Павло Голубович. Сторінки життя педагога й патріота.

Павло Йосафатович Голубович (1871-1931). Педагог, громадський діяч, український патріот. Один з засновників першої у Луцьку української школи. Сторінки життя…

«Коли наша армія зайняла Луцьк, то з наших людей майже ніхто не лишився. Лишилася бідніша маловідома православна людність українського походження... Між цією біднотою залишився один чоловік, Павло Голубович, що « роїв собі великі плани суспільної роботи… Голубович рятував українських дітей, які хотіли ходити до школи, таких дітей знайшлося понад сто».  З переказу звіту десятника Українських Січових Стрільців Миколи Романюка до Спілки визволення України, Луцьк, 2.03.1916.

17 травня 1916 року у Луцьку, у районі Красного з'явилася перша у місті українська школа. Одним з її засновників був громадський діяч та педагог Павло Голубович.

Народився Павло Йосафатович 1 вересня 1871 року у селі Любінь Бяльського повіту на Холмщині в селянській родині. З раннього дитинства він був знайомий з важкою хліборобською працею.

З 1 жовтня 1889 після закінчення учительської семінарії у місті Біла Седлецької губернії Павло вчителює в українських школах Влодавського, Замойського та Опольського повітів. Він завжди притримувався українських поглядів, захоплювався творами українських письменників, пропагував українську культуру, був щирим, свідомим українцем. Таким він був до кінця свого нелегкого, але надзвичай насиченого подіями славного життя.  За свої погляди він неодноразово був попереджений дирекцією народних шкіл Холмщини та жив під постійною загрозою виселення за межі воєводства.

У подружжя Павла та Марії  Голубовичів народилися п'ятеро дітей : Георгій (1894), Петро (1898), Павло (1900), Тарас (1902) та Надія (1906).

12 червня 1906 року у родині сталося велике лихо - помирає дружина Павла Йосафатовича. Після цієї трагедії він більше він не одружувався. Усі його діти отримали належну освіту. Батько виховував їх у дусі поваги до української культури та традицій українського народу, залучаючи до громадських справ.

У серпні 1906 року Павло Голубович був заарештований жандармами у місті Замость, де він перебував в гостях у сестрі. При обшуку в нього знайшли заборонену владою літературу. За наказом Варшавського генерал-губернатора Георгія Скалона національно свідомого вчителя було вислано за межі Царства Польського. 1907 або 1908 року Павло Голубович  залишив Холмщину та переїхав до Волині. Спочатку він мав намір оселитися в місті Ковелі, але через відсутність вчительських місць зупиняється у Луцькому повіті.

У 1908 - 1922 роках Павло Йосафатович працює вчителем у межах сучасної Волинської області (місто Луцьк, села Крупа, Милуші, Оздів, Несвіч, Забороль та Боратин).

ПЕРША УКРАЇНСЬКА ШКОЛА У ЛУЦЬКУ.

Після того, як під час першої світової війни Луцьк 31 серпня 1915 року  було зайнято австро-угорськими військами Павло Голубович знайомиться зі скульптором та художником, керівником Луцького та Ковельського комісаріатів Українських січових стрільців  Михайлом Гаврилком, добивається від влади Австро–Угорщини дозволу здійснювати на Волині культурно–освітню роботу для здобуття прихильності місцевих жителів.

Михайло Омелянович Гаврилко (1882 -1920) був відомим українським громадським та військовим діячем. Учасник українських визвольних змагань, чотар ( тобто командир взводу) Українських Січових Стрільців, хорунжий Армії УНР,  начальник штабу Сірої дивізії Армії УНР, повстанський отаман. Страчений більшовиками у Полтаві 1920 року.

У листі до відомого історика Івана Крип'якевича (1886-1967) від 20 березня 1916 року Гаврилко вказує: «[Павла] Голубовича пізнав та заприязнився з ним…».

У книзі  «Михайло Гаврилко. І стеком, і шаблею» Роман Коваль вказує :«Все ж Гаврилко знайшов у Луцьку однодумців, насамперед, у родині Павла Голубовича, якого захопив ідеєю створити українську школу, дати їй ім'я Тараса Шевченка, а також назвати іменем Кобзаря вулицю міста (ідея з перейменуванням вулиці була втілена в життя Луцькою громадою тільки під час УНР» (с. 121).

Як відомо, за Російської імперії не існувало навчальних закладів, де вчили б українською мовою. На відміну від Австро-Угорщини, де подібні заклади були.

У жовтні 1915 року Павло Голубович подає до окружної команди у Луцьку прохання про дозвіл відкрити українську школу (з додатковими іноземними мовами), але тривалий час він не міг отримати такий дозвіл. Це питання було погоджено лише у травні 1916 року.  7 травня прийшов лист з дозволом на відкриття « Ruthenishe Shule». Таку назву мала школа німецькою мовою.

17 травня 1916 року  у Луцьку з'явилася перша у місті українська початкова народна школа на Красному.  Утримання школи взяла на себе окружна команда разом із магістратом. Кількість учнів була біля 100 дітей. Хоча дітей було більше єврейських, аніж українських, враховуючи національний склад Луцька на той час. Учнів навчали читання, письма, математики, історії та географії України. З перших днів функціонування шкіл було зрозуміло, що галицькі підручники не придатні для навчання на Волині, тому стрільці власним коштом видруковували адаптовані посібники.

Зазначу, що з поверненням до Луцька на початку червня 1916 року російської адміністрації заняття у школі  припинили.

 Павло Йосафатович Голубович з синами Павлом та Тарасом на пасіці, 1916 рік. ( Фото з книги Романа Коваля "Михайло Гаврилко. І стеком, і шаблею")

Згодом, 1918 року цей навчальний заклад отримав ім’я Тараса Шевченка разом з вулицею, на якій вона знаходилася. Тепер це - дільниця сучасної вулиці Шевченка на Красному.

УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ.

З початком українських національно-визвольних змагань Голубович включився у бурхливу політичну та громадську діяльність. За активної участі Павла Йосафатовича у квітні 1917 року у Луцьку було створено осередок соціально-політичного товариства «Українська громада», членами якої стали переважно військові-українці Луцького гарнізону. Саме вчитель  Голубович першим заговорив про потребу аналогічного Центральній Раді органу у Луцьку. На перших зборах Луцької української громади він став основним доповідачем, а згодом і збирачем коштів для поїздки делегації від Луцька на Національний Конгрес. На загальних зборах громади прийняли і статут організації. «Луцька українська Громада ставить метою з'єднання всіх вірних синів України на добро як Матері України, так і всієї держави Російської взагалі», - йшла мова у документі.

Ще раніше Товариство луцьких бджолярів висуває Павла Голубовича у Міську громадську раду. Павло Голубович очолював у Луцьку Український соціалістичний блок. Його обирають головою Ради української громади. У вересні 1917 року у Луцьку відбуваються перші в історії міста демократичні безцензові вибори міської Думи на партійній основі. Його обирають одним з двох гласних (тобто, депутатів) Луцької думи від Українського соціалістичного блоку. Додам, що усього було 42 гласних. На цій посаді він перебував до зайняття Луцька польськими військами 16 травня 1919 року.

У списках вказаний як «український демократ, постійний мешканець».

Він входить у більшість міських комітетів та комісій, був членом продовольчого комітету та міської виборчої комісії по організації виборів до Установчих зборів.

Павла Йосафатовича обирають луцьким повітовим старостою. Він займається українізацією повітової влади: висуває чиновників-українців на ключові посади, організовує курси українознавства.

29 квітня 1918 року у Наддніпрянській Україні стався державний переворот. До влади прийшов консервативно налаштований гетьман Павло Скоропадський, колишній генерал російської армії. Центральна Рада припинила існування, а Українську Народну Республіку, проголошену 7 (20) листопада 1917 року, було скасовано. З'явилася Українська Держава – формально суверенне, а фактично – залежне від німецької та австро-угорської окупаційних влад державне утворення.

На початку травня 1918 року гласного Луцької міської Думи Павла Голубовича, який завжди дотримувався українських державницьких поглядів, було заарештовано німцями. Додам, що за весь час перебування окупантів у Луцьку з лютого до грудня 1918 року заарештували, включаючи Голубовича, лише двох гласних. Два місяці потому німці ув'язнили іншого гласного від Українського соціалістичного блоку – Михайла Гринюка.

На мій погляд, лише представники цієї політичної сили у Луцьку були небайдужими до ідеї державної незалежності України. Гласних Луцької міської Думи, обраних від Єврейського національного блоку, Союзу домовласників міста Луцька, Соціалістичного блоку та Польського демократичного списку, які займали у Думі 40 з 42 місць, ця ідея не дуже хвилювала.

Мовою документу (мова оригіналу – російська). Протокол засідання Луцької міської Думи

«Позачергове зібрання Луцької Міської Думи. 7 травня 1918 року.

Про звільнення з-під варти гласного Думи Голубовича.

Заслухавши вище викладене, міська Дума вирішила доручити президії Думи порушити клопотання перед владою до прийняття негайних мір по звільненню гласного Міської Думи П.Голубовича, що був заарештований, відомого Думі, як місцевий мешканець та цілком коректний політичний діяч, арешт якого зрушує працю міського самоврядування, бо він входить до деяких з комісій з текучою роботою. У випадку необхідності міське самоврядування готове прийняти його на поруки.

Голова Пінес

Секретар Гринюк».

Незабаром Павла Голубовича було звільнено з-під варти та він продовжує активно займатися культурно-просвітницькою роботою у Луцьку.

У травні 1918 році розпочала працю Луцька українська гімназія, яка повернулася з евакуації з Бєлгорода, де перебувала з 1915 року. На відміну від попередньої луцької гімназії, що існувала до цього, частину предметів у ній стали викладати українською мовою.

Відомо, що сини Павла Голубовича Георгій, Павло і Тарас вчилися в Луцькій гімназії, причому Павло та Тарас саме у українській гімназії, директором якої був тоді Іван Федорович Власовський. Павло Йосафатович був добре знайомий з Власовським.

17 вересня 1918 року у Луцьку з'явилося Товариство „Луцька повітова Просвіта”, яке було зареєстроване Житомирським окружним судом. Перше його засідання відбулося в будинку братської школи на Соборному цвинтарі під керівництвом учителя Ільченка. Згодом „Просвіта” розмістилась у приміщенні теперішнього міського суду по вулиці Лесі Українки. Відомо, що крім Павла Йосафатовича, першими просвітянами Луцька були вчителі Бартенєва, Федоренко, Кульчицька, Шкляр та інші.

Після встановлення у Луцьку влади Директорії УНР 23 грудня 1918 року Павла Голубовича обирають другим товаришем Голови міської Думи. Він очолює Раду філії Національного Союзу у Луцьку, основним напрямком якого є освіта і культура, займається організацією української публічної бібліотеки.

З 15 січня 1919 року Павло Голубович призначений комісаром освіти. Входить до складу міської шкільної Ради як член, а згодом як голова. Шкільна Рада розглядала досить широке коло питання: від вивчення державної мови, історії та географії України в усіх національних школах до відзначення 105-ої річниці Тараса Григоровича Шевченка. Він пропонує назвати школу та вулицю на Красному на честь Шевченка.

Павло Йосафатович ставився з повагою та толерантністю до представників різних національних шкіл, особливо до вчителів-поляків та євреїв, що знали українську мову і погоджувалися працювати в українських школах.

Голубович зайняв толерантну позицію у суперечках між Українською Громадою і єврейським «Батьківським комітетом» за вигіднішу ділянку біля Окружного суду на місці колишнього парку для будівництва приміщення для культурно-освітніх. Він  робив все, щоб не довести ситуацію до конфлікту.

У травні 1919 року Павло Йосафатович Голубович призначений головою Луцької повітової народної управи.  

ПОЛЬСЬКІ РЕПРЕСІЇ ТА ПРАЦЯ У «ЛУЦЬКІЙ ПОВІТОВІЙ ПРОСВІТІ».

Після зайняття польськими військами Луцька 16 травня 1919  Павло Голубович зазнав репресій за свої українські погляди. Відомо, що у листопаді 1919 року його було заарештовано.

"Усі видатні діячі активні заарештовуються без всяких причин. Наприклад: голову Луцької повітової народної управи Голубовича, голову Луцької повітової земельної управи Дидоренко. Де перебувають - невідомо". Зі справоздання губерніяльного комісара від 3 листопада 1919 р. (м.Старокостянтинів)

Надалі Павло Йосафатович продовжує активно працювати у «Луцькій повітовій Просвіті». Польська влада намагалась затягнути процес формальної легалізації „Просвіти”, вимагаючи статуту товариства польською мовою. 8 березня 1920 року начальник Волинської округи дав дозвіл на затвердження статуту товариства „Луцька повітова Просвіта”, в основу якого був покладений попередній статут за української влади. На перших установчих зборах було проведено вибори Ради Товариства, організовано чотири секції: бібліотечну (голова - Олена Левчанівська), культурно-освітню (голова - Іван Власовський), музично-драматичну (голова - І. Пилипчак) та організаційну, яку очолив Павло Голубович. При Товаристві створювались школи, сільськогосподарські товариства і кооперативи, видавалася періодика, діяли курси із землеробства, пасічництва. „Просвіта” формувала бібліотеки української класичної літератури, вела боротьбу за українську мову, відстоювала свою віру. Активісти – просвітяни організовували і проводили літературні вечори, дні вшанування пам’яті Тараса Шевченка, Лесі Українки, популяризували їхні твори , займалися видавничою діяльністю та постановою вистав аматорськими драматичними гуртками.

РОДИНА.

Активну участь у роботі «Луцької повітової Просвіти» приймали сини Павла Йосафатовича Павло та Тарас. Павло Павлович був секретарем Просвіти.

У підготовці статуту Товариства у складі комісії приймав участь й Тарас Павлович Про це свідчать протоколи Просвіти від 19 січня, 4 вересня та 20 вересня 1920 року.

Тарас був й одним з організаторів,  розробників статуту і керівників українське патріотичного тіловиховного та руханкового товариства "Сокіл» . (ДАВО Ф.54.оп.1) 

Після закінчення Луцької української гімназії 20 травня 1919 року Павло Павлович працював вчителем Теремнівської початкової школи.

1922 року вони разом з братом Тарасом вступили, вірогідно, до Української господарської академії в Подебрадах (Чехословаччина). Відомо, що Павло і Тарас під час навчання  приймали активну участь в житті студентської громади, не пориваючи в’язків з Луцькою "Просвітою".

1926 року Павло Павлович, закінчивши академію та отримавши фах інженера-лісовода, повернувся до Луцька. За Польщі працював інженером в Луцькому надлісництві, згодом - у лісному відділі Генерального комітету Волині і Поділля.

Павло Павлович Голубович (син П.Й.Голубовича) серед друзів-студентів у Чехії, 1924( крайній справа, сидить).

Навчаючись у Подебрадах, Павло познайомився з донькою священника, студенткою-медичкою Празького Карлова  університету Параскевою Антонівною Рудлевською (1902-1971), з якою згодом побралися. Зберіглося їх шлюбне фото. 1931 року доля подарувала їм сина Володимира. У подружжя була ще прийомна  донька Ірина. 1941 року Павло Павлович, повертаючись з села Милуші в додому до Луцька, знайшов немовля. Приніс додому, порадились з дружиною та прийняли рішення вдочерити. Доля Ірини Голубович склалася трагічно. У 1980-х роках вона загинула у Луцьку внаслідок наїзду автомобіля.

Шлюбне фото Павла Павловича та Параскеви Антонівни Голубовичів, Прага.

Дружина Павла Параскева Рудлевська-Голубович була відомим луцьким лікарем. По закінченні 1929 року університету працювала лікарем у Луцьку, мала приватну практику. За СРСР працювала у луцькій другій лікарні. Пішла з життя 1971 року.

Доля Павла Павловича Голубовича трагічна. Під час війни німці ув'язнили його до рівненської в'язниці. Вже після війни колишній директор Луцької української гімназії Іван Власовський, який знаходився в ув'язненні разом з Павлом Голубовичем, повідомив його брату Тарасу у листі: «Коли я за німецької окупації сидів із Вашим братом (Павлом Павловичем) у Рівненській в’язниці влітку 1943 року, то молив Бога, щоб мені дожити до 60 років, щоб до того часу мене не забрали, як забирали других на розстріли. Мені  чогось здавалось, що як буде кругле число 60, то мене вже не заберуть з камери. А випустили мене на волю, коли мені вже було 1, 5 місяці по 60 роках."( З книги «Роде наш красний», том 3, стор. 623,  з посиланням на : Голубович Тарас. «Спогад про незабутнього вчителя//Іван Власовський. Про пам’ятна книга. Торонто, 1974 (стор.111-112).

Павло Павлович Голубович.

Подальша доля Павла Павловича невідома, як і місце його поховання.

Його брат Тарас одружився у Чехословаччині на місцевій мешканці, працював озеленювачем у Празі та Брно. У подружжя народилося двоє доньок. Помер Тарас Павлович у Чехословаччині у 1980-х роках.

ОСТАННІ РОКИ ЖИТТЯ

Повернемося до Павла Йосафатовича Голубовича. Останнім його місцем роботи стала школа села Німецьке (Кам’янка-тепер в межах житлового  масиву Княгиненок), де він працював з 1 вересня 1921 року до звільнення у серпні 1922 року.

З газети "Наш голос", що видавалася у Луцьку (№13 від 27 серпня 1922) відомо, що Павла Голубовича було звільнено польською владою за проукраїнські погляди. Без роз'яснення причин. бо не вислужувався перед владою.

Після звільнення зі школи Павло Йосафатович повністю зосередився на роботі Луцької повітової Просвіти. Останній з'їзд Просвіти за його участі відбувся 15 червня 1930 року. У списку делегатів зазначені за номерами №16 та №17 Павло Павлович та Павло Йосафатович Голубовичі. 

Останні роки життя Павло Голубович мешкав у селі Милуші. Займався господарством, зокрема, своєю улюбленою справою - бджільництвом. Відомо, що він був активістом "Луцького пасічного товариства",  створеного 18 червня 1922 року з'їздом пасічників Луцького повіту. Дописував в місцеві часописи як "бджоляр", "голодняк","бувший учитель".

Пішов з життя Павло Голубович 8 липня 1931 року у селі Милуші, де й похований. Дати життя та напис « Вчитель». Могила завжди прибрана. Селяни шанують пам'ять славетного громадського діяча та педагога. Його життя є прикладом служіння українському народу та національній ідеї.

***

Один з онуків Павла Йосафатовича  Володимир Павлович Голубович (1931-1993) народився та усе життя мешкав у Луцьку. Інженер-електрик за фахом, працював у механічній колоні 18, «Волиньсільенерго", «Волиньобленерго".

У Ковелі мешкає правнук Павла Йосафатовича, син Володимира Павловича - Євген Володимирович Голубович (1952 р.н.). Він закінчив Львівський лісотехнічний інститут, усе життя працював за фахом. Понад 15 років очолював Ківерцівську дистанцію захисних лісонасаджень на Львівській залізниці.

Євген Володимирович турботливо зберігає пам'ять про своїх славних пращурів, що зробили важливий внесок у піднесення національної свідомості волинян, заслужили шану та повагу теперішніх поколінь українців. 

P.S. Хочу щиро подякувати Євгену Володимировичу Голубовичу за надану інформацію та світлини.