Варвари в сутанах

Культ предків був і є наріжним каменем національного самоусвідомлення, однією з найдревніших культурних і духовних традицій Українців. Древній ритуал вшанування пам’яті мертвих, т.зв. «проводи», і досі залишається найбільшим сімейним днем року – основою духовного усвідомлення “дерева роду”. Поважне ставлення до мертвих було складовою і православної релігійної доктрини. Було… На жаль, сучасна церковна розбудова здійснюється відверто світськими методами, часто відірвавшись від основоположних духовних принципів. Порушення законів державних та відступ від канонів церковних, відверта неповага до національної історії стають для деяких її несвідомих представників справою звичною. Попівська вседозволеність уможливлює багаточисельні кричущі випадки відвертого варварства. Яскравим прикладом цього стали жахливі події навколо Луцького кафедрального собору, що вразили своєю цинічністю навіть бувалих дослідників і краєзнавців, які стали їхніми прямими свідками. Саме тут, в центрі древнього Луцька, внаслідок шахрайства - за державні кошти, що мали піти на реставрацію пам’ятки національного значення, під прикриттям місцевих чиновників та прокуратури м. Луцька, Волинською Єпархією УПЦ КП було розпочате незаконне будівництво семінарії - яке назавжди стерло з лиця землі відомий курган Романсівка. Саме цей курган, який зберігався ще у 1920-1930 роках, досліджувала у 1898 р. відомий український археолог, дружина професора В.Антоновича – К.Мельник. Саме тут було виявлено рештки перших поселень древніх лучан VIII-X ст. Зважаючи на наукову й історичну значимість, у 1940 році курган навіть був взятий радянською владою під охорону як пам’ятка історії. Та що там древній курган… Не зупинилися варвари в сутанах навіть тоді, коли ківш екскаватора почав засипати кузови «Камазів» людськими останками… 

КамАЗи вивозять на смітник рештки монастирського кладовища

Саме на місці розпочатого церквою самочинного будівництва колись було старовинне кладовище костелу Св.Хреста фундації короля С.Баторія (за Я. Перльштейном) з кількаярусною капличкою Скорбот-ного Христа XVI ст. Її вигляд зберігся лише в акварелі К.Войняковського 1798 року та на малюнках Г.Потоцької 1819 року. В XVII ст. вся ця територія була відведена під кляштор Бернардинського монастиря. Саме цей дерев’яний костел, який, на жаль, не зберігся до наших часів, мав цегляну крипту (гробницю), в якій були поховані останки священнослужителів монастиря XVII ст. “…Поза сумнівом, в крипті поховані священнослужителі Бернардинського монастиря XVII ст.” - підтверджує львівський археолог пан Святослав Терський, який відгукнувся на запрошення провести незалежне обстеження котловану і встиг лише констатувати кончину луцьких пам’яток. Місцевого археолога, який спробував втрутитися в процес, керівництво музею в наказному порядку відправило у відпустку на наступний же день. Саме ці намолені рештки тіл монахів і священиків, мов сміття, вигребли екскаваторами сучасні варвари, цинічно викинувши, як будівельний мотлох, разом із землею й уламками крипти в котлован торгового центру на набережній Стиру!!! Ні рештки напівзотлілих домовин та святко-вих риз на скелетах священиків, ні кількаметрові пласти побілілих кісток, що голками стирчали з глини, ні рештки дерев’яних будівель одного з перших поселень древніх лучан X-XI ст. не зупинили безжальної наруги. Все було пошматоване екскаваторами і рубцями від їхніх безжальних кігтів стриміло зі стінок великої ями, в півметровому сусідстві від обережно покладених безмовних брил фундаменту майбутньої школи духовності… 

Фрагмент пласту кісток священників і монахів з монастирської крипти

 Просто  гидко й обурливо на фоні цієї ганебної наруги звучала відверта брехня і жалюгідні виправдання церковного керівництва, що, мовляв, всі знайдені останки зібрано і буде перезахоронено. Той єдиний мішок, в який семінаристи зібрали залишки невідомого солдата Другої світової війни і ще кілька кісток, - це лише дещиця порівняно з тим, що цинічно викинуто разом із землею. Офіційні результати досліджень фотографій з місця будівельних робіт, проведених львівськими фахівцями КП ЛОР «Доля», беззаперечно підтвердили, що: «Поховання носить масовий характер…, оскільки спостерігається покладення тіл кількома шарами в протилежному один до одного напрямі (штабелями).» І волинські, і львівські спеціалісти допускають, що, крім залишків монастирських поховань, на цьому місці могло існувати ще поховання, яке виникло «…в  результаті насильницьких дій репресивних органів, зокрема НКВД, на початку радянсько-німецької війни (1941 р.)». 

Дитяча карусель встановлена на місці вивезених останків, в тому числі і дитячих...

Моторошно дивитися на світлини, на яких маленькі лучани гойдаються на каруселях в парку ім. Лесі Українки , навіть не підозрюючи, що саме ці каруселі стоять на мертвій землі, всіяній кістками священиків та замордованих патріотів, привезеній з кладовища біля Собору, що її «подарував» владика Михаїл (Зінкевич) дирекції парку. Тільки за результатами поверхневих досліджень цієї земельної ділянки, що були проведені відділом охорони культурної спадщини Луцької міської ради (Ю. Мазурик) та львівськими фахівцями, зібрано більше шести мішків останків - інші навіки залишилися під дитячим містечком розваг. 

 Один з багатьох фрагментів людських останків знайдених в парку ім. Лесі Українки

 Що це – випадковість, необізнаність, чи необережність? Ні – це логічний наслідок волинської чиновницької обмеженості та вседозволеності, помноженої на традиційну тупу впевненість в обраності та безкарності деяких нерадивих представників церкви. Це справжнє варварство, панове! Ставлячись до церкви як до “священної корови”, ми чомусь зовсім забуваємо, що священики – не святі, а такі ж люди, як і ми з вами. Читання проповідей та моральних настанов зовсім не звільняє їх самих від обов’язку дотримуватися того, про що говорять. Риза чи сан ще не дарують святість. Від служителя культу до духовного пастиря лежить складний і тернистий шлях кропіткої роботи над собою і цю роботу повинні не тільки чути, але й бачити люди. 

"В церкви зараз "неурожайний період", немає релігійних свят, а тому нам не до формальностей..."

З майже годинної розмови з владикою Михаїлом (Зінкевичем), яка відбувалася на тлі гуркочучих екскаваторів, що вивозили на смітник історію мого рідного міста, я зрозумів головне: духовність - це наш внутрішній діалог з Господом, що проявляється в наших прагненнях і вчинках, а інституції, що повинні сприяти цьому діалогу, часто за гулом дзвонів перестають чути тиху пісню душі, яка розмовляє з  Богом. Мабуть все-таки попи і духовність - це різні речі…

Що ж, мабуть, здійснюються пророцтва великого старця Серафима – «і буде в церкві, як в миру, а в миру, як в аду».

Мертві вміють не тільки чекати, але і мстити. Хтозна, може саме зневажливе ставлення до їх пам’яті і є причиною міфічного українського прокляття. Бавлячись у віртуально-трибунну  історію, топчучись по кістках предків, не варто чекати і від молоді високих моральних стандартів. Якщо ми з вами не відродимо свій національний гонор та не зупинимо цей національний глум, то їхні душі крізь товщу віків і метри грунту вічно прагнутимуть помсти і не дадуть нам спокою ні на хвилину, а виховані в байдужості нащадки викинуть і наші з вами кістки на смітник. І це буде правильно!

Страшно й сумно, коли кості гниють, а місто гуляє...