Канчуком по пам'яті

Холодно. Холодно не від морозу - від людської байдужості…

Настав лютий і перші промені сонця осяяли ще один день народження нашого міста. 2 лютого древній Луцьк відзначив День свого визволення від німецької окупації. Цей день в останні роки минає якось непомітно. Купка червоних прапорів, офіційні церемонії та кілька десятків розклеєних на тумбах «портянок» з переліком прісних офіційних заходів… Ось і все. Хіба що в «ящику» хтось з місцевих чинуш «попіариться» на фоні ветеранів і під клацання фотокамер - з панським жестом, мов свої, ткне бюджетні гривеники в конверті в натруджені старечі руки фронтовика. Бридко дивитися на наших штатних ораторів, які з року в рік повторюють одні і ті ж слова. Чи є в них право говорити про борг, пам’ять, героїзм… ?

Сидячи в теплих кабінетах чи перед моніторами власних ПК, можна легко давати різні оцінки нашій історії. Особливо тоді, коли ми не пережили її на собі. Проте, впевнений, - воювати з мертвими можуть тільки боягузи та нездари. Саме нездатність реалізувати себе в реальному житті, що трансформується в комплекс меншовартості і призводить до проявів політичного та соціального ексгібіціонізму (публічна демонстрація власних принад). А саме ці ознаки ми і спостерігаємо в окремих представників нашої т.зв. влади. Занедбавши економіку, сидячи по вуха в корупційній багнюці, не сміючи навіть писнути без дозволу згори, все ж встигають наші керманичі, ставши «експертами» в історії, в коротких перервах між вирішенням своїх шкурних інтересів, ділами підтвердити свій діагноз.

Яскравим місцем, що, як на долоні, оголило всі хиби цього збоченого мислення, як не парадоксально, став луцький Меморіальний комплекс «Вічної слави», що був відкритий 29 жовтня 1977 року.

Судіть самі. Ну хіба здоровій та освіченій людині з доброго дива в непростій для незалежності України ситуації могла би спасти на думку відверто божевільна ідея перейменовувати місце останнього спочинку воїнів Великої Вітчизняної та пам’яті «афганської» воєн, забравши з назви меморіалу слова - ВІЧНА СЛАВА, залишивши лише - ПАМ’ЯТІ? Тривожити мертвих та позбавляти воїнів-афганців та солдатів 2 Світової війни вічної слави можуть тільки безбожники і більшовики.

Посієш вітер - пожнеш бурю… І якби наші партобранці краще вчилися в школі, то може б і висновки навчилися робити, а заодно вивчили б, що латинське MEMORI, від якого походить поняття “меморіал”, і українське “ПАМ’ЯТЬ” абсолютно тотожні. Ось і тепер і маємо Пам’ять Пам’яті… І питання тут не в граматиці, а в суті.

А чого варті, наприклад, пропозиції, яким і сам товариш Берія позаздрив би, - їх кілька років тому ухвалили обласна та міська депутатські комісії, в назвах яких заблукали слова “духовність” і “культура”. Рекомендували ці «поліські мудреці» всього-на-всього зняти всі нагороди і відзнаки радянської армії з усіх плит та пам’ятників Меморіалу - як радянські символи. А щоб центральна композиція, яка містить зображення радянських воїнів (тобто, «окупантів»), навіки символізувала «матір-Україну» і не тривожила їхній вишуканий «патріотичний» смак, слід її взагалі від них очистити. І це ще не все.

Найголовніше… слід викопати та перенести у віддалений кут меморіалу, до історичного факультету, останки військовослужбовців післявоєнного періоду, тому що… частина і з них могла служити в НКВС … І це не жарт. Що ж …коментарі тут зайві… Сон розуму породжує чудовиськ…

І доки одні воюють з пам’яттю, інші на ній просто заробляють. Колись на місці нинішнього луцького меморіалу історично існував цвинтар, на якому ховали вояків польської і німецької армій. Вони загинули в попередніх війнах.

У радянській період, коли було прийнято рішення будувати меморіал, з цими похованнями особливо не церемонилися. Цвинтар зрівняли з землею, а значну частину могил просто закатали під бетон або ж узагалі викинули під час земляних робіт. Щоб гідно вшанувати їх пам'ять, та ще й маючи достатню суму на реконструкцію, варто було б, в першу чергу, провести ексгумаційні роботи і з честю перепоховати залишки польських вояків, щоб вони нарешті мали спокій і по них перестали топтатися відвідувачі меморіалу, які часто навіть не підозрюють, по чому ходять. Але топтатися на кістках вже стало традицією для наших чиновників. Незважаючи на те, що меморіальний комплекс є пам’яткою історії національного значення, ви і досі навіть таблички про це не знайдете. Є лише вивіска про ботанічну пам’ятку.

Всі роботи на таких пам’ятках, в тому числі і земляні, повинні проводитися лише з погодженнями з центральними державними органами і лише після комплексу дослідницьких і проектних робіт. Проте наші міські владці так спішать відмити виділені 4 мільйони гривень на його реконструкцію, що дозволів на це вирішили не брати. Та й жодного проекту немає. Про це свідчить відповідь заступника міського голови В.Байцима від 1 січня 2012 року №6-24/27. Тож, незважаючи на січневі морози, 11 січня ТзОВ «Луцькавтодор — сервіс» почало бульдозерну роботу на цвинтарі, освоюючи перші 298 тис. гривень.

Підрядником цих робіт виступає добре відома лучанам “блатна” фірма ЗАТ «Луцькавтодор», причетність до власності на яку приписують екс-голові міста, а нині штатному раднику М.Романюка А.Кривицькому, який, до того ж, як подейкують, є кумом її директора Юрія Ольхового. Саме це підприємство і виграло тендер на реконструкцію меморіалу.

Лише після нашого звернення до Волинської ОДА про наявність відповідних дозволів на проведення робіт і проектної документації, їх незаконність (а триває це вже більше місяця) помітили і чиновники, які, згідно із законом, і відповідають за пам’ятку. Помітили - і направили відповідне звернення до міського голови.

Щоб вчергове полікувати цю хронічну чиновницьку сліпоту, ми все ж направили матеріали і в луцьку прокуратуру. Може вони їм краще допоможуть. Хоча…

Ганебної розправи пізнав і Вічний вогонь - символ вічної пам’яті дідівського подвигу, що за радянських часів цілодобово горів на луцькому меморіалі в оточенні почесної варти, яку несли кращі учні шкіл міста.

Тепер його, мов камфору на господарській плитці, включають тільки на кілька годин в рік, щоб «зігріти» око чинуш під час їх проявів букетного патріотизму.  Очевидно, що кривив душею колишній секретар ЛКСМУ, а нині міський голова Луцька пан Микола Романюк, коли закликав молодь пам’ятати тих, хто вже ніколи не прийде з війни... Наше звернення до нього ще за часів його головування у Волинській обласній адміністрації, було проігнороване. Не відреагував на нього і нинішній «губернатор» Волині Борис Клімчук, до якого ми зверталися два місяці тому. Що ж, якщо голова грошового фонду «Рідна Волинь» і колишній банкір такі бідові, що не мають коштів на газ для “вічного вогню”, то ми готові самі організувати їх народний збір.

Пам'ять мертвих чомусь вперто не дає спокою. Комусь дуже вигідно війну за націю перетворити на війну з її могилами. При будівництві меморіалу в 1977 році на його плити не вмістили назви волинських сіл і хуторів, що були до тла знищені вогнем у страшній братовбивчій українсько-польській різні. Сьогодні знищено вказівник над прізвищами тих, хто загинув у громадянському конфлікті за бачення національної перспективи… А може варто вже перестати стирати історичну пам'ять, зважаючи на політичну кон’юнктуру? Може вже час робити з неї неупереджені висновки?

Читаючи дати народження та прізвища тих, хто загинув від рук «бандерівців», на чорній холодній плиті меморіального базальту, жахаєшся. Більшість із тих, хто лежить під нею, носили прості українські прізвища і прожили не більше 18-25 років, як і їх ровесники з такими ж прізвищами, які героїчно гинули у волинських боївках УПА.

Тільки об'єктивно ставлячись до нашої історії, ми зможемо нарешті зрозуміти всю її трагічність і неоднозначність, а найголовніше - усвідомимо абсурдність віковічної української громадянської війни, що триває в наших головах і провокує братовбивство. Саме вона не дає нам збудувати велику і єдину українську націю, єдиний народ. І доки українці воюватимуть з українцями, ми ніколи не матимемо справжньої України.

Аніж руйнувати чужі надбання і святині, може краще створити нові? Чому ті, хто вважає себе патріотами, та ще й вправними і розумними, досі жодного достойного місця вшанування пам’яті борців за незалежність чи жертв тоталітарних репресій в Луцьку або області так і не спромоглися створити? Чому, змавповуючи більшовицькі традиції, і досі ставлять пам’ятники вождям, а не звичайним українцям, які тисячами клали свої душу й тіло за свій дім і свої переконання? А може слід починати не з перейменувань і війни з мертвими, а з себе. Не беріть хабарі, не гребіть під себе і своїх “любих друзів” землю та майно громади, не мовчіть коли знущаються з знедолених! Зробіть хоча би щось варте, щоб ми, громадяни, це відчули і захотіли звати вас нашими, народними. А доти ми уважно контролюватимемо кожен ваш крок і не дамо вам права вільно вживлювати власне невігластво, а іноді - і відверту дурість - в здорове тіло української громади.

Ми всі — Українці. І Батьківщина в нас - одна, але вона - як вишиванка - складається з багатьох кольорів і візерунків, а тому і наша історія дуже непроста. І ще багато поколінь будуть ламати над нею списи. То ж, будьмо, браття, мудрими, не биймо канчуками по базальту могильних плит - з них ще досі сочиться кров невинних. Прибережімо їх краще для тих, хто дійсно їх потребує, а в наш час таких — ще й як багато…

А  вічний вогонь пам’яті буде горіти!