Товариш Степ

Йдучи вул. Лесі Українки, повз скверик, що розташувався поблизу міського суду і військового госпіталю, наш погляд часто зупиняється на одинокому постаменті, який сиротливо стоїть в затишку ще вцілілих старих дерев. «Степан Бойко» - скромно сповіщає бронзова табличка під погруддям. І все. Тільки спроби щось втулити на його місце привертають увагу до цього ареалу пам’яті. Хто була ця людина і за що лучани встановили йому пам’ятник - вже майже ніхто не пам’ятає.

Із закінченням радянської епохи ми легковажно, немов з водою купелі, вихлюпнули всіх тих, хто жив, любив і творив нашу з вами Україну. Минає час - минає переосмислення певних історичних постатей та процесів. І ми вже на власному досвіді починаємо усвідомлювати об’єктивність певних обставин, що їм передували. Настав час зупинитись і  задуматися над тим, чи варто таврувати людей лише за те, що вони бачать своє і майбутнє своєї Батьківщини не так, як ви. Хтось бачив і бачить розвиток власної держави з точки зору комуністичних, націоналістичних чи ліберальних світоглядних концепцій, що мають право на існування в здоровій цивілізованій конкуренції. І слід назавжди забути про монополію істини. Будь-яка світоглядна монополія – це шлях до крові - української. І цей урок у власній історії ми проходили вже неодноразово. Час робити висновки. Давайте спільно, без різних «ізмів» та «азмів», спробуємо осмислити долю простої людини, українця, який мав право на власне бачення щастя в окремо взятих історичних умовах. Адже в наш непростий, але такий важливий для національного становлення час катастрофічно не вистачає таких людей дії, як Степан Іванович Бойко, - справжніх Українців.

Народився Степан Бойко в 1901 році в селі Потуржин Томашівського повіту на Холмщині в простій селянській сім’ї. Сім’я була хоч і бідна, проте батько виділив частину зі скромного сімейного статку, щоб малий Степанко зміг все-таки піти вчитися. Але не встиг він закінчити і трьох класів, як почалася імперіалістична війна. Батька забрали в царську армію, а в сім’ї залишилися кинуті напризволяще сім душ. Сподіватися не було на кого. То ж сувора доля біженців впала на плечі родини Бойків. Перебиваючись з води на хліб, надіючись лише на Бога та людську милість в пошуках кращої долі добралися вони в 1915 році аж до Казані. Мати влаштувалась на пороховий завод, там же влаштувала і чотирнадцятирічного Степана. Вдень - важка праця, а вечорами навчання у школі, що була відкрита на вимогу робітників. Юнак вчився добре і проявив себе здібним учнем. І хоча висока плата була вагомою перепоною на шляху здобуття освіти, але тяга до знань виявилась сильнішою від обставин і Бойко вже незабаром склав іспит до вчительської семінарії, яка перебралася з Холма в місто Сураж Чернігівської губернії. В 1917 році після падіння царського самодержав’я семінарію закрили і шістнадцятирічний юнак знову повернувся до Казані. У робітничому середовищі він і отримав перші уроки революційної діяльності. Молода енергія і бунтарський запал, що кипіли в його душі, трансформувалися в реальні дії - розповсюдження газет, читання робітникам «Правди», участь в робітничих демонстраціях, членство в революційній спілці молоді…

В 1918 році Степан разом з біженцями повернувся в рідні краї на рідну Холмщину. Бажання вчити дітей, закладене ще у вчительській семінарії, не полишало його і вдома. Тішили і вселяли надію добрі новини про перспективи відкриття українських шкіл. І щойно у Бресті відкрилися курси вчителів, Бойко став їхнім першим слухачем. Проте радість була передчасною. Школу так і не відкрили, а селянських дітей вчити заборонили. Та це не зупинило молодого Степана, який з власної ініціативи потайки почав роздавати букварі та вдома вчити дітей читати.

Водночас, проявивши хороші організаторські здібності, Бойко створив підпільну молодіжну організацію. Юнаки та дівчата гуртом читали книги, газети, дискутували про існуючі порядки. Внутрішня порядність та гостре відчуття справедливості не могли не привести до конфлікту із системою, віддзеркаленням чого став випадок, коли Степан з товаришами заступився за хліборобів, яких карала поліція. За це був звинувачений у роззброєнні поліції і був заарештований. Але йому все ж вдалося втекти з-під арешту. Після невдалих спроб перейти кордон з Радянською Україною Бойко влаштувався писарем в Грубешівську команду поповнень. Увійшовши в довіру начальника, він мав можливість виїжджати до Холма, Любліна і привозити звідти нелегальну літературу, книги, газети та розповсюджувати їх серед жовнірів. Працюючи в команді поповнень, йому вдалося звільнити від військової служби десятки молодих українців і разом з товаришами створити осередки в багатьох селах. Зважаючи на зростаючий серед населення авторитет Бойка, польська поліція вбачала в ньому одного з небезпечних агітаторів в Томашівському повіті і пильно за ним стежила. 23 травня 1925 року його разом з іншими 53 товаришами, за доносом зрадника, було заарештовано. 

Окружний суд. Процес над комуністами. Луцьк.

За вироком суду С. Бойко отримав чотири роки тюрми. Проте це абсолютно не зупинило вулкан його активності. Саме там, в тюрмі, він організував комуну, яка домоглася дозволу одержувати деякі газети і журнали, а згодом,  налагодивши канал доставки нелегальної і легальної літератури, навіть впорядкував систему навчання для в’язнів. За роки ув’язнення Степан побував у тюрмах Замостя, Красностава, Любліна, Ленчиці і скрізь зарекомендував себе як розумну і сильну духом людину. За тюремними мурами разом з ув’язненим доктором філософії, членом ЦК Комуністичної партії Польщі Романом Яблонським він організував навчання революційної теорії. Вчився сам і вчив товаришів. Саме тут він досконало опанував німецьку мову, вивчив французьку. Ветеран Польської Об’єднаної Робітничої Патрії Роман Яблонський так згадує про Бойка: «Він (Бойко) дуже багато працював над дальшим розвитком своїх знань і здібностей… Був врівноважений і рішучий… Словом, це була людина не лише високого інтелекту, але й з твердим характером, людина, на яку можна було покластися..»

Навесні 1929 року Бойко вийшов із в’язниці й одразу ж із головою поринув у революційну роботу, яка поглинула його. В цьому ж році він став секретарем Станіславського окружкому КПЗУ, а на початку 1930 року, - Львівського міського окружкому КПЗУ, в березні 1930 - секретарем окружкому партії на Холмщині, очолив Волинський окружком КПЗУ. І скрізь активна робота. Керував підготовкою і проведенням страйку в Грубешівському повіті, організовував першотравневу демонстрацію… Поліція, відмічаючи в своїх звітах його хороші організаторські та конспіративні здібності, невідступно, збиваючись з ніг, шукала «Степа», намагаючись виявити підпілля. І лише зрада допомогла схопити в листопаді 1930 року 175 активістів КПЗУ, а серед них - і Степана Бойка.

Його жорстоко катували, намагаючись вирвати зізнання про членів і діяльність Волинської організації КПЗУ. Але жодного прізвища, жодної інформації так і не добились.  19 листопада 1930 року Степан Іванович Бойко був жорстоко замордований, а його тіло кинули в річку Стир - щоби приховати сліди тортур. Сфабрикована офіційна версія стверджувала, ніби він сам кинувся в річку при спробі втечі, коли його вели через міст. Проте на всесвітньо відомому скандальному «процесі 56» над членами КПЗУ, що відбувався в місті Луцьку в 1934 році - через чотири роки після загибелі Бойка, де на захист луцьких в’язнів виступили всесвітньо відомі діячі - Ромен Ролан та Анрі Барбюс, ув’язнена Ольга Платонова заявила суддям: «Степан Бойко був убитий на допиті. Його потрясаючий крик: «Я нічого не скажу, якщо навіть ви мене вб’єте!» - ще й досі звучить у мене в вухах. Його крики замовкли лише під ранок». Саме на цьому процесі було озвучено факти застосування тортур до в’язнів Луцької тюрми, зокрема, про існування т.зв. системи катувань «Палестина», авторство якої приписували тодішньому підкомісару поліції Сергеушу Зарембі. Саме застосовуючи цю систему, голови заарештованих занурювали у воду. Хтозна, можливо, щоби приховати її наслідки, тіло Бойка і кинули в річку. Тільки через кілька місяців його виловили зі Стиру і, за свідченнями краєзнавця Олега Виноградова, швидше за все, перепоховали на окраїні міського кладовища, що розташовувалося навпроти нинішньої 4 гімназії.

Читаючи біографію цієї непересічної людини і патріота, в голові постійно виникало запитання – так звідки ж береться та незрозуміла патологічна ненависть до цієї історичної постаті? Звідки вона в луцьких т.зв. патріотів, що весь час намагаються знести його пам’ятник. Звідки таке нездорове бажання воювати з мертвими? Якщо це жага помсти, то кому - людині, яку замордували за переконання? Чи може політичній силі, що мала в своїй назві слово «комуністична»? Якби гості нашого міста, які, за іронією долі, ставали його керманичами, краще вчили історію, то дізналися би, що майже всі організатори і керівники Комуністичної Партії Західної України, в тому числі і Волинської організації, були жорстоко знищені сталінським режимом, а основний її кістяк в 1942-1944 роках влився в бойові загони УПА. Тож з ким воюєте, горе-патрійоти?

Настав час переосмислення.