В місцевій пресі останнім часом відбувається своєрідна дискусія щодо історії архітектурного комплексу будівель «33-го мікрорайону» Луцька. Ми теж вирішили долучитись до неї.
Пропонуємо нашим читачам спогади відомого волинського архітектора, науковця та художника Ростислава Метельницького. Їх було опубліковано в статті «Гортаючи сторінки недавньої історії (із спогадів луцького архітектора)» ще при житті зодчого та його колег з команди авторів цього унікального архітектурного комплексу.
Отож, постала проблема, як у чистому полі з одноманітних типових блок-секцій створити виразну і композиційну завершену житлову структуру з усім необхідним обслуговуванням. Південним кутом територія межувала з майбутнім громадським центром Завокзального району, який досі так і не створено і не буде створено, тому що його ділянка почала заповнюватись іншими об’єктами. Але тоді ми вважали, що цей центр забезпечить послугами третю частину мешканців, а дві інші третини забезпечуватимуться об'єктами на двох інших кутах мікрорайону, один там, де тепер торговий комплекс Ювілейний, інший там, де Едельвейс. У зв'язку з тим, що будівництво передбачалось у дві черги, тобто ні один з обслуговуючих центрів не існував, планувалось в першій черзі відбудувати невеличкі заклади в окремі блок-секції. З цим все було ясно, не ясно було лише, як зробити район самобутнім.
Пам'ятаю де і коли прийшла ідея блокувати будинки під кутом 120 градусів. Якось йшли ми, я і архітектор Василь Маловиця - майбутній головний архітектор проекту 33-го мікрорайону, до новобудов на вулиці Львівській, які через кілька днів мали здаватись в експлуатацію. Ці будинки 438-ї секції для нас обох були настільки гидкими (адже ми закінчили художній інститут), що й дивитись на них не хотілось. Та куди дітись? А якщо, подумав я, взяти дозвіл на розробку шестикутної блок-секції, сполучаючи її з секціями нової, 87-ї серії, яка в той час вже визріла в київських колег, не ставити будинки паралельно, а компонувати їх довільно за довжиною із різними поворотами? Серія №87 яку без жодних підстав люди називають "чеською" спершу складалася з десятка секцій з різним набором квартир, хоч і була функціонально значно краще попередніх, все-таки давала одноманітну забудову.
Через деякий час одержали дозвіл Держбуду. Почалось ескізування. В розробках, крім Василя Маловиці, брала участь бригада конструкторів, очолювана Ольгою Корніюк. Зі своїми експериментальними пропозиціями поїхали в Київ. Захист був вдалим. На засіданні містобудівельної ради лише один її член виступив проти, але тодішній голова планувального управління сказав: не заважайте людям шукати нових підходів, "луцькі хлопці знають, що роблять".
На той час подібних новацій в нашій архітектурі не знали. Не було подібного і в інших республіках Союзу, а за його межами - лише один прецедент: квартал Фогельштанг в Мангеймі (ФРН 1964-71), але про нього ми тоді нічого не знали. Лише значно пізніше з'явилось щось подібне в Ангрені та в Києві, а в Москві тристоронню типову секцію розробили на 15 років пізніше.
Що ми отримали в результаті експерименту?
За тодішньої ситуації коли нормувалося все, нам вдалось не порушуючи норм, завдяки незвичному блокуванню отримати просторі шестикутні двори вздовж однієї сторони мікрорайону і ритмічну структуру, а не суцільну стіну вздовж магістралі. Третя сторона виходить на схили до Сапалаївки, паркової зони зі ставками, де мешканці можуть проводити себе дозвілля. Бачимо просторі озеленені двори, відчувається великомасштабний ритм забудови, немає як в інших кварталах тісноти. Ланцюгове блокування дало також значний економічний ефект. Один будинок, наприклад, має довжину понад 1,5 км, але завдяки дванадцяти зламам в плані, різній висоті та проїздах під ним, не сприймається одним будинком, зате заощаджує територію, кількість торцевих стін, які вимагали б зайвого матеріалу, зменшує тепловитрати. Завдяки такому композиційному прийому і відчуттю простору цей мікрорайон відрізняється від усіх інших. Його було включено до республіканського списку показових об'єктів, кілька разів приїздили на оглядини фахівці з інших міст.
Не знаю чому, але на цей раз проектування обійшлось без "конструктивних" втручань місцевих "отвєтствєнних работніков", які завжди мали звичку висувати архітектурній ідеї. Мабуть, сприймали ту забудову на околиці міста як таку, що не заслуговує уваги.
Можуть запитати: "Якщо цей композиційний прийом вважаєте вдалим, то чому його не застосовували в наступних мікрорайонах?" Тому, що кожний мікрорайон повинен мати свої, притаманні лише йому особливості. То де ж вони? І справа в тім, що невдовзі з'явилось великопанельне будівництво, а та технологія, яка була застосована на луцькому заводі (випуск лише однієї серії), не дозволяла ніяких варіацій. Як потім архітектори не намагались урізноманітнити оточення дворів (пройдіться дворами так званих 40-х мікрорайонів), комбінуючи цегляні будинки з панельними, відчуття просторності і щедрого озеленення, таких, як у 33-му досягти не вдавалось.
Було б несерйозно вважати, що проект 33-го не мав недоліків. Деякі з них стали очевидними значно пізніше, коли змінились вимоги до комфортності умов проживання. Але 25 років тому не все можна було передбачити і, головне, не все можна було здійснити. Наприклад, було абсолютно неможливо запроектувати автогаражі безпосередньо в місці проживання (підземні), така ідея навіть не обговорювалась через неможливість фінансування. Однак не можу обійти увагою ту обставину, що останніми роками зроблено кілька містобудівельних ляпсусів, які негативно позначаться і на сусідніх мікрорайонах. Найбільший з них - ліквідація можливості утворення суспільно значущого центру Завокзального району (втрачено ділянки для готелю, будинку культури, універмагу, спортзалу, басейну і т.п.), потреба в яких після теперішнього економічного колапсу згодом ще неодмінно з'явиться.
Для того щоб коментувати увійдіть будьласка під своїм акаунтом або зарєструйтесь