Весела Коляда

Цьогорічна зима не балує нас снігом. Але згадаймо, як було торік. За вікном завивав сильний вітер, розсипаючи пригорщі лапатих сніжинок, жбурляючи їх у вікно, а потім здіймаючи вихором десь увись. Натомість у хаті - тепло і затишно, духмяний запах ялинки, свіжих пирогів і ще чогось святкового…

Й справді для нас, українців, зима асоціюється з білим снігом, зеленою ялинкою, святкуванням Нового року і великого християнського свята Різдва Христового, або, як його величають у народі, Коляди. Воно вінчає собою увесь рік. Це істинно християнське свято у нас набуло відчутного язичницького присмаку, бо нерозривно переплелися традиції одного і другого. Як же відзначали колись веселу, барвисту, гамірну Коляду на Волині?

Ось що розповіла моя землячка, пенсіонерка Ольга Василівна Якубова :

- Була я тоді ще малою, мала якихось 10-12 років. Діти і молодь збиралися своєю ватагою приблизно за місяць до свят. Готувалися: вчили щедрівки, колядки, клеїли зірку з кольорового паперу, прикрашали її барвистими стріч- ками, примощували всередину свічку. Був серед нас своєрідний віковий поділ. Діти гуртувалися по двоє, троє і більше та йшли колядувати, а молодь - дівчата з хлопцями, - як правило, приходила пізніше. Вони розігрували ціле дійство вертепу, що розповідало про народження Ісуса Христа. Наостанок до господи могли завітати вже люди жонаті, які співали веселих колядок, прославляючи Бога живого та бажаючи щастя, здоров’я, добробуту господарю з господинею й усьому сімейству.

- Ольго Василівно, скажіть, будь ласка, а чим же відрізнялися колядки від щедрівок ?

- В колядках прославляли Різдво маленького Ісусика та Матір Божу, їх починали співати з вечора 7 січня. А щедрівки виконували під вікнами осель з 14 січня аж до Водохреща. До того ж в останніх був приспів «щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на здоров’я»…

- Антоніно Михайлівно, а як відзначали Різдвяні свята у вас, в Несвічах? – поцікавилася у маминої подруги.

- Збиралася молодь із вертепом, з царем Іродом, ходили від хати до хати, віншуючи та «здоровляючи» всіх. Перед Василем увечері, на Меланки, найзавзятіші переодягалися в різних персонажів народних казок. За звичаєм «Козу водили», іноді, жартуючи, збитки робили: то страву з баняка виллють, то борошно розсиплять. А вже коли сердиті на кого - отут тримайся: і воза за ніч розберуть та на солом’яну стріху настромлять, і колеса по тинах порозвішують, відро з криниці знімуть та на город закинуть. Бешкетували, одним словом. А головне – коли відкриваєш двері, не знаєш, хто перед тобою: добрі люди чи розбишаки.

- А чи траплялися кумедні випадки ?

- Звичайно! Чимало. Тоді не було звички дарувати колядникам гроші - обдаровували їх різними солодощами та харчами. Дітям давали цукерки, печиво, пироги, а старшим - хліб, шинку, ковбасу. Та ватага, про яку я розповім, наколядувала собі свіженької, ще теплої, кишки та й несла її у торбі, бо пакетів тоді ще не вигадали. На лихо своє зустріли вони перебиранців, які добряче налякали і розігнали колядників. Втікаючи, вони розгубили свою здобич, а згодом вирішили за нею повернутися: не лишати ж собакам добро. Тим часом вулицею проїхав на санях дядько. Вечір був темний - колядники похапцем позбирали темні шматочки «кишки», кинули до полотняної торби й побігли додому. А там давай вихвалятися перед домашніми, скільки вони наколядували. Принесли велику миску і висипали туди «подарунки». Бабуся зігнулася над нею і аж у долоні сплеснула: «Хай вам грець! Що це ви принесли «кишку» навпереміш із кінськими кізяками ?» Ото сміху було...

Колишній директор Торчинського краєзнавчого музею Григорій Олександрович Гуртовий за життя розповів мені про стародавні звичаї «закликання морозу» і «вигнання куті», поширені у нашій місцевості.

- Як правило, різдвяні та водохрещенські морози були найсильнішими в році. Тому господар дому підходив із ложкою куті до відчиненої кватирки і казав: «Морозе, морозе, ходи до нас кутю їсти!» Так проказував тричі. Не дочекавшись гостя, він продовжував: «Не йдеш? То не йди на наші поля та сади, на жито, пшеницю та всяку пашницю! Не морозь нашу худібку та птицю!»

Інший обряд проводили після закінчення свят Коляди, на Водохреща, і стосувався він третьої куті. Господар із глеком куті підходив до брами та, іноді розбиваючи його, приказував:

Тікай, кутя, із покуття,
А ти, узвар, - йди на базар,
Щоб покинути кожух !
Паляниці - лишайтеся на полиці,
А Дідух - на теплий дух, 

Разом з кутею він ніби намагався прогнати холодну зиму та закликати красну весну. Бо з весняним теплом у сільського хлібороба з’являлася надія на новий, кращий врожай, на те що, корівка розтелиться і буде чим діток годувати, на те, що новий річний цикл буде вдаліший і багатший за попередній.

Завойовники усіх мастей приходили на цю землю, щоб поневолити її волелюбний народ. Для цього вони намагалися знищити сам корінь: його мову, звичаї та традиції. Надзвичайно, як це могло вціліти і дійти до наших днів у своїй неповторній красі та первозданності? Мабуть, етнічна криниця українського народу справді глибока та повна і кожен бажаючий може спрагло припасти до неї будь-якої миті.     

Різдво Христове та Коляда - надзвичайно світлі родинні свята. Тож хай з народженням маленького Ісусика відродиться вся наша У к р а ї н а !