«Повз мене ходять мавпи чередою, у них хода поважна, нешвидка. Сказитись легше, аніж буть собою, бо ж ні зубила, ані молотка…» Гострий біль і відчай звучать у вірші Василя Стуса. Він був ВЕЛИКИМ, а поруч – снували мавпи. Можна з ними боротися, можна їх не сприймати, можна уявляти, що їх немає. Але все одно настане та мить, коли зрозумієш: все – марно. Мавп – більше. І вони – звичайні істоти, в яких все інакше: тілобудова, потреби і бажання, цілі і методи їх досягнення.
Свобода вибору в цьому випадку – або бути мавпою, або слухати Стуса…
Для того щоб коментувати увійдіть будьласка під своїм акаунтом або зарєструйтесь