Бетон, люди та кругова порука

Безплатне житло за нинішніх умов у нашій державі – практично фантастика. Люди десятки років простоюють у чергах, сподіваючись на це земне благо. Лише у Луцькій міській раді очікують помешкання 13 тисяч громадян. А за останні три роки місто спромоглося придбати лише 15 квартир. Хай для одиниць, але це було можливо, бо ще донедавна економіка не страждала від кризи так потужно, як зараз. Та й у політиці було більш-менш стабільно. Наразі, коли новий рік розпочався, а депутати разом із кандидатами у президентське крісло замість того, щоби бюджет країни приймати, постійно чубляться і мостяться туди, де їм тепліше, ніхто з нас уже не вірить, що найближчим часом стане жити легше. Доведеться знову дивтися на Захід: куди би себе спрямувати, щоби заробити хоч якусь копійку – чи то на повернення взятих кредитів, чи то на втілення рожевої мрії про власне житло. Українські „заробітчани” здійснюють гарні вливання в економіку рідної країни, але вона часто відплачує їм невдячністю. Бо не дає жодних гарантій, що важко зароблені гроші ніхто не вкраде.

Підприємство „Західпромбуд” наприкніці 2009-го року відібрало останню надію в тих лучан, котрі уклали з ним договори про купівлю житла. Люди заплатили за нього. Але монолітні каркаси, що так і не стали будинком, ще довго їм нагадуватимуть про помилковість такого рішення.

Ще одне підприємство – „Глорія-буд+” - не може дати раду сімом будинкам у місті. Там теж заплачені чималі кошти. Леонід Карабан, начальник управління капітального будівництва Луцької міської ради, тільки руками розводить, - мовляв, „коли люди укладали договори на купівлю квартир з підприємтсвом, то в міську раду не йшли. Їх спокусили нижчою ціною, а тепер вони не мають ні житла, ні грошей. Міська рада допомогти їм не може.” Але ж хтось свого часу давав під спорудження цих „будинків” земельні ділянки. Чи це теж питання коштів?

Сяк-так - абияк

На тлі цієї проблеми інша – якості будівництва сучасного житла – вже видається не такою гострою. Головне, щоби у „коробці” було чотири стіни – такий принцип, за яким сьогодні працює більшість будівельних компаній. „Поштукатурені стіни, стяжка на підлозі і підключені мережі, тобто - вода, світло, газ, тепло,” – пояснює Леонід Карабан. Це стосується здебільшого всього житла. Хоча, коли йдеться про державне – та ще й профінансоване певним відомством – люди сподіваються ще й на сяку-таку сантехніку всередині, дерев’яну або встелену лінолеумом підлогу і міжкімнатні двері. Раніше це взагалі було нормою, а тепер, виявляється, велике благо.

Пощастило дочекатися державних квартир у будинку 29-Б на вулиці Конякіна і луцьким військовослужбовцям. Міністверство оборони зачинало будівництво на цьому місці ще 2001 року. Зазвичай будинок на 36 квартир в нормальних умовах і з хорошим підрядником можна спорудити за півроку-рік. У цьому випадку людям довелося чекати 7 років. У квітні 2008-го комісія на чолі із першим заступником Луцького міського голови Ларисою Соколовською прийняла його як такий, що готовий до експлуатації, а до 9-го травня мешканцям видали ордери. Вони окрилено побігли оглядати свої новенькі квартири і були шоковані побаченим. На думку, Павла Свадовського, який теж потрапив до когорти „ощасливлених”, у такому приміщенні жити неможливо:

- У квартирах немає електричних коробок, все зроблено з порушенням технічних норм. Це стосується, зокрема, і прокладення труб. В багатьох квартирах немає ванни, умивальника, дверей, підлоги, а шибки у вікнах розбиті. У трикімнатних квартирах в двох кімнатах абияк встановлені євровікна – мешканцям довелося їх міняти, бо вони не придатні до експлуатації. Це стосується і дерев’яних – вони в такому стані, що їх неможливо підтесати чи взагалі підрехтувати. До того ж, коли я спочатку прийшов у свою квартиру – гіпсокартон у ній ще стояв. Коли прийшов удруге – його вже не було. Мені сказали, що це сусіди винесли. А хто ж їм туди дозволив зайти?

Ціна повітря

У цьому будинку, мабуть, не знайдеться дві однакові квартири: в одних кладовки є, в інших – навіть натяку на них немає, в одних підлога покладена рівно, в інших – посеред коридору поділена на дві частини: нижчу і вищу, а декотрим мешканцям взагалі її не поклали, насипавши піску. У когось в помешканні завантажені роботою будівельники кидали ножі в загіпсокартонені стіни – розважалися так би мовити. Не добігаючи донизу, декотрі з них справляли нужду там, де вона їм припікала – прямісінько на підлозі. В одній квартирі на балконі помилково поклали не ту плиту – з діркою для пожежного люку. Тепер сусіди можуть легко через неї ходити один до одного в гості. Але це все дрібниці порівняно з тим, що в підвалі стоїть вода, а труби тримаються на цеглинах, виходу на дірявий дах мешканці так і не знайшли, а електроенергія була підключена лише в жовтні 2009-го – та й то на „пташиних правах” – з під’єднанням до сусіднього будинку. Ліфт теж досі не запустили і грошей на це у підрядника – підприємства „Репер” - немає. Зауважу, що шість квартир замовнику будівництва довелося продати, аби залатати хоч якісь діри в будинку. Це ситуації, звісно, не врятувало.

Чимало квартир надані як службові, тобто, тимчасові. Аби їх впорядкувати, людям треба з власної кишені викласти кругленьку суму з багатьма нулями. А гарантії, що їх завтра не переведуть до іншого гарнізону, немає, бо це - військовослужбовці. Крім того, і що найважливіше, – будинок досі ніхто не взяв на баланс. Документально він зданий і готовий до проживання, фактично – це не так. Директор ЖКП № 11 відмовляється брати на себе відповідальність і ще не один рік латати чужі недоробки. З цієї ж причини мешканці не можуть зареєструватися у своїх помешканнях. Плату за теплопостачання їм вже не один місяць нараховують. Таким чином, людям доводиться платити одразу за дві квартири, - розповів Олександр Герасимюк, який вперше дочекався державного службового житла за 23 роки в армії:

- Я в таку квартиру вселитися не можу. Виходить так, що зараз плачу за помешкання, яке винаймаю, треба робити ремонт у новому та ще й платити за комунальні послуги і там, і там. Мені за листопад у новій квартирі нарахували 247 грн. лише за тепло, а в грудні - 512 грн. У трикімнатних квартирах в листопаді треба було заплатити 300, в грудні – більше 730 грн. Ми звернулися до керівника „Луцьктепла”, аби наші помешкання відключили від теплопостачання, але нам сказали, що це технічно неможливо. 

Їм соромно?

Нещодавно з мешканцями будинку зустрівся Олексій Александров, представник замовника - Західного регіонального управління капітального будівництва. Він визнав, що якість виконаних робіт дійсно дуже низька і будинок на Конякіна, 29-Б – найгірший з усіх, що будувало Міністерство оборони у західних областях. Заодно повідомив, що фінансування відбувалося в повному обсязі. Тобто, шукати місце, звідки ноги ростуть, слід у підрядника – Юрія Любчича, директора підприємства „Репер”:

-  Будинок був зданий в 2007 році, ще тоді ми визначили перелік недоліків, які підрядник зобов’язувався впродовж півроку ліквідувати. Ми пішли назустріч усім. Нам повірило місто – тому й був підписаний акт державної комісії і будинок пройшов як зданий. Мені як замовнику дуже соромно за таку якість робіт. Але якби і далі „тягнули”, досі би не здали його в експлуатацію – ми дуже сподівалися, що з допомогою мешканців нам вдасться цей дім завершити.

Фінансовий стан Міністерства оборони по будівництву дуже важкий – торік ні копійки не виділили і цьогоріч теж по загальному фонду гроші не прописані. Хоча, на Даньшина хочемо будувати ще будинок. Аби піти жильцям назустріч, ми прописали об’єкт на Конякіна, 29-Б в проект плану будівництва на 2009 рік, але грошей з держбюджету не було. Заклали і на цей рік – з тим, щоби вирішити питання запуску ліфта. Чи з’являться кошти, залежить не від нас... 

Очі - спали, руки - брали

Підприємство „Репер” практично неплатоспроможне. Директор повідомив мешканцям, що 70 тисяч гривень для запуску ліфта у нього немає. Коли поцікавилася, чи буде він оголошувати себе банкрутом, Юрій Любчич відповів, що сподівається у найближчі місяці отримати хоч якісь замовлення і таким чином вирішити свої фінансові проблеми. Тим часом, правомірність використання ним коштів перевірятимуть контрольно-ревізійне упраління і військова прокуратура.  Заступник міського голови Лариса Соколовська особисто зустрічатися з Любчичем вже не хоче. Вона запевнила, що перед підписанням акту здачі будинку ходила квартирами, хоча й не усіма. У 2008-му Любчич зміг її навіть прокатати ліфтом:

- Знаючи попередній негативний досвід цього будівельника, я поставила питання, щоби мене підняли ліфтом - аби побачити, чи він працює. Щодо квартир - чесно скажу: у всіх не була, але поверхами ходила. Мене дуже вразили ті квартири з дірами на вулицю, які вже були продані. Чому був підписаний акт? Бо фінансування з державного бюджету сьогодні відбувається таким чином: 30% - аванс на будинок, решта – оплата по актах виконаних робіт, а остаточний рахунок - вже після підписанння акту здачі. Ми домовлялися з львівським округом, що всі питання буде вирішено. Для того, щоби підписати акт, всі експлуатуючі заклади дають папери про готовність мереж, довідки ці всі є.

В акті здачі будинку дійсно є багато підписів – в тому числі пожежної і санітарно-епідеміологічної служб. І це дуже дивно, бо за інших обставин вони накладають чималі штрафи за найменший огріх. А тут – цілий будинок. Очевидно, комусь було вигідно щось недобачити. В ході підготовки цієї статті неодноразово чула слово „відкати”, але хто і кому їх давав, сьогодні з’ясувати вже важко. Леонід Карабан розповів про “ходоків“-полковників, які свого часу оббивали пороги міськради, щоби швидше отримати ордери. Тепер і сліду їхнього не видно. В будинку є квартира, власник якої зробив ремонт ще кілька років тому і навіть дивним чином “влаштував” собі автономне опалення. Але чомусь досі не вселився, та й з’являється вкрай рідко. Можливо йому є де жити ще?  

Заручниками ситуації, як завжди, лишаються прості люди. Їх знову нагодували обіцянками „виправити недоліки – як тільки з’явиться можливість”. Вчергове „ощасливлені” вони розійшлися по домівках. Хтось подумує подавати до суду, а хтось буде ще не рік відкладати із сімейного бюджету на ремонт. За цей час виростуть їхні діти, а можливо навіть з’являться онуки.

Тим часом ті, хто підписував акт про прийом їхнього будинку, збудують власне житло, а то й не одне. Рука руку гріє, а життя триває...