Всесвiтня комуналка

Нещодавно мій друг приїхав з Італії і зайшов до мене, щоби поділитися враженнями - їх було багато: за кілька днів в шаленому темпі об’їхати всю Італію, побачити стільки цікавих речей, поспілкуватися з абсолютно різними категоріями італійців - від заробітчан до корінних мешканців, поплавати на гондолах, попити вина та скуш-тувати справжньої піцци “Маргарити”, повалятися на газонах під Пізанською вежею, зіпсувати подарунки, які були напаковані в дорогу... І ще купа таких милих серцю крапочок, які можна тепер розставити на всій мапі Італії.

“А ти знаєш, як вони живуть? – запитав друг мене. – Живуть поряд і навіть не вітаються один із одним – це про наших заробітчан, які там вже багато років. Вони прийняли той стиль життя, змирилися... втратили себе. Знаєш, що вони роблять, коли не працюють? Сплять! Так, вони виходять трішки прогулятися, але ненадовго, бо там все дорого, а потім повертаються і знову сплять. У це важко повірити, але це так.“

Наскільки я зрозуміла, ця розповідь стосувалася далеко не всіх заробітчан. У мандрівника виникло це особливе враження від невеличкого містечка з населенням у 150 тисяч жителів - яке жило такою собі комуною, де саме вона, комуна, визначала, коли вставати та відкривати свої магазини, коли відпочивати в сієсту, коли зачинятися... Все чітко визначено, окреслено та розмальовано у відповідні кольори. І коли мій друг з компанією вирішив посидіти в центрі міста ввечері, аби випити справжнього італійського вина та ароматної кави, поділитися враженнями та розпитати про італійське життя-буття, наші ж - але вже місцеві – українці їх не зрозуміли: у нас так не прийнято.

Не прийнято виділятися, не прийнято відпочивати так, як тобі хочеться, не прийнято відчувати те, що не визнала комуна як норму існування. Такий спосіб життя шокував мого товариша.

Я слухала цю розповідь, а в голові крутилося: друже мій, ти радієш тому, що повернувся додому. Бо вдома завжди найкраще. Але подивися, чим ми кращі, ніж та комуна? Але не на рівні містечка в 150 тисяч мешканців, а на рівні країни? Чим ми кращі?

Так, у нас свобода слова, але кому потрібні наші слова? Так, ми заробляємо гроші і не ховаємо їх, бо ми не можемо їх сховати – нічого. Просто нічого! Бо все йде на оплату житла, харчів та одягу. Хто може, накопичує дітям на освіту. І починає то робити просто з дитсадка. Бо якщо в Європі розуміють: якщо дитина не здатна до складних розумових операцій, то її і не сунуть у вищі навчальні заклади, то у нас такого розуміння нема. І сунуть, сунуть в інститути тих неуків, які й у школі мали хіба що тверду “2” , ставлячи на одному рівні справжніх відмінників і тих, у кого батьки при грошах... І здогадайтеся, кому віддадуть перевагу при вступі?

Друже мій, думала я, - тільки й тієї радості, що ти вдома. Бо зараз, коли спаде ейфорія, ти знову поринеш у нашу реальність. Так, наші заробітчани не тратять там грошей, бо там все дорого. Вони краще посплять, коли немає роботи. А як бути нам? А ми тратимо гроші, яких у нас нібито й немає. Тратимо, бо одяг та продукти коштують стільки, як і в Європі, хоча зарплат у багатьох із нас тепер немає взагалі. Тратимо, бо хочемо, щоб наші діти їли нормальну здорову їжу, хочемо виглядати не гірше за інших, хочемо... Живемо чужими іллюзіями та бажаннями, нав’язаними нам політиками та рекламою. Живемо так, як нам кажуть жити, бо самі вже втратили свій розум та власну повагу.

Ми живемо в комуні, життя якої обумовлене не загальноприйнятими правилами, яких дотримуються усі, а тими правилами, які придумала верхівка. Та верхівка, на обіцянки якої ми повелися, заручниками якої ми стали. Ми живемо так, як хочуть вони, робимо те, що кажуть вони, думаємо так, як нам кажуть, любимо або ненавидимо тих, на яких нам покажуть пальцем.

Ми навіть не комуна, бо не відстоюємо себе, не знаємо своїх прав, не дбаємо про інтереси спільноти. Кожен – сам за себе. Кричимо на кожному перехресті, що ми - горда нація, а самі дозволили витирати ноги об себе та свою історію.

Отакі невеселі були мої роздуми. Я не стала сперечатися. Просто почекаю зо два тижні, поки мій товариш знову відчує всі переваги життя на Батьківщині... Тоді сперечатися вже не буде потреби, він просто погодиться зі мною… На жаль.