Дозвольте защедрувати

Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати, господаря викликати:
- Вийди, вийди, господарю, подивися на кошару,
Там овечки покотились, а ягнички народились.
В тебе товар весь хороший, будеш мати мірку грошей.
Хоч не гроші, то полова, в тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка.

Свято нині входить в кожен дім... Приносить із собою радість, веселощі і любов. Символізує єднання роду, родини і України. Духовно підносить і наповнює нас. Тож — згадуймо, як святкували наші пращури, підтримуймо традиції і бережімо те найцінніше, що маємо.

“Наші предки вміли і працювати, і відпочивати, - розповіла Алла Дмитренко, етнолог, доцент кафедри документознавства і музейної справи ВНУ ім. Лесі Українки. - Вони були землеробами – тому багато робіт припадало на весну, літо й осінь, і трохи менше - на зиму. Це дозволяло більше уваги приділити святу. Свято – це святе, це – сакральність, це – ритуал, якого дотримувалися з покоління в покоління: батьки навчали своїх дітей, а діти передавали своїм дітям. Найголовніше – зберегти родинний дух, відчуття єдності.”

Колядувати ходили дружньою юрбою. Дітей вчили різних примовлянок, вже у грудні прикрашали хату, а дівчата плели “павуків”:

Господар – голова дому, він завжди мав свої обов'язки: доглядав худобу, заготовляв корми – щоб уже на свята не робити нічого. Напередодні Різдва, попоравшись по господарству, він брав снопа і заносив його до хати:

12 страв на столі — аж ніяк не правило. Як пояснила Алла Дмитренко, в різних селах ця традиція була різна. Люди керувалися своїми можливостями і статками. Тому в одних на святвечір на столі стояло лише кілька страв, а в інших — і по 13-14. З них кутя — найдавніша. Символ добробуту, врожаю і вшанування наших предків-землеробів — ось що вона означає. Господині, як правило, готували кутю до сходу сонця. Одні це робили тричі на рік — на головні свята різдвяного циклу, а другі — лише раз. Все залежало від родинної традиції. Кутю урочисто несли на Покуть, причому, – в дідових рукавицях. Таким чином підтримували зв'язок роду. “В жодному випадку не можна було брати кутю голіруч, - наголошує Алла Адамівна. - Бо вона - це і шана урожаєві, і певна проекція на майбутній врожай, щоб він був. Ставили її біля снопа, на сінові, яке було згорнуте гніздечком.”

Безумовно, рідзвяні свята завжди найочікуваніші для дітей. У них теж були свої обов'язки і ролі:

Колядували на Волині теж у різні дні: хтось починав уже 6 січня, а хтось — і 8-го. Причому, дівчатам у перший день не можна було. Всі чекали, що першим у дім увійде чоловік — казали, що це -  на добробут.

“Найголовніше, що несли колядники, - любов, тепло і радість у кожну домівку. Вони співали колядки, які були присвячені і народженню Ісуса, і господині, і господарю, і парубку, і дівчині на виданні. Колядки – ніби проектування майбутнього врожаю і дяка Богові за те, що дав збіжжя. Тому щоб колядники не  прийшли до хати – такого навіть уявити не можна було. Вважалося, що доля омине ту хату, куди не ступав колядник,” - розповіла пані Алла.

І колядники, і перебиранці, і щедрувальники заздалегідь готувалися до віншувань. Вони все  робили з гумором, сміхом, примовками. А тому на їхні пустощі ніхто особливо не ображався — навіть якщо вранці віз знаходили на хаті. Це була та традиція, яка задіювала молодь, визначала її дозвілля. Та й - розвивала. Поява віншувальників нагадувала справжнє дійство:

Тож вітаємо Вас зі святами! Нехай за щоденними клопотами і біганиною у Вас знайдеться час і для родини, для тих людей, які Вам небайдужі! Добробуту Вам і злагоди у домі, а також наповнення і вогню — у душі кожного!