Св.Андрій Боголюбський і печерне дикунство.

Епідемія байдужості до власної історії та святинь нації пожирає древній Луцьк. Пам’ятки древніх луцьких урочищ Хмільника, Помостич, Юриздики, що розмістилися в самому центрі міста і відігравали суттєву роль в тисячолітній історії Волинської столиці, невпинно зникають під ковшами екскаваторів. Лише метр-другий (а не шість - як у Старому місті) відділяють нас від цінного культурного шару, просякнутого древньою історією. Завдяки неглибоким підмуркам розміщених тут одно-двоповерхових будівель XIX-XX ст., шанс зберегти і проникнути в історію рідного міста ще жевріє. Проте з кожним роком він стає примарнішим. В погоні за квадратними метрами землиці в центрі сучасні скоробагатьки безкарно нехтують законами, затято руйнуюючи пам’ять древнього граду. В урочищі Хмільник, що на перехресті вулиць Кривий Вал і Глушець, під прикриттям міського керівництва збудовано «блатний» готель.

Тут же – «повилазили» величезні приватні особняки, чергова багатоповерхівка має постати і на місці нещодавно знищеної садиби відомого українського академіка Тутковського…

А суворі вимоги законів про обов’язкове проведення археологічних досліджень, як не прикро, не діють зовсім. Тож, які пам’ятки берегла ця - насичена древніми артефактами - земля в самому центрі древнього міста, нам вже ніколи не дізнатися. Цінні археологічні пласти древніх урочищ цинічно знищуються. Однією з найганебніших сторінок цього руйнування стали події навколо знаменитого луцького кургану Романсівка, що необачно дав прихисток церковним будівлям Святотроїцького Собору УПЦ КП…

ОБЛОГА ЛУЦЬКА

Якась невидима сила завжди хранила наше місто від ворогів, а їх, як зовнішніх так і внутрішніх, завжди вистачало в тисячолітній історії. Політичні чвари та міжусобиці, які не вщухли й нині, шматували та знекровлювали і древню Русь, несучи її народу вогонь, зубожіння та розруху. В середині XII ст. Волинь також стала ареною міжусобних баталій, що розгорілися між волинським князем Ізяславом Мстиславовичем та князем Юрієм Долгоруким. Порушивши перемир’я, укладене під Чемерином (нині село у Ківерцівському районі), відомий засновник Москви спрямував свої війська на Лучеськ. На підтримку свого батька від Муравиці (нині смт. Млинів Рівненської області) - разом із «летючими» половецькими загонами на чолі з воєводою Жирославом - наступали сини Юрія - Андрій та Ростислав.

Зважаючи на відчутну військову перевагу, тільки чудо могло їх зупинити. І воно таки сталося… Саме небо і сонце захистили пращурів лучан. Морок оповив землю, сильний вітер здійняв куряву… Саме так описує затемнення сонця взимку 1150 року древній Никонівський літопис. «Лютий пополох що виник серед війська наступаючої коаліції, заставив її змінити плани і відступити до сусіднього Дубна, де і зупинилися, чекаючи батька.

Проте оговтавшись, нападники все ж продовжили свій наступ «у два шляхи». Та дорогоцінний час було втрачено.

Облога Лучеська розпочалася лише 8 лютого 1150 року - у день святого мученика Феодора Стратилата - і тривала три тижні. Баталія була така запекла, що лучани зі своїм князем Володимиром Мстиславичем навіть води з ріки не могли черпнути. "Хто стоїть ж їм біля міста, і не дадущім ні води почереті", - засвідчує літописець. Всього ж війська, включаючи час мирних переговорів, простояли біля  міста 6 тижнів. Стійкість лучан, політичні обставини і весняна повінь, яка ще більше ускладнювала доступи до міста, посприяли тому, що 21 березня війська Долгорукогого і його союзників не змогли завершити похід перемогою і зняли облогу з міста.

КНЯЗЬ АНДРІЙ БОГОЛЮБСЬКИЙ

Саме ці луцькі події, описані в Никонівському літописі, вперше презентували історії сина Юрія Долгорукого – Андрія, який отримав прізвисько Боголюбський. Саме цьому князю судилося посісти помітне місце в древньоруській історії й отримати канонізацію православної церкви. Проте життя цієї неординарної і суперечливої історичної постаті, яка залишила вагомий слід в розбудові православної церкви, науки і культури і над якою й досі "ламають списи" історики, могло б обірватися саме тут, під стінами рідного Луцька…

«Андрій любив забуватися в розпалі січі, заноситися в найнебезпечнішу сутичку, не помічав, як з нього збивали шолом» - так описує історик В. О. Ключевський шалений характер молодого князя. Проявив його Андрій і тут, замисливши з ходу вдарити по лучанах ("ткнути на піші"). І дійсно, противник, не витримавши навального удару, побіг в місто "з веслування" (оборонного валу). Відірвавшись від дружини, навздогін йому кинувся і княжич, опинившись в оточенні ворога.

Його брати - Ростислав, Борис і Мстислав, - які,  за словами літописця, не зрозуміли задуму і не підтримали його тому, що він "не в'зволоче", тобто не розгорнув свій стяг. На допомогу йому кинулися тільки двоє "менших детьскіх" (молодших дружинників). Під час цієї відважної сутички кінь Андрія був поранений. "Коня під ним ударили двома списами, а третім – у передню луку сідла". "А з міста, як дощ, каменів Метахим на нь (на Андрія. - авт.), єдиний ж від Німчич (німецьких найманців, які служили Ізяславу Мстиславичу. - авт.), ведев і, хоте просунути рогатиною, але Бог сблюде ".

Один з "дитячих", захищаючи його, теж загинув. Князь готувався попрощатися з життям.

"І винзе меч свої, - пише про князя літописець, - і покликав на допомогти собе святого мученика Федора (пам'ять якого відзначалася в той день. – авт.), і по вірі його борони Боже і святії Феодор без шкоди".

Бойовий кінь Андрія, "вельми поранений", виніс з битви "господаря свого", врятувавши йому життя. Цей подвиг свого бойового побратима був належно оцінений. Як згадує Іпатіївський літопис, «…князь Андрій, жалкуючи за бойовим конем, звелів погребти його над Стиром». В Никонівському літописі зберігся навіть детальний опис обряду цього виняткового поховання: «И повеле (Андрей) розкопати землю, и встави тамо срубъ и тут погребе коня своего».

Хоробрість і відвага наймолодшого князя теж була оцінена сучасниками, ставши частиною історичного літопису: "отець же його Дюргі, Стрий В'ячеслав і браття його вся радовахуся, бачачи жива, і мужі отьні (батьківська дружина. - авт.) похвалу йому даша велику, зане мужьски створи паче колишніх всих ту".

ЗНИЩЕННЯ

Дружина професора В.Антоновича – відомий український археолог Катерина Миколаївна Мельник пов’язувала літописне повідомлення про поховання коня з найбільшим курганом луцької Юриздики - т.зв. Романсівкою (територія нинішнього Кафедрального Собору в м. Луцьку). Цієї версії нині дотримується і кандидат історичних наук, львівський археолог Святослав Терський. Під час розкопок кургану в 1898 році пані К.Мельник виявила тут лише рештки перших поселень древніх лучан VIII-X ст.. Обмеженість площі археологічного дослідження не дала їй тоді можливості підтвердити цю літописну згадку. Курган ще зберігався у 1920-1930 роках. У 1940 році, зважаючи на свою наукову й історичну значимість, його було взято Радянською владою під охорону як пам’ятку історії…

Так, було… Адже безкарна вседозволеність і печерне дикунство найвищого керівництва Волинської єпархії УПЦ КП, при прикритті обласних і міських керманичів та правоохоронних органів, навіки по-варварськи стерли його знамениту тисячолітню історію з лиця нашого міста. І відбулося це лише кілька років тому. Тож нині від колишньої пам'ятки в урочищі Юриздика залишилися кілька рядків сухого, нашвидкоруч зробленого, звіту, що встиг постфактум зафіксувати лише кілька знахідок з величезного котловану, що виник на його місці без відповідних археологічних досліджень і дозволів. Древньоруське житло перших лучан ІХ – ХІІ ст., їх ремісничі печі того ж періоду, масові поховання та недосліджений величезний культурний шар пізнього середньовіччя залишилися лише на папері… 

Цей огидний злочин вражає своєю цинічністю і досі залишається не покараним. Не упокоєними залишаються й останки сотень монахів, які кілька століть знаходили вічний спокій на благодатній землі Романсівки. Всіх їх брутально викинули на смітник сучасні варвари в попівських рясах.

Мішки з останками понад 20 людей, в тому числі і дітей, які були випадково знайдені в земляних відвалах з історичного кладовища кургану, завезли на місце будівництва дитячих карусель луцького парку ім. Лесі Українки - вони і досі, вже більше трьох років, без висновків судово-медичної експертизи, спокійно валяються в келіях колишньої луцької в’язниці, що віддана тій же єпархії УПЦ КП, яка так цинічно познущалася над їхніми могилами. Проте, попам і міським чиновникам це байдуже. Не байдуже це лише нам і душам монахів, які і досі волають про справедливу відплату за наругу над їх пам’яттю і вічним сном.

Що ж, незворушне місто спокійно витерло ще одну сторінку власної пам’яті, трагічно знищивши ковшами екскаваторів тисячолітню історію єдиної, поміченої на всіх планах ще з XIX століття, пам’ятки археології… Не думав святий Андрій, тіло якого теж зазнало наруги від ворогів, що через дев’ять століть залізні коні-машини, керовані тими, для кого він будував величні церкви і храми, так само понівечать і викинуть залишки смиренних богомольців і його особистого рятівника і бойового побратима…

Де було місце поховання цього легендарного коня древньої Русі, ми та наші діти вже ніколи не побачимо... Тож, змішавшись із будівельним сміттям та уламками древніх луцьких садиб, лежатимуть тепер разом у віках, закатані під асфальт, побілілі кості священників, богомольців - монахів і знаменитого коня святого князя Андрія Боголюбського… 

Несповідимі шляхи Господні, але відплата за глум неминуча…