Луцький «пашквіль».

Більше 400 років минуло відтоді, як у Луцьку з’явився сатиричний вірш, що його написали шляхтич Іван Журавницький і його дружина Олена Копоть, - він по праву може вважатися передвісником української сатири і сучасних технологій «чорного PRу». 

ЖУРАВНИЦЬКІ

Уперше цей випадок як побутовий факт описав історик О. Левицький у своєму нарисі «Очерки старинного быта Волыни и Украины», що був надрукований у журналі «Киевская старина» за квітень 1889 року. А літературознавець Григорій Нудьга повернув його із запилених архівів - вже як значиму історію появи першого волинського поета, який народився приблизно у 1525 – 1530 роках у шляхетній родині Марка Васильовича Журавницького. Останній служив і помер у Луцьку. Марко був людиною справедливою, мужньою і лицарської вдачі. Як патріот він вважав, що слід триматися трьох сил: шаблі, книжки і єдності, чому і навчав своїх синів. 10 січня 1561 року Марко Журавницький, вже в досить поважному віці, був нареченим луцьким і острозьким владикою. Втім, вважаючи себе не так духовною особою, як воїном, він відмовився висвячуватися. Тому й не вдягав владичого одіяння і поховати себе велів або в козакині, або в одязі шляхтича, що його рідня і зробила. Прізвище Марковому роду дало волинське село Журавники (тепер Горохівський район Волинської області), де був їхній маєток. Проте мав він і городню у Луцьку – двір із кількома дерев'яними будівлями - під мурами, за Свинюською вежею, праворуч від в'їзду до міста. Його сусідами, згідно з люстрацією Луцька середини XVI століття, були Михайло Свинюський і князь Іван Масальський. Городню Журавських описано як «вельми лиху», дерев'яну, яка «потребувала знову направлення».

Луцький замок. Гравюра О.Дишка 

Марко був людиною освіченою, збирав рукописні та друковані книжки. Про це свідчить рукописне Євангеліє, переписане в 1601 році дияконом Андрієм Іяковичем із Старого Самбору на його замовлення - воно зберігається у Волинському краєзнавчому музеї. Саме батько заклав у синові Іванові основи освіти, спочатку навчаючи його сам, а потім віддавши в науку до сільського священика Марка Берестяного. Пізніше Іван Журавницький навчався у Жидичинському монастирі поблизу Луцька. Проте, не довчившись, був прилаштований у Луцьку писарем. Згодом ще було Вільно і навчання в Краківському університеті, яке він теж не завершив, так і не здобувши звання бакалавра. У 1566 році з дружиною Оленою (Галеною) Копоть - жінкою культурною, вродливою і освіченою, дочкою Федора Копотя, який втратив свої маєтності на Волині внаслідок зазіхань сусідів, - він оселився в родовому маєтку в Теслугові. Тут, як свідчать перекази, і спорудив замок для захисту помістя від татар. Мав Іван маєтність і в селі Жабокрики (нині Довгалівка), проте запеклі суперечки між співвласниками змусили продати її князю Богушу Корецькому. 

В родині Журавницьких було п'ятеро дітей –­ четверо синів і дочка. Середній брат – Михайло - вчився у Краківському університеті, в 1561 році служив секретарем посольства у Варшаві. Тут він і пошлюбився з сестрою польського вельможі Станіслава Жолкевського. Старший брат – Олександр - був городничим (1550), ключником (1561), а потім - і старостою (1575) в Луцьку. Як урядник він відзначався високою сумлінністю і виконавчою дисципліною. Одружився Олександр із дочкою місцевого владики Івана (Іони) Красненського (Борзобагатого) - Ганною.

БОРЗОБАГАТІ

Сам же Красненський - колишній міщанин з містечка Красне (тепер Млинівський район Рівненської області) - на старість дуже розбагатів і статками своїми міг позмагатися з найзнатнішими вельможами. Прізвисько Борзобагатий дали його сучасники за те, що дуже швидко - правдами й неправдами - розбагатів і виявляв патологічну жадобу до чужого добра. Маючи значні статки, він фактично купив в короля місце луцького владики. Така купівля «теплих місць» не була тоді секретом і т.зв.покупці всі свої витрати перекладали на плечі люду. Тож, прибувши до Луцька з королівським привілеєм, Борзобагатий одразу позамикав і опечатав Троїцьку, Миколинську, Покровську, Опанасівську, Рождественську, Михайлівську, П'ятницьку, Дмитрівську церкви – й оголосив мирянам і священикам: «Ось вам замки мої, печатка моя, шнурки. До завтра мають бути гроші. З Дмитрівської княжої церкви – 50 кіп, Покровської – 50 кіп, інших - по 20 кіп». Так вчинив і з церквами поза Луцьком. В тих приходах, які не могли внести одразу всю суму, замки з церков позбивали тільки татари, що напали на Волинь восени 1575 року. «Владика-здирщик» - так називав його народ. А про його дім говорили: «Кодло гадюче, у яке людською ногою бридко стати». Окрім великих маєтків, які Борзобагатий зосередив у своїх руках як війт Луцька, у його володіннях були чотири містечка і тридцять чотири села, а ще - десятки церков, що належали до маєтностей «велебного отця Іони Красненського, владики Луцького і Острозького», а як архімандриту Жидичинського монастиря йому належали десятки сіл і фільварків, закріплених за ним.

Знатна шляхта 1576-1586 р.р.

Пані Ганна, дочка владики Борзобагатого, була вже не молода. Про неї на Волині ширився поголос як про людину нечесну, гоноровиту, жадібну - як, зрештою, і про її батька. Вередлива й розбещена жінка, високого зросту, сухувата, з прив'ялим обличчям, яку гострі язики луцьких міщан назвали «білилом, що з'їло тіло», вона - в гонитві за молодістю - все життя мазалася різними мазями й бальзамами. Незважаючи на поважний вік, Ганна не втратила цікавості до молодих чоловіків і, за тодішньою модою вельможних пань, вперто прикрашала своє сухе, прив'яле, але густо нафарбоване обличчя «мушками», міняючи їх розміщення кілька разів на день: на носі — що символізувало «смілива», на бороді – «вабляча», під оком – «розкохана» і т. д.

"ПАШКВІЛЬ" 

Журавницькі були частими гостями сім’ї брата Олександра. Втім, незабаром між родинами пробігла чорна кішка – з якої причини, наразі точно не відомо. Можливо підставою стала неприязнь між двома жінками з різними характерами, освітою, статком і вродою, що непомітно наростала й вибухнула вогнем, який запалив братів і став поштовхом до драматичних подій. Це мало не закінчилося трагічно для молодої родини Івана. Саме Ганна виявилася головною дійовою особою великого скандалу й об’єктом знаменитого сатиричного літературного висміювання. Ймовірно, побутовий конфлікт та образа підштовхнули Івана та Олену до неординарного публічного кроку, що у матеріалах судового процесу, який відбувся невдовзі, зазначений як «цидула або пашквілюс». 

На паперових аркушах зміненим почерком Журавницькі написали вірш - і вночі, коли сторожа міста після свят була не надто пильна, два Іванових слуги розклеїли їх по місту. Це була сенсація. У 1575 році на багатьох людних місцях, в т.ч. вхідній брамі замку, Жидичинській брамі, де на дошці розміщували королівські універсали, – скрізь, де сягало людське око, - висів приліплений тістом вірш, в якому в досить в’їдливій сатиричній формі описано Ганну. Зброя рими виявилася такою гострою, що вразила не тільки її, а й усю родину Борзобагатих і Олександра Журавницького. Вразила так боляче, так влучно, що не треба було братися за шаблю. 

Зважаючи на те, що в Литовському статуті не передбачалася відповідальність за вірші, підставою для судового звернення міг бути лише закон «Libellus famosus» (пашквіль ганьблячий), виданий у Польщі в 1570 році. За ним винуватцеві могла загрожувати і смертна кара. Завдяки цьому закону у судові справи й історію нашої літератури вірш Журавницьких увійшов під назвою «пашквіль». Вся луцька публіка, яка налічувала тоді трохи більше 3 тисяч городян, довго гомоніла про це. А головна фігурантка справи через ганьбу довго не могла з’являтися на луцьких вуличках.

Лист з першого видання "Литовського статуту". 1522 р.

Ось цей «шедевр», перша агітаційна літературна листівка сатиричного змісту в Україні, яку скопіював ще в XIX столітті й опублікував професор О. Левицький: 

Хто йдеш мимо, стань годину,
Прочитай сюю новину.
Чи єсть в Луцку бЂлоглова,
Як та пани ключникова?
Хоча й вЂк подойшлый має,
А розпусты не встыдає;
Убираєтся в форботы,
Леч не дбає про чесноты.
Нащо модлы єй, офЂры?
Абы були кавалЂры!
Лиш малженок Ђдет з двора —
Внет тут молодыков чвора!
З ними учты и беседы —
Не вертайся, мужу, теды!
Ой ты, мужу необачный!
Зробы жонЂ бенкет смачный:
Змаж ю лоєм з дхлого хорта,
Ачей, зженеш з шкуры чорта.
Смаруй кієм над статечность,
Нех забуде про вшетечность. 

(Пояснення окремих архаїзмів: форботи – мережива, модли - молитви, офіри – пожертви, малженок – чоловік, внет – враз, ачей – відтак, вшетечность – розпуста.) 

Влучне застосування побутового документу в поетичній формі як ефективної суспільної зброї свідчить про живий розум, літературні таланти і високий рівень освіченості тогочасної волинської шляхти. Проте крапкою в цій історії все-таки стала судова тяганина, яка розглядала не так «пасквіль», авторство якого було важко довести, як «наїзд» у 1576 році Івана Журавницького на с. Журавники й вигнання звідти пані Ганни та її дочки Насті Гулевичівни. 

Причиною цього імпульсивного кроку могло стати побиття і допит двох Іванових челядників, які клеїли листівки. Їх пізніше схопив Борзобагатий. Можливо згадав Іван і вчинок брата Олександра, який у квітні 1575 року зі своїми озброєними людьми напав на його маєток і силою забрав срібло, добро та майно, яке належало йому як спадок від батька. Ущемлений гонор і сімейні майнові суперечки досягнули такого апогею, що це закінчилося суворим вироком для Івана. За учинений напад на добро городничого «Яна Жоравницького, як кгвалтовника дому шляхецького і проливцю крови... пані Ганни Красинськои і панни Насти Гулевичивни и боярина Колодяжного Томила» і за нешанування суду й його милости пана господаря короля оголосити пана Яна Жоравницького виволанцем, тобто позбавити його усіх громадянських прав, маєтностей і будь-яких охоронних заходів державних законів». Весь судовий процес описаний досить детально на листах 78, 79, 80, 81, кгродської книги м. Луцька за 1575 рік.

СУДОВА ТЯЖБА 

Суворий вирок міг змінити лише король, якого в країні на той час не було, або примирення з Борзобагатими. В кінці року у Польщі таки з’явився новий правитель. Ним став Стефан Баторій, який був відвертим противником свавілля козаків і шляхти. Баторій про Івана навіть слухати не захотів. Не обійшлося, звичайно, без Борзобагатих, які встигли виставити Журавницького свавільником, «кгвалтівником», «проливцем крові» і «пасквілянтом». Тому залишалася надія на переговори з «сімейними ворогами». Тут Іван залучився підтримкою свого свояка Станіслава Жолкевського, сподіваючись, що він зможе вплинути на ображену Ганну. За участі посередників, в селі Милятині, неподалік від Луцька, у домі Іванового «однокашника» по Краківському університету, земського судді Гаврила Бокія, після довгих родинних суперечок було сформовано акт перемир’я. Згідно з ним, Журавницький повинен був повернути братові Олександру Журавники та сплатити всі збитки. Ганна поставила і свою вимогу до посередників, щоб Іван та Олена публічно відмовилися від свого вірша - не усно, а писемно, і щоб це каяття, «карту», виробили такою, як вона захоче. Борзобагаті також вимагали посадити Івана в підвали вежі луцького замку, де відбувають кару лайдаки, проте тригодинний арешт на верхньому поверсі вежі, де відсиджують шляхтичі, цілком всіх задовольнив. 

Українська шляхта і різномасте волинське панство XVI століття дуже любило «судитися і веселитися». На свята до знатних родин збиралося стільки різних гостей, що й за столом місця не вистачало. І на суди (рочки) до Луцька їх з'їздилося стільки, що й на міських вулицях було геть тісно. Особливо це відчувалося в замку, де відбувалися найцікавіші і найгучніші процеси рочків (своєрідної сесії) Луцького гродського суду при багатьох свідках. Вони зазвичай відбувалися одночасно з поточними засіданнями Волинського сеймику, на який з'їжджалася шляхта з Луцького, Кременецького та Володимирського повітів. Приїздили сюди не тільки на розгляд судових справ, які тоді були частим явищем, а й просто так, щоб побачитись із знайомими, родичами, почути новини та й просто попліткувати.

Кафедральна церква Іоанна Богослова в луцькому замку. Рек. Р. Метельницького

Сеймик і городський суд цього разу засідали в Луцькому замку, до якого на період «рочок» зі зброєю не впускали. На суді всяк мав право виступати і свідчити. Було вже тепло, а тому судове засідання відбувалося на помості ґанку кафедральної церкви Іоанна Богослова, поряд із будинком суду, де на столі клали «Литовський статут». На такому засіданні «тисяча п'ятсот семдесят шостого року месяца июния второгонадцятого дня... на рочках судових и гродских Луцких... перед нами суддями...» було зачитано мирову угоду сторін - Іван та Олена привселюдно зізналися в написанні вірша і в присутності суду попросили вибачення в ображеної пані Ганни, спростувавши всі віршовані образи. Покаянні слова зафіксували пожовклі 312 -313 сторінки Луцької кгродської книги: 

«Милостивий пане ключнику и милостивая пани ключниковая. Що єсмо написали и в брами у Луцьку на розних мисцях прибити велили пашквилюс, або цидулу, образливую добрий слави вашои милости, милостивая пани городнича и ключниковая, и дому вашои милости почтивому. Милостивий пане ключнику, ино иж есмо тую цидулу або пашквилюс, непристойно, зе злого своєго умислу против вашої милости, в невинности вашої милости написали, в чом во всем, як в том пашквилюси єсть написано, ваша милость, милосттивая пани ключниковая, не єсть винна, бо николи ваша милость того ничого, що в тим пашквилюси написано, не чинила, одно так ся завжди заховала, як цнотливий пани належить, а також иж есмо в том против вашої милости виступили, сердечне того жалуємо и покорне просимо, аби то ваша милость християнським обичаєм одпусти ти тим рачила, а ми о ваший милости великой яко о почтивий и статечний панеї розумиєм и за такую вашу милость маєм'.». 

Але, на жаль, цей гіркий урок не став для благородного поета і воїна корисною наукою. У квітні 1589 року Журавницького, за рішенням вже іншого суду, стратили - за організацію наїзду і вбивство королівського секретаря Балтазара Гнівоша. Опіку над сім'єю, згідно із заповітом, взяв князь Костянтин Острозький, з яким Іван товаришував. Точне місце поховання не відоме. Місцеві краєзнавці стверджують, що нібито виявили його біля колишньої церкви св. Михайла, де знайшли масивну кам’яну надмогильну плиту, під якою виднілися кістки чоловіка, жінки й дитини. Проте, її фахово так ніхто й не досліджував. 

"Тужба" -меморіальний знак який встановлено на місці церкви св.Михайла на можливому місці могили Журавницького

Крім знаменитого сатиричного пасквіля «Хто йдеш мимо...», Журавницькі залишили нам ще ряд віршів українською мовою, зокрема, - «Ой мені жаль не помалу», «Постій, прошу голубонько», «Волиночка», «Петрусь» та інші. 

Вірш "Ох мені жаль" з акростихом Олени Журавницької з рукописного збірника 17-18 ст

Саме вони започаткували світськість і сатиру в українській поезії XVI ст.. Тож найкращою епітафією для історії Івана Журавницького можуть служити слова Павла Загребельного, написані ним у передмові до книги «Не бійся смерті» Г. Нудьги: «Це історія життя одного з перших українських поетів Івана Журавницького, автора сатиричного вірша, здавалося б, без особливих претензій на значення загальнонародне, та ще й історичне, та водночас і цінного саме тим, що саме Іванові Журавницькому судилося стати одним із найперших українських письменників, які покінчили з кількавіковою ерою літературної безіменності, якою, на відміну від точно персоналізованої католицької Західної Європи (Данте, Бокаччо, Петрарка, Шекспір, Сервантес), відзначалася культура православ’я». 

Що ж, богиня історії - вередлива і непередбачувана. Вона без жалю нищить великі літературні творіння і дає можливість пережити епохи побутовим фрагментам, народженим у хвилини мстивого гніву, переконливо стверджуючи істину - перш ніж рубати шаблею, рубай словом!