщини починається – ти голий, дві купи гною, сморід, дихати нема чим, напитися задарма не дають і претендент на посаду президента вештається, але виглядає благодійником! Згадую спосіб виживання Калнишевського у москвинській катівні на Соловках, і думки про випорожнення випирають моє інтелігентне Я геть подалі звідси.
А Та, котру зустрічав у Темному, стоїть і усміхається, світла їй пам’ять! Хороша прикмета – всміхатися, і я її приймаю за дорожний знак. Тепер і собі усміхатимуся – двома головами. Вірю: повернуся і поставлю в Темному дорожний знак «Купе». Нехай Темний знає: Школа таки існує!
«Дурному – радість, але як скаже, так і зробить!» З думкою про повернення в глибинні пласти Школи Батьківщини приходжу до тями.
Для того щоб коментувати увійдіть будьласка під своїм акаунтом або зарєструйтесь