У полоні соціалістичних ілюзій

ЛУЦЬК НА ТЛІ ПОДІЙ ГРУДНЯ 1917 РОКУ.

64 дні до початку окупації Луцька німцями, 4(17) грудня 1917 року.

Звідки взялася дата встановлення Радянської влади 4 (17) грудня 1917 року.

 “На засіданні, що відбулося 4 грудня 1917 року в будинку дворянських зборів (нині медичний коледж), Луцька Рада схвалила ленінські декрети про мир і землю, прийняті II Всеросійським з’їздом Рад, і закликала трудящих міста та його округи до втілення їх у життя.”

Це цитата з енциклопедії “Історія міст і сіл Української РСР”(1962 рік). Дата 4(17) грудня 1917 року вважається датою встановлення у Луцьку Радянської влади. Вона присутня у багатьох книгах на історичну тематику.

Звідки взялася ця інформація про 4 грудня?

Вперше про дату 4 (17) грудня 1917 року згадав історик Роман Оксенюк 1957 року на основі спогадів більшовика Самуїла Гарба та інформації з газети “Трудовая Волинь . Історією встановлення Радянської влади у Луцьку всерйоз вирішили зайнятися з нагоди 40-ої річниці  Жовтневої революції . Наступного, 1958 року Оксенюк підтвердив це у своїй брошурі “Боротьба трудящих за перемогу Радянської влади на Волині “(1917 – початок 1918 року)”.

Хто такий Гарб? Самуїл Семенович Гарб (1892 – 1966) народився у Луцьку. Єврей. Був членом більшовицької партії з 1919 року. У 1919 – 1920 роках – учасник луцького більшовицького підпілля, керівник підпільної організації. У вересні 1920 року добровільно поступив у Червоний Флот, у якому служив по 1926 рік. У 1930-ті роки – на роботі в системі риболовного флоту. Був старшим помічником судна “Палтус “. Мешкав у Владивостоці. Був арештований за звинуваченням у контрреволюційній діяльності за сумнозвісною 58-ою статтею у березні 1938 року, проте у листопаді 1939 року справу було припинено. З 1950 року – персональний пенсіонер.

Самуїл Гарб у спогадах написав, що “з приводу перемоги Радянської влади 10 грудня 1917 року в парку міста було організовано багатолюдний мітинг, на якому більшовики виступали з палкими промовами, був даний гарматний залп, який сповістив про повалення панування буржуазії і проголошення Радянської влади у Луцьку і в його повіті.”

До висновку, що Радянську владу було встановлено саме 4 грудня, Оксенюк прийшов, спираючись на повідомлення правоесерівської газети “Трудовая Волынь “ від 5 (18) грудня 1917 року. Цитую :”Влада в Луцьку захоплена більшовиками. Комісар поки на місці. Ставлення до органів самоуправління з боку більшовиків негативне“. Жодних посилань на дату.

Історик Іван Кічий прийшов до висновку, що ця дата не є обґрунтованою і слід називати датою встановлення Радянської влади не 4 грудня, а 26 чи 27 листопада 1917 року. З чим я погоджуюся. Що ж уявляла з себе ситуація у Луцьку на той час ?

Отже, Луцьк, початок грудня 1917 року.

У Луцьку фактично встановилось двовладдя. Владу розділили між собою Луцька рада робітничих та солдатських депутатів й військово-революційний комітет, які контролювали більшовики на чолі з вибраним солдатами командиром 126-ої дивізії прапорщиком Олексієм Дмитрієвим, з одного боку, та органи місцевого самоврядування, обрані у вересні 1917 року : Луцька міська дума з виконавчим органом – управою. Міським головою тоді був меншовик Самуїл Спектарев. Цей дивовижний паритет зберігався аж до зайняття німцями Луцька 6 (19)лютого 1918 року. Це приблизно, якби Ленін після повалення Тимчасового уряду ділив владу й надалі з Керенським, колишнім прем’єр-міністром Росії. Щось на кшталт того.

Згідно Анкети Луцької Ради солдатських і робітничих депутатів (грудень 1917 року), політичне керівництво у місті тоді було в руках Луцького революційного комітету та Луцької Ради солдатських і робітничих депутатів. Їм підпорядковувалися комендатура, в’язниця, начальник гарнізону та міліція, начальником якої призначили члена виконкому Ради. У Раді було 40 депутатів, існували фракції більшовиків та їх тодішніх союзників – лівих есерів.   Господарчими справами займалися місцева рада та управа.

Тоді ж Луцьку проходила підготовка до виборів Українських Установчих Зборів, які мали визначити подальшу долю Української Народної Республіки. Днем початку складання виборчих списків було визначено 1 (14) грудня. Вони повинні бути остаточно виправленими та оприлюднені не пізніше 10 (23) грудня, а 24 грудня 1917 року (6 січня 1918 року) списки мали.

Вибори ж мали відбутися 27 – 29 грудня 1917 року ( 9 – 11 січня 1918 року). Відкриття Українських Установчих зборів планувалося на 9 (22) січня 1918 року.

Ультиматум Раднаркому та Всеукраїнський з’їзд Рад

Більшовики на словах підтримували створення Української Народної Республіки (УНР) 7 (20) листопада 1917 року. Але, враховуючи, що Центральна Рада засудила більшовицький переворот, у свою чергу, закликали до переобрання Центральної Ради, перетворивши її на Центральний виконавчий комітет рад в Україні Прибічники Леніна вважали, що Центральна Рада не є законним представником інтересів українського трудового народу. Тобто, нелегітимна. УНР – це  добре, але те, що нею керує Центральна Рада, – погано. Саме з цією метою вони ініціювали проведення у Києві 4(17) грудня 1917 року Всеукраїнського з’їзду рад, на якому розраховували мирним шляхом змінити склад Центральної Ради. Щоб у Раді утворилася лояльна для прибічників Леніна більшість. Таким чином більшовицьке керівництво сподівалося поглинути Україну.

Одночасно у більшовиків був й інший сценарій поглинення України – силовий. На той випадок, якщо мирний реалізувати не вдасться.

Цього ж дня Рада народних Комісарів Радянської Росії звернулася з ультиматумом до Центральної Ради, у якому вимагала виконання певних умов. Відповідь Центральної Ради на цей ультиматум стала би своєрідним “лакмусовим папірцем” на лояльність УНР до більшовицької влади. Що ж уявляв цей ультиматум?

4 (17) грудня 1917 року призначений більшовиками новий Верховний головнокомандувач прапорщик Микола Криленко по радіотелеграфу передав у Київ підписану головою Раднаркому Володимиром Леніним та наркомом закордонних справ Левом Троцьким телеграму Раднаркому з ультиматумом Центральній Раді. Телеграма починалася із заяв про визнання Раднаркомом Української Народної Республіки, а також про те, що остання, на думку Раднаркому, має право зовсім відокремитися від Росії або укласти з Російською Республікою угоду про федеративні взаємовідносини. Центральна Рада звинувачувалась в тому, що вона відмовлялася негайно скликати крайовий з’їзд українських Рад і не визнає радянської влади в Україні. Вимоги були наступними.

По-перше, відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту (йшлося про утворення Українського фронту 23 листопада (6 грудня) 1917 року шляхом підпорядкування українському уряду військ Південно-Західного і Румунського фронтів російської армії). 

По – друге, не пропускати військові частини з фронту на Дон або в інші райони з ворожими Раднаркому урядами.

По-третє, пропускати революційні більшовицькі війська на Південний фронт для боротьби з військами генерала Олексія Каледіна, який, ставши отаманом Війська Донського, проголосив незалежність Донської області.

І, по– четверте, припинити роззброєння радянських полків і червоногвардійців в Україні.

Телеграма закінчувалася прямою погрозою: в разі неприйняття цих вимог протягом 48 годин Раднарком вважатиме Центральну Раду “в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні “. Зрозуміло, погодження керівництва УНР з вимогами більшовиків означало відмову від суверенітету України.

Цього ж дня, як було зазначено, у Києві розпочав свою роботу Всеукраїнський з’їзд рад селянських, робітничих і солдатських депутатів, який тривав до 6 (19) грудня 1917 року. У роботі з’їзду взяло участь понад 2 тисяч делегатів, серед яких більшовиків було лише 150. Сталося зовсім не так, як хотілось більшовикам. З’їзд висловився на підтримку Центральної Ради та не підтримав більшовиків.  127 делегатів з’їзду, що підтримували більшовиків, переїхали до Харкова, де проходив обласний з’їзд рад Донбасу та Криворіжжя. Мирний варіант зміни більшовиками влади в Україні не пройшов.

З’їзд майже одноголосно ухвалив резолюцію, в якій засуджував політику Раднаркому і визнав ноту Генерального Секретаріату Української Центральної Ради УНР від 5(18) грудня 1917 року «гідною відповіддю на ультиматум».

7 (20) грудня 1917 року Генеральний секретаріат надіслав відповідь на ультиматум за підписами голови Генерального секретаріату Володимира Винниченка та  генерального секретаря міжнаціональних справ Олександра Шульгіна. У ній зазначалося: “Генеральний секретаріат в заяві народних комісарів про те, що вони визнають Українську Республіку, вбачає нещирість або ж суперечність самим собі. Неможливо одночасно визнавати право на самовизначення “аж до відокремлення” і в той же час робити грубий замах на це право,  накидаючи свої форми політичного ладу, як це робить Рада народних Комісарів Великоросії щодо Народної Української Республіки”. Усі вимоги Раднаркому було відкинуто.

Одночасно було вирішено припинити транспортування хліба до Росії і негайно організувати власну, українську грошову 

Бутафорська маріонеткова  Українська Народна Республіка Рад.

Починаючи повномасштабну війну проти Центральної Ради, Раднарком зосередив зусилля на Харківщині. Харківська міська організація РСДРП(б) у листопаді зросла до 2,5 тисяч чоловік.

60 днів до початку окупації Луцька, 8 (21) грудня 1917 року. ХАРКІВ.

8 (21) грудня 1917 року більшовицькі червоногвардійські загони під проводом одного з активних учасників Жовтневого перевороту Володимира Антонова-Овсієнка (1883 – 1938), які Раднарком спрямував для боротьби з отаманом Війська Донского Олексієм Каледіним, вступили до Харкова. Ця дата вважається початком українсько – більшовицької війни. В ніч на 9 (22) грудня більшовики заволоділи містом, хоча український гарнізон протримався до 28 грудня 1917 (10 січня 1918) року.

Фактично до цього часу у Харкові було двовладдя на кшталт того, що у Луцьку.

Тим часом, 127 делегатів згадуваного вище Всеукраїнського з’їзду Рад, що підтримували більшовиків, переїхали до Харкова, де проходив обласний з’їзд рад Донбасу і Криворіжжя. Вони об’єдналися з делегатами цього з’їзду, який оголосив себе Всеукраїнським з’їздом Рад, і розпочав роботу 11(24) грудня 1917 року.

56 днів до початку окупації Луцька, 12 (25) грудня 1917 року. ХАРКІВ.

Наступного дня, 12 (25) грудня Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив утворення автономної Української Народної Республіки Рад (УНРР)  зі столицею у Харкові як суб’єкта федерації Російської Радянської Республіки (офіційна назва більшовицької Росії до 18 липня 1918 року) . Було утворено Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) Рад України, головою якого обрали українського лівого соціал – демократа Юхима Медведєва (1886 – 1938).

Пізніше, 17 (30) грудня 1917 року ЦВК Рад України затвердив перший радянський уряд України – Народний секретаріат, обов’язки голови якого виконувала більшовичка Євгенія Бош (1879 – 1925).

Так було створено бутафорське маріонеткове утворення УРНР  – сателіт більшовицької Росії. Саме на неї поставили більшовики, саме це утворення тепер, як вважав Ленін та його оточення, було виразником інтересів українського трудового народу. І саме УРНР, а не УНР, мала репрезентувати Україну на мирних переговорах з країнами Четвертного союзу, що розпочалися у Брест – Литовську за три дні до її створення.

Початок мирних переговорів у Брест-Литовську. 

26 жовтня ( 8 листопада) 1917 року ІІ з’їзд Рад у Петрограді, відразу після Жовтневого перевороту прийняв Декрет про мир, у якому закликав усі воюючі держави припинити війну та укласти мир без анексій і контрибуцій. На період переговорів більшовики пропонували увести перемир’я строком на три місяці.  Раднарком звернувся до країн Антанти з нотою, у якій пропонувалося розпочати переговори про мир. Згодом він зв’язався через нейтральну Швецію з країнами Четвертного союзу (Німеччиною, Австро – Угорщиною, Османською імперією та Болгарією) і заявив, що Декрет про мир слід розглядати як офіційну пропозицію негайного перемир’я і відкриття мирних переговорів.

Країни Антанти навіть не відповіли на радянську ноту, а Німеччина та її союзники пішли на перемир’я. Переговори розпочалися 20 листопада (3 грудня) у штабі німецьких військ в Брест – Литовську (нині місто Брест), а 2 (15) грудня було підписано угоду про перемир’я між Радянською Росією та Німеччиною.

9 (22) грудня розпочалися переговори делегацій Радянської Росії та країн Четвертного союзу щодо умов миру. Цього дня більшовики захопили Харків.

Німці війну виграти вже не могли. Їм треба було хоча б з найменшими для себе втратами з неї вийти. Ресурси Німеччини були занадто обмеженими, щоб надалі воювати. Отже, пропозиція більшовиків вивести Росію з війни у той час, коли Антанті було достатньо Німеччину  лише ДОТИСНУТИ, німців цілком влаштовувала.

Адже, вважаю, німці би зазнали поразки у війні, якби союзники хоча б півроку, не проводячи активних операцій, втримували б фронт. Штурмувати Берлін було зовсім необов’язково, достатньо ще деякий час просто сидіти у  окопах. Й усе. Але більшовикам для збереження своєї влади необхідно було зрадити  інтереси держави та  союзників Росії по Антанти на догоду своїй примарній  політиці, яку народ удосталь відчує згодом протягом їх понад 70 – річного панування. Не забуваймо, що Німеччина оголосила першою війну Росії, а не навпаки.

Запропонована Раднаркомом формула “без анексій та контрибуцій” Німеччину та Австро-Угорщину не влаштовувала. Вони запропонували Росії «прийняти до відома заяви, у яких було б відображено волю народів, що мешкають у Польщі, Литві, Курляндії (південна частина сучасної Латвії) та частини Естляндії (сучасна Естонія) та  Ліфляндії (північна частина Латвії) про їх наміри до повної державної самостійності та відокремлення з Російської федерації». Нагадаю, що вище вказані території на той час вже були під німецькою окупацією. Як й частина Західної Волині з містами Ковель та Володимир – Волинський.

Ще 23 листопада (6 грудня) 1917 року відбулася неофіційна зустріч делегації УНР з представниками Німеччини та Австро – Угорщини, унаслідок чого було укладене перемир’я між УНР та країнами Четвертного Союзу.

11 (24) грудня 1917 року Генеральний секретаріат Центральної Ради УНР звернувся з нотою до усіх воюючих та нейтральних країн. Мова йшла про те, що УНР “стає на шлях самостійних міжнародних стосунків до того часу, доки не буде створено загальнодержавної влади у Росії”, і пропонує воюючим державам укласти мир без анексій і контрибуцій з урахуванням прав націй на самовизначення. Вказуючи на те, що влада Раднаркому не поширюється на Україну, Генеральний секретаріат заявляв: мир, який хоче укласти Росія зі своїми прихильниками, матиме силу тільки тоді, коли його умови прийме і підпише уряд УНР.

55 днів до початку окупації Луцька. 13 (26) грудня 1917 року. Брест – Литовськ.

Цього дня країни Четвертного союзу погодилися на участь у переговорах у Брест – Литовську делегації УНР.

Початок війни УНР з більшовиками. 

Коли більшовики 9 (22) грудня 1917 року захопили Харків, Генеральний секретар з військових справ  УНР Симон Петлюра (1879 – 1926) пропонував негайно почати наступ на Харків, переконуючи, що в УНР вистачить сил узяти цей оплот більшовиків і захистити кордони України.

12 (25) грудня він  віддав розпорядження перекинути українські частини на схід, щоб узяти там під контроль станції Лозова, Синельникове, Олександрівськ (нині Запоріжжя), Ясинувата й інші важливі транспортні вузли. 13 (26) грудня більшовицькі війська, що впродовж тривалого часу концентрувалися у Харкові, нібито для подальшого руху на Дон для придушення виступу генерала Олексія Каледіна, несподівано напали на станцію ЛОЗОВУ, а через два дні, 15 (28) грудня - на місто ЧУГУЇВ.

54 дні до початку окупації Луцька, 14 (27) грудня 1917 року. Лозова.

14 (27) грудня 1917 року відбулося перше серйозне зіткнення українських і російських військ за станцію Лозова, в ході якого українські війська втримали позиції і відкинули ворога до села Хлібного — околиці Панютиного. 16 (29) грудня 1917 року почався другий бій за станцію Лозова. Цього разу українські війська під натиском понад вшестеро переважаючого кількістю противника, на наступний день мусили відступити на Синельникове.  

15 (28) грудня відбулося засідання Генерального Секретаріату Центральної Ради УНР, голова якого Володимир Винниченко, не вірячи у реальність справжньої війни, запропонував спочатку «запитати Раду Народних Комісарів, воює вона чи ні, а потім вимагати припинити воєнні дії в Україні та відкликати з України російські війська».

Однак замість того щоб боротися з ворогом, Генеральний секретаріат вирішив 18 (31) грудня 1917 року відправити у відставку прихильника рішучої боротьби з більшовиками - Генерального секретаря з військових справ Симона Петлюру. Офіційним формулюванням стало «перевищення повноважень». Справжньою причиною була особиста неприязнь до  Петлюри Володимира Винниченка, котрий заздрив його популярності у військах, звинувачував у «бонапартизмі», прагненні до встановлення військової диктатури і вважав його головним винуватцем у конфлікті з Раднаркомом. Він сподівався, що відставкою Петлюри вдасться уникнути масштабної війни з Радянською Росією. Після відставки Петлюра вирішив самостійно сформувати у Києві особливу бойову добровольчу частину — Гайдамацький кіш Слобідської України. Малося на увазі, що це формування ставить своєю метою повернення захопленої більшовиками Слобідської України (історична назва Харківської губернії).

Крім Симона Петлюри, ще одному українському військовому діячу довелося залишити свою посаду. Майбутній гетьман Української Держави генерал – лейтенант російської армії Павло Петрович Скоропадський (1873 – 1945), коли відбулася Лютнева революція, командував 34-м армійським корпусом, що на Волині, який улітку 1917 року було українізовано. У листопаді – грудні 1917 року цей корпус боронив від більшовицьких військ район Шепетівки – Козятина – Вапнярки. Після того, як 16 (29) жовтня 1917 року генерала Скоропадського обрали отаманом Вільного козацтва, діячі Центральної Ради зробили висновок, що він хоче стати “українським Бонапартом”. Як й Петлюра.

25 грудня 1917 року (7 січня 1918 року) Скоропадський подає рапорт про звільнення і передачу командування корпусом (який отримав назву 1-го Українського) генералу Якову Гандзюку. Це був своєрідний протест генерала проти пасивної політики Центральної Ради щодо створення регулярної української армії. Після цього Скоропадський оселився у Києві. За його участі було створено опозиційну до Центральної Ради Українську народну громаду, яка взяла курс на встановлення монархічної влади в Україні…

За день до відставки Петлюри, 17 (30) грудня 1917 року у Харкові Всеукраїнський центральний виконавчий комітет проголосив маніфест про скинення влади Української Центральної Ради і Генерального секретаріату.

50 днів до початку окупації Луцька, 19 грудня 1917 (1 січня 1918) року.

Цього дня Рада народних комісарів Радянської Росії визнала Народний секретаріат маріонеткової Української Народної Республіки Рад єдиним законним урядом України. Шлях до відкритої конфронтації УНР з більшовиками було покладено…

У полоні соціалістичних ілюзій.

Як зазначала історик Наталія Полонська-Василенко, “трагедія України полягала в тому, що ніде більшовизм не мав рішучого спротиву. Центральна Рада, у більшості соціалістична, не приховувала своїх пробільшовицьких настроїв. Один з її впливових діячів прилюдно заявив : “Якщо Україна не буде соціалістичною, нам не треба ніякої.” Між ідеологіями Центральної Ради та більшовиків було мало різниці, і тому Центральна Рада не могла вести з ними боротьби “.

Соціалісти вважали, що революція відбудеться мирним шляхом, і заможні кола добровільно відмовляться від влади і майна, що їм належало. Надалі представники заможних кіл будуть перевиховані. Держава припинить існування, будуть скасовані і державні інститути : армія, поліція, суд, прокуратура…

Переважна кількість соціалістів-членів Центральної Ради не розуміли значення створення національної української армії. Голова Генерального секретаріату Центральної Ради соціал – демократ Володимир Винниченко у статті “Український мілітаризм”, надрукованій 12(25) квітня 1917 року у “Робітничій газеті “, виступав з різкими статтями проти формування української армії: “Не своєї армії нам, соціал – демократами, і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій “. Винниченко, виступаючи проти створення українського війська у 1917 році, у полоні своїх соціалістичних ілюзій чекав світової революції, яка ось-ось має відбутися. Від кого захищатися? Від своїх друзів, товаришів і братів? І дочекався Володимир Кирилович та його товариші до того, що Україна фактично втратила свою незалежність, ледь звівшись на ноги.

А більшовики, на відміну від українських соціалістів, досить швидко зрозуміли, що “революція повинна вміти захищатися”, і тільки тоді вона може перемогти. На жаль, прибічники Винниченка цієї думки дійшли занадто пізно…

18 (31) грудня 1917 року Петлюру замінив на посаді український соціал-демократ Микола Володимирович Порш (1879 – 1944) – людина з економічною освітою та абсолютно некомпетентна у військових справах. Це згубно вплинуло на військове будівництво УНР, керівництво якої захопилось обговоренням доповіді Порша про проект формування української міліційної армії. Як писав у спогадах український військовий діяч, керівник Першого зимового походу армії УНР генерал Михайло Омелянович – Павленко, “носилися з думкою про міліцізацію армії “. 26 грудня 1917 року (8 січня 1918 року) Генеральний секретаріат прийняв постанову про створення армії УНР на принципах добровільності та оплати. Отже, не планувався навіть призов на військову службу.

З (16) січня 1918 року Центральна Рада ухвалила тимчасовий «Закон про утворення Українського Народного Війська», згідно з яким українізовані полки регулярної армії повинні бути розпущені та замінені  народною міліцією. Закон передбачав проведення набору інструкторів, тобто військових фахівців, які б з проводили вишкіл покликаних до служби в армію призовників. Відмова від регулярної армії та створення української народної міліції, яка за своїми функціями не могла замінити збройних формувань в умовах антибільшовицької боротьби, вкрай ускладнили військово-політичну ситуацію як у державі в цілому, так і на території Волинської губернії. Щодо Волині, то названий закон мав більш негативні наслідки, ніж для інших регіонів. Демобілізовані військовики, повертаючись до місць проживання, по дорозі займалися мародерством та грабунками.

Ще 29 грудня 1917 року (11 січня 1918 року) більшовицькі війська захопили Катеринослав(Дніпро) , а за день до ухвалення цього закону, 2 (15) січня 1918 року радянські війська у ході боїв, що велися з 24 грудня 1917 року (6 січня 1918) зайняли Олександрівськ (Запоріжжя). Але це не завадило 4 (17) січня секретарю військових справ Миколі Поршу віддати розпорядження щодо повної демобілізації армії, яке остаточно дезорієнтувало та деморалізувало українське військо…

Луцьк на тлі подій грудня 1917 року. 

Жодного разу не згадуються Дмитрієв, ревком та Луцька рада у протоколах луцької міської Думи. Ніби їх й не було. Можливо, не прийнято про таке було писати у думській документації.  Хоча, свідчення про перебування більшовиків у Луцьку залишилися. Очевидець тих подій, тоді начальник кулеметної команди (кулеметної роти) 2-го Туркестанського стрілецького полку, а в повоєнні роки поет-емігрант Євген Филимонович Маланюк (1897-1968) так описував події кінця 1917 – початку 1918 року в Луцьку: «…Містом правила група солдат, квінтесенція бандитського елементу Південно-Західного фронту. Ця група складалася із двох частин: уряду – ревкому і екзекутиви – міліції. Біля сотні фантастично одягнених постатей, озброєних дійсно до зубів. Були серед них такі фігури, що без сміху на них не можна було глянути. Кінджали, бебути, шаблі, шашки, карабіни, револьвери й бомби – все це було навішане без системи і в незрозуміло великій кількості. Були такі, що носили по дві шаблі, були такі, що прикрашали себе ад’ютантськими аксельбантами з двох сторін і навіть генеральськими погонами…»

Між тим, на фронті у цей час робився безлад. Ще 20 листопада (3 грудня) юрбою революційних солдатів у Могильові  було по-звірячому вбито генерала Миколу  Духоніна, який відмовився виконати наказ більшовиків підписати перемир’я з Німеччиною та її союзниками, й був відсторонений більшовиками від посади Верховного Головнокомандувача. На його місце Раднарком  призначив більшовика Миколу Криленка, що згадувався вище. Як і Дмитрієв, він теж був прапорщиком. В пошані у більшовиків тоді було це звання молодшого офіцерського складу.

Тим часом, 16 (29) грудня 1917 року Голова Раднаркому Володимир Ленін підписав Декрет про зрівняння  усіх військовослужбовців у правах. Усі чини та звання скасували. Криленко та Дмитрієв додали до своїх звань «прапорщик» приставку екс. Усіх, хто залишився у війську, стали називати солдатами революційної армії. Відмінялися усі  ордени та знаки розрізнення. Було зроблено ще один крок до розвалу армії…

Можна тільки уявити, що робилося у армії після того, як було підписано перемир’я з Німеччиною. Юрби здеморалізованих військових, переважну кількість яких складали селяни, тільки чекали, коли підпишуть мир, щоб можна було їхати або бігти додому. Ділити поміщицьку землю, яку усі соціалісти, включаючи більшовиків, обіцяли їм надати БЕЗ ВИКУПУ. А деякі солдати й не чекали. Їхали та бігли додому, не чекаючи мирного договору.

Луцькі більшовики на чолі з головою ревкому прапорщиком Дмитрієвим допомагали встановлювати Радянську владу у інших містах Волині. 16 (29) грудня з Луцька до Рівного прибув ешелон з революційно настроєними солдатами 126-ї дивізії, очолюваний посланцем петроградських більшовиків матросом В. Івановим. Спільно з місцевими більшовиками солдати вигнали військові сили Центральної Ради і встановили у Рівному 26 грудня 1917 року ( 8 січня 1918 року) Радянську владу. Також броньовик та загін революційних солдатів, що прибули з Луцька до Дубна, допомогли місцевому ревкому взяти владу у свої

20 грудня 1917 року (2 січня 1918 року) комісар Центральної Ради на Волині С. Куриленко звернувся до комісара Центральної Ради при штабі Українського фронту отамана Петра Певного з проханням вжити заходів для визволення Луцька від більшовиків.

Отаман Певний відповів Куриленкові, що для придушення Радянської влади в Луцьку заходів вжито. Але військові частини відмовилися виконати наказ командування виступити на придушення радянської влади. Надісланий за розпорядженням Певного військовий загін було розбито на підступах до Луцька.

Крім “експорту революції” у місцевих масштабах, у Луцьку йшла підготовка до виборів Українських Установчих Зборів. Адже, Луцьк був у складі УНР, незважаючи на більшовицький ревком  Відкриття Установчих зборів планувалося на 9(22) січня 1918 року. У списках кандидатів у члени зборів УНР, пропонованих по Волинській виборчій окрузі, які оприлюднили 17(30) грудня 1917 року, були й троє лучан та один мешканець Луцького повіту. Це  луцькі міські голови : колишній – Василь Федорович Малявчик (від православних парафій і хліборобів) та діючий – Самійло Рувимович Спектарев (від Російської соціал – демократичної робітничої партії (з’єднаної), тобто меншовиків). Від переможців попередніх виборів до Всеросійських Установчих зборів – Української партії соціалістів-революціонерів разом з Волинською радою солдатських депутатів обрали Галактіона Михайловича Ковальчука з села Лавров Полонківської округи та голову луцької гарнізонної ради Сильвестра Івановича Якубовича. Від УСДРП одним з кандидатів в члени Установчих зборів УНР по Волинській виборчій окрузі був голова Генерального секретаріату Центральної Ради Володимир Кирилович Винниченко.     

Цікавим було написання у списках тодішніх прізвищ, зокрема єврейських. У списках загальноросійських та українських партій інформацію про кандидатів розмістили двома мовами: російською та українською. Українською вказано Спектарев Самійло, але російською – Спекторъ Самуилъ. Тоді перекладалися не лише імена, а й прізвища, зокрема, єврейські. Списки кандидатів тільки від єврейських партій та рухів дублювалися на ідіш.

Слід зазначити, що у зв’язку з неоголошеною війною Радянської Росії проти УНР вибори до Всеукраїнських Установчих зборів, заплановані на 27 – 29 грудня 1917 року ( 9-11 січня 1918 року) не відбулися…