Андрійко з’явився нізвідки. Хлопець стояв на нашому порозі, тремтячи від холоду, у куртчині зі зламаною блискавкою, тоненьких штанятах, весь засніжений і мокрий. Моя колега підібрала його на лавці посеред ночі – він сидів і не знав, куди податися. А на дворі замітав сніг. Спочатку Андрій поводився насторожено, боязко говорив і відмовлявся пити теплий чай, але, пересвідчившись, що ніхто його бити не буде і загрози з нашого боку немає, розповів свою історію.
- Меніі 13 років, я – напівциган. Мама моя – циганка - померла п’ять тижнів тому. А тато – українець, він мене не знає і не бачив, має іншу сім’ю і дітей. Навчаюся я в Липлянах у школі-інтернаті, але на вихідні мене відпускають додому. Цього разу теж відпустили, щоби я привіз свій одяг, бо в мене він закінчився...
Дім для Андрійка – це стара, пошарпана хатина з клейонкою замість вікон і дірами в стінах. Разом із мамою і старшою сестрою вони жили на Гнідаві. Були ще два брати – один, молодший, помер одразу після народження, другого – старшого - колись давно забрали у школу-інтернат, вони ніколи не бачилися. Зі слів хлопчика, поки мама була жива, у їхньому домі завжди було багато людей, але після її смерті лишився лише дядько. Фактично малому немає до кого повертатися: коли в інтернаті відпускають, Андрійко йде до знайомих циган і проситься заночувати. Каже, що ті впускають, але оскільки місця у них мало, то він намагається не набридати. У своїй хатині лишатися не може – дуже холодно там взимку, бо світло, воду і газ давно відключили за несплату. Та й лячно – район не з безпечних, там часто стаються бійки. „Один дядько вийшов попросити цигарки, то його так закопали ногами, що й помер у реанімації, а діда мого порізали ножем – вскочили у хату і все,” – розповідає аж ніяк недитячі історії хлопчик. Знає і про те, що мама „колола собі наркотики”, пила і курила. Це її і загубило. Хоча, Андрійко пам’ятає її доброю, каже, що била лише тоді, коли він дійсно того заслуговував.
Набравшись такого життєвого досвіду, він мріє про теплий і затишний будинок – хлопець вирішив щомісяця віддавати сестрі матеріальну допомогу, яку на нього виділяє держава, аби родичка купила нову хатину в селі. Хоче мати справжню сім’ю, „в якій діти не куритимуть і не питимуть, а займатимуться спортом”. Мріє стати мулярем, бо це йому дуже подобається. Але спершу треба вивчитися. Андрієві до снаги математика, українська мова, читання – хоча, зізнається, що не все йому дається легко і є в класі учні, які читають швидше. В нього такі прості і звичайні бажання! Біда дійсно вчить. Малий з великою осторогою спілкується з людьми, має правило ніколи не заходити у дім до чужих і не хоче жити на милостиню.
До його інтернатських друзів часто приїжджають родичі – привозять щось смачненьке. Але ті, як правило, не діляться – намагаються якнайшвидше з’їсти солодкі подарунки або їх заховати так, щоби ніхто не бачив. Інакше – відберуть інші діти. У Луцьку в хлопця теж є друзі, з ними він гуляє в дворі: додому вони не кличуть, але Андрійко цього і не хоче – побоюючись бурхливої реакції батьків. Блукаючи нічним містом, він зазирає у темні вікна товаришів, які мирно сплять у своїх тепленьких ліжечках, задаровані батьківською увагою і любов’ю.
А вранці Андрій їде знову в інтернат. У те приречене Нікуди, звідки його так легко, безпечно, без жодного хвилювання за те, чи повернеться він живий, щотижня відпускають самого у велике і чуже місто. Дитячі життя – безцінні. Бо в них зростає Україна. Бути нашій державі кволою і бездоглядною чи сильною і великою, залежить лише від нас. Бережімо дитячі душі!
Для того щоб коментувати увійдіть будьласка під своїм акаунтом або зарєструйтесь