Іван Пасічник: є те, що дорожче за гроші

Українська молодь давно поставила хрест на селі. Більшість намагається якнайшвидше, щойно отримавши атестат, вибратися в місто. Бо там є перспектива. В селі її немає. В селі не можна здобути вищу освіту. Та й працевлаштуватися у ньому майже немає шансів. Ті, хто ближче до українсько-польського кордону, давно перебралися по той бік. Додому приїжджають у відпустку або на свята. Як лишитися в українському селі, знайти там свою справу, залюбки нею займатися й надихати інших, ми розпитали в Івана Пасічника. Йому – 33. Він народився у селі Лугове Іваничівського району, що на Волині.

Іван – взірець того, що навіть неможливе може стати можливим. Аби було бажання. Він відкрив магазин і збудував біля нього дитячий майданчик, започаткував Дні села, що відбуваються за участю місцевих артистів, сформував футбольну команду «Луга», якою опікується досі; у рідному селі відкрив рекреаційний комплекс – аби зацікавити мешканців довколишніх міст активним і цікавим сімейним відпочинком. А ще у нього є шинок, в якому зібрано раритетні речі. Зараз Іван Пасічник - «хлібний майстер». І поміж тим – учасник кількох громадських рад. Він одружений й виховує двох синів.

Власне діти і стали для Івана потужною рушійною силою. Бо, як він каже, чоловік у житті може змінитися двічі: коли у нього народжується дитина і коли помирає його матір. 

- Мама, на щастя, ще живе, а тата поховали 15 січня цього року. Коли 6 років тому народився мій старший син Юра, це дуже на мене вплинуло. Я вирішив стати для нього прикладом. Це надихнуло на створення у селі дитячого майданчика, а згодом – міні-футбольного. У 2010 році я організував футбольну команду «Луга», яка успішно розвивається й досі.

- А футболісти хто?

- Спочатку то були тільки хлопці з мого і ближніх сіл. А на сьогодні ми маємо команду дорослих – граємо на район і трохи на Кубок області. Але була головна ціль – сформувати команду дітей. Зараз вони грають на Першість області. У них є тренер, вони забезпечені тренувальною амуніцією. Я наразі намагаюся організувати інфраструктуру. Адже в Іваничах одна спортзала на всіх. Ми маємо тренерів, які виховують чемпіонів світу. Ми маємо дві футбольні команди - дорослу і дитячу - але взимку мусимо всі в одній залі займатися. У нас немає жодного міні-футбольного поля зі штучним покриттям. Ми повигравали у районі все: суперкубки, 4 рази чемпіони, 2 рази володарі Кубка району. Маємо стільки трофеїв!

Тому я свою команду передав і погодився бути головою Федерації футболу в Іваничівському районі. Переконаний, що таким чином вдасться забезпечити інфраструктуру.

- Жінки теж є у футболі?

- Жінки ще між собою не грають, але спілкуються, товаришують. Ми ж разом із сім’ями їздимо відпочивати.

- У селі люди бідно живуть?

- Так. У 2005-му році у Лугового була перспектива вимираючого села. У нас не було клубу, медпункту і доріг. Зараз є медпункт, магазин, зробимо капличку, з часом і дороги будуть. Я навіть посперечався, що в Луговому можна створити робочі місця.

І відкрив відпочинковий комплекс. Там є баня, ставок, мангал. Ми садимо городину, щоб люди, які приїжджають, мали можливість відчути усі принади села – зірвати морквину, картоплину. У ставку можна впіймати рибу. Нещодавно я придбав човна для водних прогулянок. Сільський туризм, на мою думку, це цікаво.

- Туристи заїжджають?

- Люди приїжджають і відпочивають сім’ями, з дітьми - з Іванич, Нововолинська, Жовтневого. Я пишаюся, що це баня в хорошому значенні цього слова.

Завдяки Дню села, який ми організували, вдалося зробити освітлення. Якщо село матиме інфраструктуру, у нього приїжджатимуть. Зараз у Луговому 200 жителів. Переважно – молодь. Тішить те, що тут одружуються і народжуються діти. У нас вже купили 2 будинки. І це теж результат. Важливо показати, що село живе і в ньому щось відбувається. На один із Днів села ми запрошували футболістів-ветеранів «Волині». Це робилося для того, щоб популяризувати цей вид спорту. Приїжджають також артисти. Щоправда, через ситуацію в країні ми зараз таких свят не  проводимо, але, сподіваюся, згодом відновимо.

- Ви на заробітки їздили?

- Ні. Я навчався в Чорткові. Заробітчанство там – це сенс життя. І я міг в Ірландію їхати, мав офіційне запрошення. І в Польщу не поїхав. Загалом у мене багато знайомих, які виїхали. Вони сюди приїжджають, щоб купити якусь машину, одяг, зуби зробити, бо тут дешевше, якісь венеціанські штукатурки кожні 5 років і т.д. Одиниці повертаються, вкладають гроші і починають вести якийсь бізнес.

Люди в селі просто бояться щось починати, бо вони думають: де я це продам? Але насправді вони можуть усе вирощувати. Є багато культур, які в нашому районі краще родитимуть і даватимуть ліпший урожай – і відповідно заробіток для людей. І це не картопля, і не молоко, на чому наживаються спекулянти. Я вивчаю досвід ведення бізнесу у Польщі, кооперативів – у Молдові. І бачу в їх створенні велику перспективу.

- Розкажіть про це детальніше.

- Не секрет, що і в Польщі, і в Молдові, і в Білорусі укладаються договори-наміри і навесні можна проговорити з людьми, скільки й що вони посіють, і навіть сказати їм приблизно, за яку ціну ми це купимо, коли буде урожай. Відхилень, як правило, немає. І це чесно. Такий елемент планової економіки. Зараз планової економіки взагалі немає, вона ще була за СРСР. На мою думку, планова економіка в Україні має бути передусім пов’язана із сільським господарством. У нашій державі є відділи с\г. Це відомство має бути генератором, який скеровуватиме людей: цього року картоплі не садіть, а сійте більше цукрового буряка, і навпаки. Якщо створити такі кооперативи або мати на території району такого виробника-переробника, який би так робив, це дуже здорово і для нього, і для людей. Бо люди сьогодні морально обмануті, нікому не вірять. Вони не підуть у найми. А якщо їм дати роботу, щоб вони були господарями на своїй землі, то вони зроблять все – так, як книжка пише. Головне їх не обманювати.

Звичайно великим молокозаводам не вигідні кооперативи. Бо в простого дядька вони купують молоко по 2 грн. 50 коп., у фермерського господарства – по 4 грн. Чому в простого дядька по 2.50? Тому що логістика. Треба їздити по селах збирати. Тому що в дядька немає ніякого ветеринарного документа, відповідно воно дешевше приймається. А в Європі це працює інакше. Люди збираються в кооператив, скидаються на ветеринара, на пункт прийому молока, який стоїть в певній точці, його туди звозять. Тим кооперативом завідує староста. І він вже домовляється. Звідти молоко продається за ціною як у фермерського господарства. В Україні вже є такі. От з такої організації, яка може складатися всього з двох працівників, люди можуть не по 2.50 здавати, а по 4 грн. Власникам молокозаводів це не вигідно. Бо ж треба буде дорожче купувати. Молочний бізнес дуже жорсткий. Як нафта. Ріжуть колеса молоковозів. В результаті страждає людина.

- Ви даєте хабарі?

- Я з тим не стикаюся напевне. Нікому не даю хабарів. Хотів стати виробником - виробляти сир. Рік тому цікавився, бо 12 років присвятив дистрибуції у цій сфері. Всі нюанси добре знав. Але коли дізнався, який жорсткий бізнес на сировині, зрозумів, що туди не піду зараз.

- Але у Вас з’явився хліб...

- У Луцьку до приходу «совєтів» було понад 30 мініпекарень. Це ж потім нам нав’язали великі хлібзаводи. Принцип «свій до свого по своє» знову починає працювати.

Насправді я ніколи в житті не думав, що буду хлібом займатися. А коли подорожував Закарпаттям, побачив там хліб на дровах. Мене то не дуже здивувало, бо я ж з села, бо бабця і мама пекли в печі. Але коли провозив той хліб днів 5, розрізав, спробував – зацікавився. І захотів такий тут пекти. Щоб був натуральний і доступний пересічній людині.

Наш символ - журавель. У Луговому є багато гнізд із журавлями. Я завжди бачив, як вони літають. Це добрі птахи, які завжди в парі. Журавель, який не знаходить собі пари, складає крила і летить стрімголов униз. Це символ сім’ї. Хліб не можна викидати, і журавля, його гніздо не можна нищити. Cтатутом підприємства передбачений фонд, кошти з якого спрямовуватимуться на захист журавлів, особливо чорного лелеки. Адже їх дуже мало залишилося в Україні. Але то коли заробимо гроші.

Загалом ми хочемо не тільки відродити традицію хлібного пекарства. Я зустрічався з деканом історичного факультету, щоб створити експедиції територією Волині, щоб дослідити, віднайти, зберегти традицію, рецептуру, культуру споживання хліба. Щоб не пекти хліб, який в нас не їдять. А такий, який має історичні смакові особливості.

- Рецепт хліба знаєте?

- Я можу стати і зробити. Але з тістом треба ще погратися. Буль-яку справу, якщо нею займатися, щоб вона вдавалася, треба знати від початку. Люди бачать, як ти до цього ставишся, і не дозволяють тобі схалтурити.

- В селі люди перебирають роботою: престижна чи не престижна?

- В селі є люди, які хочуть доробити до пенсії, або 3 місяці попрацювати офіційно і потім стати на біржу, є такі, яким треба пересидіти зиму або поки немає візи. Є такі, що весь час вдома. А таких, які хочуть працювати, ще доводиться нам їх переконувати і показувати, що і тут можна заробляти, не виїжджаючи нікуди. Має бути мотиваційна програма навіть для водія. Коли людина бачить, що вона більше отримує, коли більше працює, тоді не буде плинності кадрів, буде стабільна якість, стабільні клієнти і доходи.

Якщо ви хочете, щоб люди у вас  працювали, станьте чесними працедавцями, створіть нормальні умови праці. Коли людині створити умови, то вона ще 10 разів задумається, чи їхати їй на заробітки.

- Шинок – це теж Ваш соціально-бізнесовий проект?

- Так. Я коли на Тернопільщині навчався, у мене сформувалася любов до всього українського. Там люди якісь більш патріотично-духовно налаштовані. Коли ми сюди прийшли, тут була розруха. Я позбирав у себе на горищі, по селах атрибутику. По кожному «експонату» можу розповісти історію, чиє воно і для чого. Скажімо, висять мамині рушники – ще ті, коли вона заміж виходила. Є в мене дзеркало і тумбочка – їх зробив дід Андрій з нашого села, коли перебував на засланні у Сибіру. Це не музей, а пам’ять. Нічого «лівого» старовинного я не купував. Тут усе має своє значення.

- Хто і що повпливало на ваше формування?

- Народження синів. 5 років проведених в інституті. Мама мого товариша в Чорткові – їхнє прізвище Шептицькі - вона пропрацювала в бібліотеці, чоловік був редактором газети. Вона завжди вірила, що можна тут працювати. А хто ж буде, якщо ми поїдемо десь на заробітки? І своїх дітей переконала не виїжджати.

Ніколи не обманювати – цьому, звичайно, вчила мама. Сімейні цінності – це моя бабця Дуня. Їй під 90 років і вона пам’ятає, коли в кожного день народження, як звали її вчительку, завжди в русі. Це запорука її здоров’я і добробуту. Бабуся – то сімейна берегиня, вона – генератор. Завдяки їй я вмію пробачати. Бабця Дуня пережила смерть двох своїх дітей. Їй тяжко, але вона тримається. Вона з тих, про кого ніхто поганого слова ніколи не сказав і не скаже.

Мене надихають люди. Якби я не вкладав у футбол, то моя сім’я не жила б на орендованій квартирі в Луцьку. Бо є щось дорожче, ніж гроші. Це - люди, з якими працюється. Я зароблю на житло і на все інше. І не вважаю, що вкладати у добрі справи – це ідіотизм. Навпаки, це інвестиція.