Рабанівські п'янки-гулянки, де вибрикувала наша миршава поліщуцька інтелігенція, добряче підмочили не тільки репутацію, але й підмурки пам’ятного для волинян будинку, в якому колись жила велика Леся і в який лучани необачно пустили дирекцію луцького заповідника. Це прикро констатували представники комісії, ініційованої переляканим керівництвом ДІКЗ, під яким почали тріщати стіни і підлоги.
Гнилі крокви покрівлі, підтоплення фундаментів, тріщини по всіх мурах, грибок і просідаючі стіни… Добряче веселилися наші добродії в підвалах «бару у Тараса», за постійними веселощами не помічаючи цього чимало років. Гроші, що виділялися з бюджету на реставрацію в 2007 році, а це більше 160 тис. грн., так вправно відмили, що і сліду їх сьогодні не знайдете. Ось і «завсідник» бару, екс-заступник директора ДІКЗ, а нині головний спеціаліст з реставрації Волинської ОДА П.Троневич, і досі цинічно товкмачить пресі, що тут «більше 30-ти років не проводили внутрішнього ремонту». Вочевидь п’яний туман добряче окутав мізки нашим чиновникам, безсоромно скривши всі багаторічні самочинні перебудови цього підпілля для «обраних».
«Допомогла» знищенню пам’ятки й нахабно втулена скандально відомим екс-депутатом від БЮТу Т.Павлюком огорожа. Саме вона, за його куценькою уявою, мала наглухо прикрити його примітивні апетити на історичну землю. Тож, приліпившись своїм дахом до самої стіни, вона надійно скрила вхід до постійно замкненої «Лесиної вітальні», добряче додавши підступної водички на стіни пам’ятки, що вже рясно вкрилися грибком.
Разом з унікальними фундаментами XVI століття, які завдяки археологам виринають поруч із пам’яткою, дедалі більше проявляється обмеженість міських гегемонів і партійних обранців, які під мерське «красіво» віддали на плюндрування завжди голодним скоробагатькам надцінний клаптик древнього Лучеська.
Але якщо в одному місці щось прибуває, то в іншому - зникає… З появою манливих артефактів остаточно тануть надії, що зміна правління в заповіднику його врятує. Щось не склалося із цим в Україні. Нещодавня поява нових «мєнєджерів» в найбільших музеях країни закінчується скандалами і гучними відставками. Не виняток і наш ДІКЗ. Лиха слава попередника стала візитівкою і нового директора, який, за хитрим задумом своїх шефів, перекочував з адміністративного крісла в ще теплий «рабанівський стул». За кілька місяців керування «новоспеченого» сплюндровано кілька найбільш знакових пам’яток національної ознаки. Спотворено найстарішу пам’ятку XVI ст. міського житлового будівництва - Будинок Пузин. Шабашним способом безконтрольно добивають Колегіум єзуїтів… Втратив автентичність будинок-пам’ятка на Братковського, 10… Ледь не втулили примітивний купол на монастир Бригіток… А про нові самобуди і фундаменти не хочеться навіть писати…
Кілька днів тому, коли волинські краєзнавці зібралися в заповіднику, аби обговорити його актуальні проблеми, вони побачили чергове «художество» - за 10 метрів від вікон директора П.Рудецького. П’ятнадцятиметрова траншея з повністю готовою збитою опалубкою спокійно чекала свого часу, щоб ковтнути куб-другий свіженького бетону… Це ж яким глухим треба бути, щоб не почути, як цілий день хтось клепає дошки під твоїми вікнами! Та й сліпим, щоб не бачити, як копають таку довжелезну яму біля самої дороги! На жаль, це вже не дивує… Пан директор, стільки років куруючи напрямок охорони пам’яток у Волинській ОДА, цього теж не помічав.
Вчергове приходячи в заповідник, боїшся дивитися по сторонах - очікуючи побачити черговий «шедевр», втиснутий в залишки колись гордого міста голодним людиноподібним створінням, що пнеться називатися лучанином. А Луцьк колись по праву звався Великим… Боляче… І соромно…
Водночас - коли вже нам не спокійно, то й вони спокою не матимуть. Бо є ще щось всередині, що не дає збайдужіти й опустити руки… Перед пращурами соромно. Перед кістьми їхніми порубаними і душами їхніми змореними… А вони тут скрізь…
Для того щоб коментувати увійдіть будьласка під своїм акаунтом або зарєструйтесь