"Святий" Володимир і Іслам

Згодом образ Володимира як святителя Русі був канонізований і зарахований до лику святих догідників Божих. А з питання стосовно його зв’язку з мусульманською релігією серед вітчизняних авторитетів від історичної науки, будь то Карамзін чи Татіщев, Костомаров чи Соловйов, Грушевський чи Греков, Толочко чи Рибаков, і навіть колись «опальний» Гумельов, особливих розбіжностей не було. Ніхто з них не піддавав сумніву історичну вірогідність сторіччями «накатаної» теорії про вибір Володимиром Великим державної релігії. І тільки в 1992 р., у виданні «Хроніка 2000», відомий тюрколог О. Прицак (відмітимо, що цей канадський вчений українського походження незалежний від диктату авторитетних думок у вітчизняній науці) опублікував свою роботу «Походження Русі», де він прямо говорить, що під час свого правління в Новгороді Володимир був мусульманином. А в 2000 р., в 47-му номері газети «Наш край», А.Залізний, аналізуючи історіографію і джерела про хрещення Київської Русі, доходить такого висновку: «Під час свого новгородського правління Володимир приймає іслам, потім, в 988 р. він хрестився і запровадив на Русі християнство, а в 1014 р. булгарський каган схилив його знову повернутися в іслам». При цьому О.Прицак посилається на роботу арабського історика Аль-Марвазі, датовану приблизно 1120 р., а джерелом, на яке вказує А. Залізний, є звід булгарських літописів «Джагфар Таріхе», датований 1680 р., що став доступний вітчизняному дослідникові тільки в 1994 р. (виданий в Оренбурзі). Після подібних публікацій виникає безліч неоднозначних запитань, і тому дана проблема вимагає ретельного дослідження.

В даній статті ми не спростовуємо традиційний історичний погляд на зазначену проблему, а лише даємо короткий аналіз окремих моментів в історії Київської держави часів Володимира Великого і його спадкоємців, і на підставі цього пропонуємо матеріал для подальших досліджень.

Вікова традиція представляє Великого і Святого Володимира «Володимиром Красне Сонечко». Деякі історики називають цей час «билинним». Із цього приводу відомий класик української історії Н.І.Костомаров писав: «Історія про часи, що передували прийняттю християнства, темна і наповнена сказаннями, за якими не можна визнати безсумнівної вірогідності. Цьому причиною те, що наші перші літописці писали не раніше другої половини XI століття, і про події, що відбувалися на їхній батьківщині в IX і X століттях, за винятком деяких грецьких звісток, не мали інших джерел, крім усних народних переказів, які за своєю властивістю піддавалися вимислам і змінам». Така думка і багатьох інших істориків.

Отже, про час Володимира I з династії Рюриковичів і про його історію до нас дійшли відомості лише з чернечих літописів, і все, що пов’язане з ісламом, зберегтися не могло - через імовірність церковної цензури і релігійних чищень. Але якщо ці відомості все-таки просочилися, давайте спробуємо поглянути на події того «билинного» часу не очами монаха-літописця, а під альтернативним кутом.

Так ким же все-таки був Володимир Святославович «Красне Сонечко»? З літописів відомо, що в мальовничому Любичі, що охороняв північні підступи до Київської землі, жив якийсь Малко Любечанин, дочка якого Малуша була ключницею княгині Ольги, а син Добриня служив князеві. З билин про Добриню дійшли відомості про те, що при князівському дворі «він був конюхом і воротарем», а пізніше став не слугою, а придворним, - «він за столами сидів, чаював дев’ять років». Б.А.Рибаков, ґрунтуючись на цих літописах, пише наступне: «Малуша Любечанка стала однією з наложниць Святослава, і в них народився син Володимир, якого потім корили його походженням, називаючи «робичичем», «холопищем». Якби не особлива вдача, то син ключниці міг загубитися в юрбі «отроків» і слуг на князівському дворі. Але його дядько Добриня один раз скористався тим, що законні сини князя Ярополк і Олег відмовилися їхати в далеку північну факторію Русі - Новгород, і запропонував послати туди свого племінника. Так юний робичич Володимир став намісником у тоді ще маленькому містечку на березі озера Ільмень».

В ті часи культурний вплив на Новгород із заходу мала язичницька Скандинавія, а зі сходу - Волзька Булгарія з досить розвиненою мусульманською культурою. Про вплив зі сходу літописи згадувати не могли, тому що в середні століття активізувалося протистояння між ісламським і християнським світом. Ми не знаємо, чи прийняв Владимир іслам при князюванні в Новгороді, як стверджує О. Прицак, а можемо лише це припустити.

Однак версія про прийняття Володимиром ісламу не вкладається в рамки мусульманської догматики. З погляду мусульман, одна з основних суперечностей тут була наступною: вийшовши переможцем у братовбивчій війні і ставши князем Київським, Володимир провів першу релігійну реформу, щоб об’єднати племена навколо Києва, і державною релігією стало язичницство з ідолом Перуном на чолі. Але, можливо, це теж хитощі християнських літописців більш пізнього часу? Ймовірно, вони створили легенду, щоб приховати щось серйозніше? Отже, хоча благовоління князя-хрестителя до мусульманської віри поки довести неможливо, однак можна припустити наступне: щоб приховати причетність Володимира до мусульманської конфесії, монахи-літописці - із чисто патріотичних міркувань - зробили все можливе для того, щоб ніякі згадки про «бусурманське» минуле цього святого не збивали з пантелику майбутні покоління. Можливо, що це було зроблено по особистій вказівці одного з поборників християнства з числа найближчих спадкоємців або нащадків Володимира, приміром, Ярослава Мудрого. Але це поки недоведено.

Далі, загальновідомо, що Володимир боровся за владу в Києві зі старшим сином Святослава Ярополком, який був християнином і очолював так звану християнську опозицію, і в результаті зазнав поразки від варягів Володимира. Пізніше літописи вкажуть, що Володимир в «подяку» варягам за допомогу в династичній війні відправляє їх на службу до візантійського імператора, навіть не заплативши їм за взяття Києва. Однак тут знову протиріччя фактів. Отже, коли Володимир став одноособовим правителем Русі, варяги йому вже не були потрібні, і він відправив їх в «грецьку землю». Тоді навіщо йому релігійна реформа, в результаті якої на чолі язичницького пантеону став Перун - ідол скандинавського походження?! Адже для втримання влади необхідно щось інше: сила і популярність. Силу свою він довів, а от з популярністю було погано! Як стверджує Л. Гумельов, ця реформа була спрямована саме на здобуття такої популярності. Але яка тут популярність, якщо Перун вимагав людських жертв із числа киян, тобто місцевих жителів. Можливо, це знову навмисне виправлення історії літописцями-ченцями? Все може бути, хоча вітчизняна історія трактує язичницьку реформу Володимира як незаперечний факт. От думка Карамзіна: «Сам Володимир утвердився в Києві за допомогою іноземців скандинавів і роздав їм в управління міста, де вони зі своїми збройними дружинами могли збирати данину». Звідси стає зрозуміло, чому Володимир для об’єднання держави провів першу релігійну реформу на скандинавський лад - затвердивши пантеон язичницьких ідолів. І тільки потім - коли налагодив «державний апарат» - відправив варягів у Візантію.

Продовжуючи далі нашу тему, згадаємо хронологію історичних дат: в 985 р. відбулася війна з Волзькою Булгарією. Цікаво, що деякі історики вважають її невдалою для київського князя, хоча після договору з волжанами Володимир одружився на булгарській принцесі, правнучці царя Алмуша. Цей цар ще в 922 р. зробив іслам своєю державною релігією, яка вже встигла глибоко вкоренитися як серед простого народу Волзької Булгарії, так і її правлячих кіл. Все начебто б нормально, так от тільки відповідно до мусульманської релігії не можна видавати заміж мусульманку за немусульманина, тим більше за язичника. Звідси випливає таке питання: Які міркування могли змусити булгарського кагана Муеміна II видати свою дочку за язичника? Цей момент змушує задуматися про достовірність повідомлення Аль-Марвазі, на яке посилається О. Прицак. Можливо, що Володимир на той час вже був мусульманином. Ми знаємо, що в нього була не одна дружина, звідки слідує, що в подружніх стосунках він віддавав перевагу полігамії. Причому це характерно тільки для Володимира, оскільки в інших князів з династії Рюриковичів це якщо й було, то не так явно. Цікаво й те, що старший син Володимира Святополк, який був законним спадкоємцем, був сином грецької черниці, взятої в полон Святославом, був одружений на сестрі короля Болеслава I, був не любий Володимиру, хоча й був народжений ще за життя Святослава Ігоровича (його улюбленими синами були Борис і Гліб, народжені від болгарки). Хоча Святополк був старшим і народженим від християнки, однак командувати військом, зібраним в 1015 р. проти печенігів, старий князь довірив Борисові.

Факти про булгарську принцесу (дружину Володимира) та їх «улюблених чад» Бориса і Гліба дозволяють припустити (але не стверджувати напевно), що до кінця життя Володимир міг змінити свої релігійні погляди на користь ісламу. Ми не перестаємо повторювати, що інформацію про політичне життя «билинного часу» вітчизняна історична наука «черпала» винятково із церковних літописів, а перші літописці були самими освіченими людьми свого часу і відображали історію так, як їм хотілося її передати своїм нащадкам.

За найближчих нащадків Володимира релігійне життя активізувалося. Це був час становлення національної церкви, підстави якого заклали видні релігійні діячі Київської держави: перший слов’янський митрополит Ілларіон, «великий Нікон» і преподобні Антоній та Феодосій. З радянських посібників з історії ми довідуємося, що в часи написання літопису християнство ще не встигло здобути повну перемогу на території цієї хибкої конфедерації східнослов’янських племен, тому що навіть в середині XII століття в деяких частинах держави спалахували повстання, де жертвами народного збурення нерідко були православні священики. Тому обов’язок православного книгаря полягав не стільки у достовірності переданого (хай навіть із упередженістю) фактичного матеріалу, скільки в доказі істинності свого віросповідання.

Уявімо, що до православного ченця XII століття попадає літопис попередніх літописців, де сказано, що Святий Володимир наприкінці життя став мусульманином. Як він поступить? Зрозуміло, що якщо не сам виправить, то порадиться зі своїм авторитетними начальством, і в підсумку щось буде змінено, переписано в потрібному руслі, а «папір з єрессю» буде знищений. А тому більш-менш повні - і остаточно відредаговані - описи цього часу могли зберегтися тільки в літописах XII століття, тобто через півтора сторіччя. Як переробляють історію в умовах ідеологічного диктату і тоталітаризму і як створюють вождів - це ми знаємо з нашої недавньої, менш ніж піввікової історії, коли народ сприймав те, що хотіла «партія», і вся держава працювала на ті стереотипи, які були необхідні для реалізації її статутних положень і стратегічних планів. Приблизно те же саме могло відбуватися й у ті далекі часи.

Але повернемося до останніх років життя Володимира. Якщо посилатися на публікацію А.Залізного в 47-му вип. газети «Наш край» і «Джагфар Таріхе», то булгарський цар, тобто каган Ібрагім, пообіцяв називати Володимира царем, тобто каганом, якщо князь прийме іслам. Через те, що митрополит Ілларіон у своїй праці «Слово про закон і благодать» називає Володимира каганом, той все-таки став мусульманином. Довідавшись про це, син Мстислав убив батька і втік у Візантію. А от що говорить про це традиційна історіографія: Ще при житті Володимира його старший син «Святополк із дружиною, дочкою Болеслава Польського, і католицьким єпископом Рейсберном (християнином) брав участь у змові проти нього». Постає питання: а може все це тому, що старий князь хотів стати мусульманином? Але він раптово вмирає. В «Джагфар Таріхе» сказано, що Мстислав Тмутараканьський (його син) вбиває його, довідавшись, що той хоче відректися від християнства, а згодом літописи представлять Мстислава як справжнього героя, схожого на свого діда Святослава: «Він така ж войовнича, мужня і сильна людина». А, можливо, монах-літописець прославив його через релігійний подвиг - вбивство батька-віровідступника? Що стосується Тмутараканьського князівства, то це була найближча до Візантії територія Київської держави, де на особистість Мстислава міг сильно вплинути Царьград, вселивши в нього православний патріотизм, що спонукав його до вчинку, рівнозначного релігійному подвигу. І чи не від улюбленого сина Володимира, Бориса, який повертався з походу проти печенігів, Мстислав рятувався у Візантії?

Також відомо, що перед смертю Володимир хотів привести до покірності свого сина Ярослава, який князював у Новгороді і відмовився платити данину Києву. А його син Борис очолив київське військо в печенізькому поході. Таким чином, Борис і Гліб, улюблені сини Володимира і діти булгарської принцеси, були єдиними прихильниками батька. Особистості цих дітей овіяні таємницею і славою перших російських святих. Однак безсумнівно одне - вони є онуками мусульманського царя Муеміна II, правителя Волзької Булгарії, тобто дітьми мусульманки, що, швидше за все, виховала їх у своїй традиції, тому що у Володимира було багато дітей і їхнім вихованням він не займався. Отже, вони цілком могли бути мусульманами і прихильниками батька в його релігійному рішенні стати мусульманином. Але обох віроломно вбив їхній старший брат Святополк (знов-таки, християнин), який одержав прізвисько «Окаянний». Подальші події не мають особливого значення для нашої теми, і тільки можна сказати, що переможцем у братовбивчій війні в підсумку виходить Ярослав, прозваний «Мудрим», який повсюдно сприяє розвитку православ’я на Русі. Як вже було згадано, при його правлінні жили і працювали відомий літописець Нікон, праці якого не збереглися, митрополит Ілларіон, а також Феодосій Печерський, зарахований до лику перших російських святих. Саме при ньому Мніха Іаков написав свої пронизані глибоким почуттям патріотизму твори «Пам’ять і хвала Святому Володимирові» і «Сказання про Бориса та Гліба», що піднімали досить гострі питання.

Грецькі митрополити довго і рішуче противилися канонізації перших російських святих - Володимира, Бориса і Гліба. Можливо, що опір візантійських церковних ієрархів виник через невпевненість греків у конфесійній приналежності цих древньоруських князів.

Наприкінці статті хочеться ще раз нагадати, що ми мали намір поглянути на особистість Володимира Великого і його відношення до мусульманської релігії під альтернативним кутом - ґрунтуючись на відомостях Аль-Марвазі та зводі булгарських літописів «Джагфар Таріхе». Проаналізувавши вищевказані факти, все-таки можна припустити, що ці джерела, які містять згадку про мусульманство Володимира, не такі вже й голослівні. І якщо це правда, то вона прихована під покровом багатовікової ідеологічної боротьби між Сходом і Заходом, між мусульманською та християнською конфесіями.

За матеріалами газети «Арраід»

Переклад українською з сайту: Іслам в Україні