Чоловіки, не здатні відповідати за свої слова, не мають права називатися баями, беками і ханами - вони просто скромні дехкане. Однак скромність в умовах сучасної демократії вважається недоліком і панський титул приміряє кожен, хто залишився без нагляду. З деякого часу українське суспільство втратило імунітет до лідерів низької якості.
Невпинно повторюємо, що ми - діти козацького роду, але нас, чомусь, не бентежить той факт, що члени запорізького лицарського кола дітей намагалися зовсім не мати, тим більше таких, як ми. Якби хоч один запорожець з'явився сьогодні де-небудь на вулиці - сучасна публіка наклала б у штани від жаху. Який там "Беркут", яка "Альфа"! Навіть бувалі сучасники жахалися цього легіону екстремістів і висловлювали своє співчуття їх старшинам.
Адже обіймати будь-яку посаду в межах степових вільностей було смертельно небезпечно.
Козак - це не гопак, а (відповідно науковому визначенню) особисто вільний і озброєний чоловік. Підкорятися випадковим людям було не в його правилах. Тому в основі школи запорізького лідерства лежала пряма загроза. Перш ніж випинати груди і роздувати щоки, запорожець задавався питанням: "А чи не тонка чи є у мене кишка?" Виходячи з численних прикладів, він знав, що завоювати тут довіру суспільства і не виправдати її - означає вірну загибель.
Кожен козак, що зважився виділятися своїми достоїнствами із загальної маси, ризикував бути обраним на посаду. При цьому його згоди ніхто не питав. Відмовитися від запропонованої честі можна було тільки символічно, не більше двох разів. Якщо кандидат починав упиратися по-справжньому, то, у кращому випадку, його могли зробити інвалідом, щоб надалі не видавав себе за крутого.
Приймаючи посаду на річний термін, запорізький лідер буквально ходив по лезу ножа. Сотні очей уважно стежили за кожним його рухом. Найменше порушення чинних законів, або колективних уявлень про справедливість, негайно бралося на замітку. За рідкісним винятком, до закінчення встановленого терміну посадова особа вважалося недоторканною. Але після чергових перевиборів грішне керівництво кінчали на місці. За тими, хто вцілів, довічно залишалося почесне право носити звання "Колишній кошовий" або "Колишній суддя" і т. д. Це служило своєрідною компенсацією за шкідливість і виявлену мужність.
У той час в Україні навіть найбільш визнаний і сильний авторитет не міг відчувати себе в безпеці. Богдан Хмельницький, наприклад, носив під шапкою броньовану мисюрку. Тому що друзі-товариші періодично намагались проломити йому голову у власних апартаментах.
Україна була суспільством озброєних чоловіків, і лідер отримував зворотний зв'язок не газетними публікаціями, а свинцевими кульками. Це зобов'язувало. Продуктивно працюючи на благо колективу, козацька старшина не розлучалася з булавами і перначами, щоб у будь-який момент прийняти критику народу.
Лідери тієї епохи були гідні своїх виборців. Сьогодні теж гідні, але якість виборців інша. Втративши права на володіння зброєю, наші чоловіки змінилися конституційно. Якщо раніше, вступаючи у діалог, українець хапався за шаблю, то сьогодні він може хапатися тільки за серце. Швидкість пострілу ми замінили дальністю плювка. Лідери не бояться відплати. Беззахисність чоловічий маси розклала націю. Дріб'язковість загрози визначила нову якість еліти і, відповідно, нашого життя.
Горе не в тому, що у нас начальство слабке, а в тому, що ми не розбираємося в нарізній зброї. Американській еліті неважко виправдовувати довіру народу. Там, де зберігається 20 мільйонів снайперських гвинтівок, інакше й бути не може. Адже справа тут не в політичних вбивствах, а у відчутті реального права особистості на захист свого життя, честі і гідності, минаючи посередників. Те, що не можна захистити, люди воліють не мати. Тому найменше зазіхання на особисту зброю в США сприймається як зазіхання на все, що є у людини. Готовність індивідуума в будь-який момент перетворитися на озброєну опозицію визначає ступінь його соціальної повноцінності. Чого можна чекати від нації, коли в чоловіках виховують комплекс провини за природне бажання поторкати парабелум? Нічого, крім покірності тупого стада.
У результаті юридичних хитрувань український чоловік став схожий на півня, якому відрубали дзьоб і вирвали шпори. Маючи право на протест (відповідно до Конституції), він не має права на зброю (за винятком мисливської). Тобто одружуватися можна, але секс заборонений. Україна - територія старих демократичних традицій. Тут поняття свободи було невід'ємне від права володіння зброєю. Немає зброї - немає загрози і, відповідно, немає сміливих лідерів і прогресу. А найголовніше - у нас немає почуття власної значущості. Ми живемо за законами, що по суті заперечують нашу генетичну пам'ять. Відсутність селекції загрозою опустило кожного з нас. Чоловіки стали боятися того, чого раніше не боялися жінки і діти. Ми всі розучилися відповідати за свої слова і робимо вигляд, що так і було. Але так не було. І, можливо, не буде, якщо товариш маузер підтримає нашу розмову.
Для того щоб коментувати увійдіть будьласка під своїм акаунтом або зарєструйтесь