ГОЛГОФА ГОЛОДУ

“...Трохи оживши, ми з сестричкою Марією, шукаючи цвіту акації (бо всі її їли), дійшли до другої вулиці, що вела до школи. І побачили жах. З хати, що ліворуч вулиці, міліція виносила казан, у якому мати зварила свого порубаного сина, мого однокласника. Імені його точно не пам’ятаю, здається, Колею звали. Найменшенький був у нашому першому класі. А за казаном вели матір. Вона кричала, як божевільна. Її з казаном доправили до сільради чи міліції. Мама знову наказувала нам з Марійкою: “Ви малі. Вас зловлять, з’їдять... Не ходіть від двору”. І обнімала, плакала: “Як же мені вас порятувати?” Бо ми так розпухли, що важко було ходити.  А живіт як торба. До потрісканих, опухлих ніг мухи липнули...”      

Ці рядки взяті з книги відомого на Волині краєзнавця, історика, дослідника і журналіста Григорія Гуртового - “Голгофа голоду”. Цьогорічна осінь забрала цю велику людину назавжди. Нелегка доля йому випала на життєвому шляху. Спочатку — випробування голодом, потім — концтабором і важкими хворобами. Та — попри все це — Григорію Олександровичу вдавалося запалювати той особливий вогонь у людських серцях, який допомагав відчувати цінність цього життя, розпізнавати справжнє у ньому і прагнути бути трохи кращим, ніж ти є.

“Голгофа голоду” - це правда про голодомор в Україні, яку пізнав разом зі своєю родиною Григорій Гуртовий. Коли читаю цю книгу, згадую його проникливий голос, його світлі, наповнені мудрістю, очі... І в мене навіть сумніву не виникає у тому, що те, про що він написав, відбувалося насправді. Сьогодні, коли вчергове згадуємо всією Україною про голодомор, особливо боляче від того, що є стільки охочих спекулювати на цій темі. Що є ті, які затято намагаються заперечити нашу історію, витерти найжахливіші її сторінки. Мабуть, для того, щоб приховати ті злодіяння, які чинили у 1932-1933 роках і пізніше їхні діди-прадіди. Але вірю в те, що свіча людської пам’яті ніколи не згасне. І саме цей вогонь передаватиму своїм дітям. Досі тримаю в серці слова моєї - нині вже покійної — бабусі: “Бережи, дитино, хліб. Бо коли я була малою, ми кожну крихту збирали зі столу...” Згадую їх щоразу, коли окраєць хліба ненароком падає на землю ( в дитинстві мене вчили: якщо хліб упав, його треба підняти і поцілувати). Згадую їх і тоді, коли бачу зчерствілі буханці у смітнику...