Лохи чи Українці?

20 років Незалежності — вагомий період, аби давати оцінки нашій державі. І це зараз  роблять як українські політики, так і закордонні експерти. В історії України розчарувань і поразок, як і перемог, було вдосталь. І, мабуть, та першооснова не може не позначатися на сучасних українцях, на їхньому мисленні. Тож, якою є нинішня національна свідомість, поцікавилася в одного з фундаторів волинського Народного Руху, відомого лікаря-психіатра Євгена Шимоновича.

- День Незалежності спонукає оглянутися в нашу історію і подивитися, що з нами робили, що роблять і що ще, очевидно довго, робитимуть ті, хто нами керує. Та й ми самі, - вважає Євген Михайлович. - А керували нами різні люди, різні імперії, різні добродії, різні ощасливителі й визволителі. І коли ми вже говоримо про архетип український, про людину, яка, як і кожен у світі, націлена на те, щоби вижити, то, звичайно, сформувався і певний архетип українця, котрий повинен вижити. Ті, котрі в той архетип не вписалися, - їх нема серед нас. Тих, які не вписувалися, просто постріляли, повивозили, заголодили, примусили мовчати, деморалізували, перетворили на агентів КДБ. Європа завжди бурхливо реагує на соціальні негаразди: чи піднімають пенсійний вік, чи не підвищують зарплат, чи наступають на права молоді - одразу все вибухає. А в Україні так не є. Інфляція бачимо яка, ціни бачимо які — тиша. Все мовчить...

- Терплячість — одна з рис українців...

- Нас століттями вчили тої терплячості. А нетерплячих людей вивезли. Нетерплячі люди були в Україні напередодні проголошення її Незалежності, коли повиходили з тюрем і концтаборів колишні в'язні. Але вони зараз або глибоко літні люди, або повмирали. А нове покоління - інше, воно виховувалося за інших обставин, його вчили мовчати. Хоча... Чи дуже бунтували люди після війни? То дійсно в традиції нашого народу - терпіти. До нашої національної честі не можна не згадати Помаранчевої революції. То був гарний, благородний, інтелігентний бунт — всього українського народу. І, напевне, він ще буде. Але бунти не виникають щороку. Нація втомлюється від того. Хвиля, яка піднімається, потім падає і лежить, щоби колись знову піднятися. І підніметься.

- Ліна Костенко напередодні Дня Незалежності висловила свою позицію в гострій формі, подекуди - сатирично-іронічній. Відчувається, що їй накипіло те, що відбувається в країні. Вона нещадно “пройшлася” по всіх, навіть по своїх колегах по перу. І закинула докір українцям, що вони стоять осторонь і за всім мовчки спостерігають...

- Вона справедливо закинула, бо приказку “моя хата скраю” можна вішати для вивчення дітям поруч із національним гімном. На жаль. Сен-Сімон ще сказав, що “нації так само, як індивіди, можуть жити лише двояко: або крадучи, або працюючи”. Людська праця в країні, в якій ми жили, була знецінена. В Радянському Союзі лікар отримував 80 карбованців. Вчителі - не більше, а колгоспники — взагалі нічого. Але тяжко працювали. Якщо знецінена людська праця, то починає переважати злодійство. Бо людина мусить якось на життя заробити. А оскільки всі революціонери - злодії і бандити, то вони ближчі класово до криміналітету. Частково це каралося, але частково - допускалося. Бо людина, яка краде, потрапляє на гачок, коли завжди винувата і її завжди можна тримати в наморднику. Даючи обмаль зарплати, спонукуючи людину тим самим до крадіжки, одночасно її легко тримати в покорі. А ще при тому всьому, провівши таку генеральну прополку народу, вивізши всіх працьовитих, підприємливих, розумних, вчених людей, властиво досягнули того, про що говорив Бреум: “освічений народ легше вести, але його важче гнати. Ним легше управляти, але неможливо обернути в рабство.”. А тут вийшло все навпаки. Коли народ тримати в темряві, в наморднику, тоді не треба вести. Його можна просто гнати. І так гнали, гнали — традиція збереглася. Правда за Ліною Костенко: десь і ми чекаємо, коли нас гнатимуть, коли нам щось зроблять, щось там нам “буде положено”. А нові обставини нового життя і тисячоліття спонукають ще й самим чогось досягати. А не всі вміють. І не всі можуть. Я кажу це напередодні Дня Незалежності, оглядаючись довкола: хто може щось нині робити? Сьогодні щось може той, хто на момент розвалу Радянського Союзу був кимось. І їхні діти, і внуки. Колишні голови колгоспів і їхні діти, колишні директори заводів і їхні діти й внуки. Колишні завбазами, всі зав., мін., фін. — всі вони підійшли першими до кас — й доступ туди закрили. Ті люди, котрі робили свій бізнес, вивозячи кофемолки, м'ясорубки і кільки до Польщі, Румунії, якщо й доробилися до якихось кіосків невиразних на базарі — то добре. А далі не пішли. То є одна частина, а друга — колишні наперстники, рекетири, відверті бандити, які зараз легалізовують свій капітал і стають “уважаємимі людьмі” . І що ми можемо сподіватися від одних і від других? Меценатства, доброчинності, будуть дбати за свій народ? Та ми їм заважаємо жити!

- Тобто, відбулося переключення свідомості: від праці ми перейшли до пошуків легкої наживи. 90-ті роки поставили людей в такі умови, що вони мусили всіма правдами і неправдами виживати...

- Хто виїжджав за кордон на тяжкі роботи? Маса лікарів, вчителів, інтелігенції. А це - люди з вищою освітою. Я вважаю, що й з мудрішою головою. А як мудріша голова — то й мудріші руки. Вони там не працюють вчителями, не лікують людей, а штукатурять, глядять баб-дідів, ремонтують автомобілі, задіяні на будівництві. Вони вижили, відправили гроші, щоб вижили їхні сім'ї, і їхні гроші тримають національний бюджет. Але що сталося з їхніми сім'ями? Який їхній стан? В нашій країні влада нічого не робить, кожен у ній займається своїми справами. А народ кинутий і він виживає. Наші люди дійсно працьовиті — і в Італії, Португалії, і в себе. Подивіться, як люди тяжко працюють. Село мусить працювати. Тепер люди, які живуть в містах, кинулися в села, щоб виживати. Ми виживаємо. Але чи такого виживання сподівалися 20 років тому, коли всі раділи й мали гордість?

- Але село зараз втрачає інтелігентність. Якщо раніше люди читали книги, працювали клуби, то зараз цього немає. Молодь все-таки жила у селах, хоча й постійно намагалася в місто вибратися. Село духовно зубожіє...

- То ж так. Молодь прагнула - і їй то вдалося нарешті: в селах лишилися переважно непрацездатні люди із незначними вкрапленнями лікарів, медиків, священиків. Клуби дійсно позакривані, розвалилися. Нема притоку культури й освіти. Добре було б, якби вона була і прибувала в місто. Але ще одна страшна, на мій погляд, річ відбувається. Подивіться телебачення: всі передачі - російськомовні, пісня звучить переважно російська. Створюється враження, підозрюю, що свідомо, буцімто успішні люди — то є люди російськомовні. А україномовні — то такі селюки, які не вміють інтернетом користуватися. Бо хто в селі інтернетом зі старшого покоління користується? Бібліотеки нема, книги — дорогі. Та й не читають їх, бо нема часу — є корова, коні, город, мотичка. І так все йде. І на тлі тих довгоногих глямурних красоток і красенів, званих вечірок виявляється, що ті українці — такі собі австралійські аборигени, котрі ходять зі своїми бумерангами-мотичками, а решта - “красивые, правильные люди, которые знают, как жить, умеют жить, правильно умеют жить”. Вони — успішні люди, а ти — лох. Ну то й будь лохом. То настирливо вправляється в мізки людей. Можливо, на Заході України так просто то не можна зробити, нас ще є трохи забагато. Але вже до рівня Києва та ідеологія дійшла.

Кожна країна дбає за себе. Приміром, Чехія була германізована і її мова була зруйнована, але ж повернула собі свою мову. А в нас зараз русифікація гірша, ніж була перед здобуттям Незалежності 20 років тому. Якщо тоді все українське віталося, то тепер на нього дивляться так, ніби дядько фірою приїхав на ринок, де продають імпортні автомобілі. Що ти тут, дядьку, пхаєшся зі своєю тачкою!

- З контексту випливає проблема: ми постійно дивимося на когось, то на Схід, то на Захід. І в результаті не знаємо, хто є, куди йдемо.

- Незалежність в людей завжди асоціювалася з добробутом. Бо коли приходить окупант, то він відбирає. Коли приходить твій власний уряд, він теж мусить щось забрати для функціонування держави, але він, твій уряд, дбає про тебе. Котрий уряд дбав про нас? Я таких ще не застав. Те, що я очевидно бачу: вони гризуться тільки своїми інтересами. Ще лишилося землю скупити — і тоді буде все. І навіть той стан медицини, який є. Страшно навіть говорити. Вони ж бо думають: а нащо люди? Невже мало тих, хто працює на Ахметова? Вистачить. Інші повтікають за кордон, а решта — повмирають. Ну то й добре, що повмирають, менше їх буде — менше буде проблем!

Скрізь у країнах була проведена люстрація. В Україні її не було. Як і в Росії, в Білорусі. І залишилися при владі ті ж люди, а вони — хижаки. І нині їм Незалежність більше потрібна, ніж нам. Наші олігархи - хижаки, але зуби їхні не коротші, ніж московських. Як тільки одні до одних примкнуть, росіяни їх облупошать. Тому вони незалежності більше тепер потребують, ніж я. Але ми всі її потребуємо. Бо Незалежність дає право людині на гідність.

- В нас є країна, але чи маємо ми гідність, коли дозволяємо, щоби нас нагинали, не відстоюємо себе, коли даємо гроші — на те, на інше, бо нам так кажуть? Ми живимо цю систему і вона розростається...

- І далі звучить святий заклик: треба потерпіти. І я кажу: давайте, я згоден терпіти, але - всі разом. Що ж то за заклик такий, коли ми всі будемо терпіти, а там десь купують літаки і гелікоптери, добудовують майданчики, щоб він (Президент — авт.) мав де сісти. І доріг вже тоді не треба. Вертольотом буде літати, а іншим рачки можна лазити. Коли - біднота, а поруч на багатьох гектарах маєтки. Як же можна терпіти? Чи ж народ того всього не бачить? Колись Лінкольн сказав, що “можна дурити частину народу весь час, можна дурити весь народ якийсь час, але не можна дурити весь народ увесь час”. Наш народ усе бачить — звідти той песимізм і брак політичної активності. Де той Вашингтон, котрий поведе за собою? Нема. Думали Ющенко — ні, вибачте мені, виявився “баба”. Не став Вашингтоном. Юлія Тимошенко — побачимо, чим то ще завершиться. Але їй так підрізають крила, що вона не встигне їх загоїти й полетіти. Без лідера не може бути протесту. Влада залишилася хижацька, то не значить, що всі там такі. Але закони, які там панують, орієнтовані на самообслуговування.

- Те, що відбувається, це наша юнацька незрілість чи відсутність цілі, до якої маємо йти?

- Для того, щоби жити в Європі, ми маємо стати європейцями і маємо жити за європейськими законами. Ми ж не можемо. Бо наші закони залишилися азіатськими. А такими нас в Європу не приймуть. А раз так, то й не можемо чекати, що в нас щось зміниться. Але я думаю, що Європа незабаром оговтається — так, як і оговталася свого часу перед “совєтським чудом”. Вона оговтається і перед українським. І побачить, з ким має діло. І не захоче більше. Гроші ж усі в офшорах, в Європі крутяться. Треба їх тільки перекрити — і тоді щось зміниться, тоді почнеться життя в країні. Зараз же - тільки балачки про реформи. Від тих реформ, що в медицині мають відбуватися, я тримаюся за голову. Хай би їх ліпше не проводили — поки вона ще тліє, як вдається. Бо почнуть реформи - буде капут. Як уже освіті капут. Але ж їм вигідно. Освіти немає, зате є дипломи. Освіта гине, медицина гине. Фальш тих людей стає очевидною. Ми це знаємо і розуміємо — хай ще й в Європі зрозуміють. Нам треба жити за законами, щоби запустити маятник. Той рівень життя, який маємо, є наслідком не Незалежності, а того, що ніхто нічого за час Незалежності не зробив.

- Якщо ми доростемо до рівня, який є в Європі, будемо самодостатніми, нам не треба буде ЄС...

- Багато культурних країн живуть в Європі, але їм не треба вступати в ЄС. Бо вони за нього вищі.

- То може нам установку змінити, починаючи зі змін у собі?

- Гідно житимуть в державі тільки ті люди, які гідність мають. Борони Боже зачіпати свято Незалежності — бо то важлива ознака народу. Інша справа, що Незалежність необхідно наповнити правдою.