Луцька Золота книга

І викарбував священик по краях глибокої могили чотири хрести - Божі знамення і промовив уголос: “Запечатується гріб раби божої до другого Христового пришестя”. І кинув землі, що з неї усе, на останній прихисток знівеченого образу людського: “У тобі пам’ять про Вселенну, земле!..”

Чорний горбик і хрест, і квіти живі, і сльоза остання: “До Воскресіння, праведнице, до другого Христового пришестя, мученице!..”

Коли ж це станеться?

Коли?

Може, про це відає золота книга, надійно захована праведними предками у луцькі муровані стіни, потаємні підземні читальні? Чи була вона? Чи бачив її хтось, чи читав?

Може, євреї - ці працьовиті і мудрі, і терпеливі, і скрізь гнані шукачі обітованої землі, будівничі давнього-прадавнього старого Луцька. Синагоги гули од їх голосів, мов вулики. Будувались школи і шинки, і акуратні двоповерхові будиночки. Вони були вправні музики, знались на торгівлі і з грамотою обізнані. Читали Тору. Може, і золота книга поблискувала у їх руках. Вони не могли не знати таємниць цього міста: брали активну роль у його будуванні, у становленні культури, духовності.

У війну більше двадцяти тисяч їх розстріляно у Польщі. Тим, котрі мешкають у сьогоднішнім Луцьку (до двохсот), нові господарі й одного будиночка не виділили од великого скарбу загиблих. Може, бояться, що в тім єдинім буде замуровано у стінах золоту книгу Лучеська.

Цієї книги дошукувались після розстрілу євреїв найбільш затяті лучани. Старожили ще пам’ятають, як ночами щось гупало у спорожнілих будинках, де перше жили розстріляні. Один з таких будинків стояв у старій частині міста. Дивом вцілів: бомба, що в нього влучила, пошкодила лише дах. Стіни, підвали були цілі. Ллє в тім будинку ніхто не жив: шукачі золотої книги роздолубували древні середньовічні стіни. У війну і вже по війні.

Чи були спецпідрозділи (таємні) в радянських органах, які б вистежували золоту книгу у цім місті - хто тепер скаже?

І тa ось бо вже у літо, в липень 1999 року, пронеслося: біля Луцької міськради навпроти лялькового театру на місті знесеного старого будинку щось знайшли... А ще небавом: луцькі євреї там уже з машиною.

Що ж там знайшли? Розглядаємось! Пеньки і щебінь, щебінь і пеньки, уламки цегли, скалки скла, дошки. І правда, стоїть вантажівка і два лучани клопочуться над чимось важким.

Ні, це не золото. Нема блиску. Це важкі кам’яні плити. Книга, але кам’яна! Одна вціліла сторінка, і ще одна ціла. А ця потрощена екскаватором, а ця навпіл переламана. У кам’яну сторінку, мов у піраміду єгипетських фараонів, вкарбована східна в’язь незрозумілих нам літер. Старший, колишній працівник КРЗ, безробітний нині, каже, що то давня єврейська мова, а плити (натуральний місцевий кам’яний піщаник) - надмогильні, із поруйнованих єврейських кладовищ. Вони лежали, повернуті лицем сторінок у тротуарах, і по них ходили в театр і до влади.

Дивно, але кам’яні сторінки не було кому дослідити, навіть оті двоє не могли прочитати, що там написано. Котрийсь із пильних лучан висловив думку, що плити неодмінно потрібно показати Луцькому історико-культурному заповіднику - знавцям старовини, і євреї покірно повезли кам’яну книгу в старе місто на показ, на експертизу.

Але кам’яної книги там не захотіли мати, і вона помандрувала на меморіал розстріляних євреїв, що поблизу Луцького цукрового заводу. Правда, окрім меморіалу, у теперішніх євреїв ніякої святині, де б можна зберегти бодай кам'яну книгу пам’яті по тих, хто жив і будував це місто. Ніякої, окрім могил у полі.

А відомості про золоту книгу, може, й вибито на цих кам’яних останніх надмогильних сторінках луцьких євреїв, що, як і всі у цім місті, жили для майбутнього, для України.

Ні ж бо, десь вона має бути . Не міг Луцьк не мати золотої книги!

А, може, її вже знайдено і переховано чи перепродано?

Знову пригадалося наше старе місто, будинок, в котрім дах пошкодила бомба, а стіни - шукачі золотої книги. Ще інший будинок поруч розібрали, а на його місці спорудили дерев’яну крамничку, їдальню. її так і звали '‘Дерев’яшка”. Та несподівано при загадкових обставинах “Дерев’яшка'' згоріла. Можливо, самі власники, аби покрити розтрату, і спалили. На цім місці чогось нового будувати тоді не захотіли. Місце заасфальтували і зробили волейбольний майданчик. О, як багато ніг на нім топталося: йшли жваві волейбольні поєдинки і ніхто й не запідозрив, що внизу, під майданчиком, чекають на дослідника триповерхові підвали чотирьохсотлітньої давності і, можливо, золота книга.

Вже й історико-культурний заповідник утворено, і проголошено незалежність, а повітря давніх підземель хіба духи потривожать.

Та ось бо перед святом Петра і Павла таки з’явилися мисливці за книгою і скарбами. Хоч, власне, які вони мисливці? Звичайні хлопці у робочих спецівках. Наші однолітки, наші сучасники. Фірма “Віктор".

Екскаватор здирав асфальтовий шар, що досі захищав підвальні конструкції XYI століття. Обабіч дороги молода вишня заступила шлях команді копачів. Вродила рясно. Хлопчаки молилися на цю вишню, уявляли, як смакуватимуть дозрілими соковитими ягодами. Та що за діло до цього будівельникам. Вони квапились. Екскаватор ковшем підчепив деревце за корінь. Хто ж вступиться за нього? Чи вступиться? І знайшлася сміливиця - бабуня з дітьми - підійшла до будівельників: “Лишіть для діток. Так рясно вродила. Дайте хоч достигнути вишням. Бодай на тиждень продовжте віку матері-вишні…".

О, розсміялися будівельники:

- Нам ніколи. Ми маємо споруджувати тут двоповерховий будиночок. На першім поверсі буде крамниця. На другім житиме достойний лучанин. А в підвалах, - вони таки відали про підвали, - буде казино і басейн, і сауна.

Вишню викорчували, асфальт розрили: відкрився доступ до середньовіччя. Підвали викликався досліджувати працівник історико- культурного заповідника (уже покійний) Борис Сайчук. Кожен раз, коли він вилазив із люка, дивував нас знайденою незвичайною за довжиною і формою пляшкою. То глечик - нежданний гість із прапредківського часу - давав про себе вісточку. Його власники милувались неперевершеним стінописом церкви Івана Богослова, слухали вже втрачений орган костелу Петра і Павла. Був же, був і в Луцьку - цій другій визнаній столиці Литовського князівства - унікальний, знаний у всій Європі орган. Ми роздивлялися тендітну форму керамічного зайди, уявляли гончаря, котрий його розтанцьовував пальцями на гончарнім крузі, випалював у печі. Глечик, здавалося, ще беріг пахощі різдвяної куті. А, може, так пахло коливо на пам’ятку про померлого. А чи тепло рук закоханої нареченої було ще у нім? Ми губилися в здогадках, кому він належав, якому часу присвятив його майстер, а Борис діставав уже старі кахлі, поодинокі фрагменти, що мов мозаїку належало скласти фахівцям. Подавав келишки з гути, часом тріснуті і розбиті. їх тут таки склеювали самобутні реставратори, і ми опинялися подумки за столами луцької знаті, смакували наливками і винами, медовицями і джерельною, ще не пораненою Чорнобилем і отрутохімікатами давньою живою водою. Один раз Борисові Сайчуку пощастило нечувано!

" - Книга! - пронеслося. - Борис знайшов книгу!

Невже легендарну золоту книгу натрапив цей знавець й ентузіаст!

Ні ж бо, книга була звичайна! І навіть не книга, а лиш обкладинки стародруку розміром із буквар Івана Федорова, тільки обтягнуті телячою шкірою . Як обережно тримали їх у руках. Здавалося тоді, що й обкладинки золотої Борис відшукає.

Зняти б тут кінофільм – Луцьк уславився б на цілу Європу. Але фільму не знімали.

За кольором скла, характером обробітку розрізняли, яких майстрів руки над ними трудились - місцевих, близької околиці, а чи з далекої Візантії, із Європи? Тонкі шийки глечиків, траплялося, були помічені якоюсь таємничою літеркою із слов’янської абетки. Що вони означали - час, місце чи початкову літеру майстерного прізвища або ж цех? Борис Сайчук і Микола Хилько розумілися у цьому досконало, скрупульозно занотовували кожну риску, деталь знайденого експоната. Фотографували, замальовували...

Склепіння підвалів, незважаючи на їх пристойний вік, були такі міцні, що по них безпечно переміщався невеличкий екскаватор на гумових колесах. І навіть школярам дозволили брати участь у розчищенні підвалів. Здавалося, ці стіни і склепіння вічні. Хлопці і дівчата носилками і відрами по конвеєру землю з підвалів піднімали перед сонце. Чутно було, як жваво обговорюють свої щоденні проблеми, як одгукуються на експонат, що втрапив під ногу чи хтось зачепив лопатою. Коли комусь до рук потрапляла стара монета або люлька, він вголос розмірковував, чи варто їх показувати працівникам історико-культурного заповідника, чи одразу залишити на згадку про “експедицію” собі. Все ж дещо із знахідок у фонди таки потрапило. Щонайперше, знайдено велику кількість цегли з верхнього поверху будинку, що постраждав під час війни, два великих ящики гутного посуду, з якого після реставрації можна було сформувати цілу музейну експозицію. Багато цікавих фрагментів і навіть кілька вцілілих кахлів, полив'яну глиняну миску XYII століття, глечик XII століття, багато люльок, монет XYI-XYII століть. Цілий маленький музей було заховано ощадливими предками у цих підвалах.

Але золотої книги серед цих численних експонатів не виявилося.

Після очисних робіт будівельники взялися за копання котла під підземну сауну. Вже й глибина в 7 метрів. Шар землі подзвонював XII століттям. Ось бо для кого мала бути сучасна сауна - для князівської знаті старої Київської Русі. Аж несподівано стали траплятися людські кістки. Копачі натрапили на старовинне давньоруське кладовище. Його зафіксував в своїй неопублікованій до цього часу праці Борис Сайчук.

Ось бо час Другого пришестя. Запечатані старі гроби розкриті, і померлі видивляються, може, хто прийшов за ними на хмарах із вишнього! Сім метрів! Це й рукою не досягнеш, і не доскочиш! І не по всякому дереву вилізеш у таке високостя. Це небо. Люди із неба одначе не трубили в труби і псалмів не співали, і священики нові мовлене їх старими повпредами не підхоплювали. Кістки вигортали із землею і везли одному Богові відомо куди.

Невже так буде завше? Невже запечатані до Другого Христового пришестя могили свідомо і несвідомо розриватимуть і приготовлених для воскресіння викрадатимуть із Божої руки.

... Ось бо зупинився випадковий перехожий, розпитує дорогу до вулиці Василевської: чим їхати, як іти? І враз очі впізнали місцину ”Це ж тут було кладовище!”

- Було... Он бо ще пам’ятні знаки встановили і освятили при незалежній Україні генералу Алмазову і вкраїнським літунам.

- А я ще пам’ятаю тут цвинтар. Незвичні пам’ятники і хрести. І... як розривали могили. Декотрі люди забирали прах своїх рідних, складали кістки у мішки і перезахоронювали на інших кладовищах. А чиїх нащадків в тім часі у цьому місті не було, так і зосталися тут - бульдозери розгорнули їх могили і кістки засипали землею. Хто пам’ятатиме цих молодих лучан, що перед ними жили і для них будували це місто, садили дерева, прокладали дороги тисячі тисяч, пам’ять про котрих не вбережена, імен котрих у книгу міста не вписано. Кістки до другого пришестя перемішано.

Це ж не один раз було. Не одне кладовище стерто із лиця міста, мов зморшку стару.

На тім, на колишнім, навпроти Луцької школи-гімназії N 4 знайомий лучанин, аби не віддати під ноги місту могильні плити цього кладовища, тихцем зібрав воєдино і закопав 15 кам’яних сторінок із книги предківської. Закопав і місця їх збереження нікому не виказує.

Може, інші, що житимуть по нас, будуть мудріші і колись у розкритій кам’яній вони прочитають про книгу золоту.

... А ми читаємо на давніх цеглинах пальцями рук писані четвірки. Цю цеглу так і називають - пальчатка. Давня музейна пальчатка нищиться, розкрадається, розтягується по міській околиці. її б мали зберегти для реставраційних робіт, для будівничих прийдешнього третього тисячоліття. Кожен лучанин мав би мати одну цеглину з предківського часу, аби вберегти для нащадків форму пальців будівничих старого Лучеська.

Фірма “Віктор” покинула свої справи, про плани забула.

... Стоїть руйновисько по вулиці Драгоманова в старім місті.

... Мов хто вкусив старих товстих стін і зуби об них поламав.

Воскресла праведниця зронить сльозу по викинутих мощах предків, втілена у жінку з дітьми викорчувана вишня пройде шлях до майдану Замкового.

... У підвали, як в розритий Великий Льох (За Тарасом Шевченком) хлюпне щедро злива, блискавка зазирне, грім до праведників, до мучениць прорече...

Іван Бойко, с. Боратин Луцького району. Луцький замок. Четвер, 19 серпня 1999р. №33(183)