Забута трагедія луцьких шталагів.

Час притуплює біль, а останні свідки забирають пам’ять з собою в далекий ірій. Ще донедавна живе відчуття великої слави і великої трагедії минулої війни, все дужче огортає опіумний дурман байдужої віртуальності, що сочиться крізь капіляри мертвих сторінок підручників, екрани телевізорів та лицемірну мітингову фальш …

Людська пам’ять нетривка. Якщо про луцький Меморіали Вічної Слави, один з найкращих в колишньому СРСР, мешканці Волині ще знають, то про існування ще одного місця страшної пам’яті величезної луцької трагедії 1941-1942 років більшість із міщан навіть не здогадується. Немає тут ні вказівників, ні величних скульптурних композицій, є лише скромний і убогий меморіальний камінь, встановлений в 1975 році на схилах Гнідавської гірки в Луцьку, з скупим написом «Жертвам фашизму від громадян м. Луцька». І все… Цей, просякнутий невинною кров’ю закатованих скорботний клаптик луцької землі, що знаходиться в історичному центрі міста, тихо канув в лету людської байдужості.

Пам’ять живих - коротка, та мертві, що належать вічності, постійно нагадують про невиконані борги пам’яті та шанування тим, хто ще живе під сонцем. Нагадали вони про себе і в листопаді 2007 року, відчайдушно вчепившись сотнями напівзотлілих рук в нещадний ківш екскаватора, що копав мерзлу землю біля захоронень Гнідавської гірки.

Цей ківш підняв на світ Божий не тільки мерзлу землю, рясно всіяну останками загиблих воїнів, він підняв на людський позір і історію великої трагедії луцьких Шталагів №360/Z і 365/Z, що розміщалися в 1941-1942 роках в Луцькому замку та луцькій тюрмі і стали останнім домом для майже одинадцяти тисяч військовополонених, які потрапили в полон в перші місяці страшної війни. 

СТРАШНІ ВОЛИНСЬКІ ТАБОРИ

Трагедія перших воєнних днів і досі залишається найчорнішою і найкривавішою сторінкою в нашій історії. За уточненими з німецькою скрупульозністю даними, за перші 6 місяців війни в полон потрапили 3 806 865 радянських солдатів. Головне командування Вермахту (OKW) було абсолютно не готове розмістити таку кількість військовополонених, адже у своїх прогнозах на війну, зроблених в червні 1941 р., воно передбачало лише 790 тис. бранців.

На виконання Женевської конвенції 1929 року всіх їх планувалося розмістити на території Німеччини та генерал-губернаторства в двох типах таборів, загальна кількість яких мала сягнути 19. Один тип, для військовополонених з рядового та сержантського складу - Stammlager («шталаг»), інший Offizierslage («офлаг») для офіцерів. Існував і ще один вид таборів т.зв. Durchgangslager («дулаг») – транзитний табір. Саме вони і стали тією смертельною губкою для сотень тисяч воїнів різних національностей, яких всмоктала в землю Волині страшна війна. Згідно німецьким каталогом таборів «Сatalogue of Camps and Prisons in Germany and German-Occupied Territories 1939-1945», створеного пошуковою службою в Арользені, та за даними Управління Служби Безпеки України у Волинській області, на Волині діяли декілька таборів для військовополонених.

Останнім прихистком для майже 56 000 (за іншими джерелами 22 000) військовополонених стали «Норд-Офлаг-365» («Офлаг-ХІ-А») і Stalag 365 (01/42 - 09/43), що розташовувалились з 1941 по 1944 роки на території військового містечка в Володимир-Волинському. З 27 листопада 1941 по 07 грудня1941 було розстріляно і всіх полонених в Дулазі с. Піски Горохівського району. З 1941 по 1943 роки Офлаг та Дулаг діяли і на території с. Шацьк Любомльського району. Тимчасовий сортувальний табір Dulag був організований в місті Ковелі, на території колишнього заводу "Монополь", а з вересня 1941 по вересень 1942 років, на вулиці Брестській в районі Гірок, розміщувався і стаціонарний табір Stalag 301"Штандк". Луцький Stalag 360/Z і Stalag 365/Z розмістилися в історичній частині міста, в древньому монастирі Бригіток та в Луцькому замку. Додаток Z в їх назві зазначав статус філії, адже основні Stalag 360 і Stalag 365 були в Рівному і Володимирі-Волинському. Тезки 360/Z, з такою ж літерою, були розміщені в Sololbinowo і Dubno.

Вперше про страшну долю луцьких шталагів ми офіційно дізналися займаючись перепохованням останків солдат, виявлених під час несанкціонованих земляних робіт на Гнідавській гірці в Луцьку. Вивчаючи архівні матеріали, нам до рук потрапив акт від 16 лютого 1944 року «Про знищення фашистськими розбійниками радянських громадян і військовополонених в м. Луцьку» [1], який був складений комісією з розслідування злочинів за час окупації, створеною відразу після звільнення міста. Саме цей Акт, що зберігається в Волинському державному архіві, і підтвердив всю глибину трагедії 70-річної давності, що сталась на древніх землях старого Луцька.

Доля солдат, які потрапили в смертельні обійми таборів, виявилась жорстокою і трагічною. З 14 000 військовополонених, що перебували в них упродовж восьми місяців, 10 тисяч 530 були розстріляні, померли з голоду і хвороб. Лише наказ генерал-квартирмейстера вермахту № 11/4590/ 41 від 25 липня 1941 про звільнення радянських військовополонених деяких національностей (німців Поволжя, прибалтів, українців, а потім і білорусів) [7] врятував від вірної смерті 3400 його в’язнів, яких було випущено в жовтні 1941 року. Зважаючи що з 318 770 радянських військовополонених, звільнених за цим наказом зі всіх військових таборів на окупованій території до 13 листопада 1941 р., українців було 277 761 чоловік, то ми можемо припустити, що саме значній частині українців вдалось уникнути пут смерті луцьких таборів. Враховуючи фактичне винищення в’язнів, з жовтня 1941 р. по червень 1942 року, в них залишалось лише 270 осіб.

Соромно, але зважаючи на масштаб трагедії, ви і досі не знайдете в Луцьку жодної меморіальної таблички чи жодного обеліску, що б нагадували про Stalag 360/Z і Stalag 365/Z. Їх страшною пам’яттю і досі слугує лише безіменний камінь та загорнуті землею й сміттям, порослі бур’янами могильні ями, де насипом покояться останки замордованих воїнів.

Люди не зникають безслідно, після них повинні залишатись імена, пам'ять і могили. На церемонії захоронення на Гнідавській гірці в 2008 році ми дали собі слово повернути цей борг в’язням Шталагу №360/Z. Ці чотири роки ми вели пошукові роботи, спілкувалися з небагаточисельними свідками, працювали в архівах… Сьогодні ми можемо достеменно стверджувати про повернення більше чотирьох сотень імен бранців і виявлення більше 30-ти масових захоронень військовополонених.  

ЛУЦЬКА ГОЛГОФА

Одним з місць останнього спочинку для військовополонених цих страшних таборів стала древня і мальовнича Гнідавська гірка, що сховалась від людського ока в густих заростях кущів та дерев вул. Гнідавської. Вона єдина на мапі міста нагадує нам про цю чорну подію останньої війни.

Тут, на пагорбі знаходиться біля дванадцяти загальних могил. Точні розміри більшості з них та кількість похованих тут солдат і досі залишаються невідомими. Про масштаби існуючих тут захоронень ми можемо зробити висновок навіть з огляду невеликої поховальної ями 4.5 на 3м, яка була виявлена в грудні 2007 році, де на глибині 1.6-2.2м від поверхні знайшли свій останній сон 370, в основному молодих хлопців 18-30 річного віку. [10]  Їх останки було ексгумовано археологами комунального підприємства Львівської обласної ради «Доля».

Побачена картина вражала. Фактично третина сучасної школи лежала в одній маленькій ямі.

Прямо на пластах кісток тут колись було побудовано свинарник. 

Знайдені рештки воїнів не мали на собі слідів, які б вказували на розстріл. 

Щоб з’ясувати наявність тут подібних поховань, в березні 2008 року пошукові дослідження на Гнідавській гірці було продовжено. За 5,5м на захід від виявленої раніше поховальної ями, на території пам'ятника «Жертвам фашизму» було локалізовано ще одну  аналогічну братську могилу,  проте розкопки на ній було вирішено не проводити.

22 червня 2008 року 41 труну з останками виявлених в грудні 2007 року військовополонених було похоронено з воїнськими почестями в братській могилі на Гнідавській гірці.

На Луцькій голгофі вперше за її історію було здійснено захоронення, достойне людини.

МОГИЛИ ПІД СОБАЧНИКОМ

Кожний народ, який поважає себе, свято шанує пам’ять своїх воїнів і шанує їх могили. Маючи достеменну інформацію, ми багато років наполегливо домагалися припинення знущання над пам’яттю, що здійснювалась на території східного подвір’я луцької тюрми підприємцем М., який, привласнивши величезний шмат омитої кров’ю історичної землі, перетворив його в псарню і звалище автомобільного мотлоху. Мабуть, лише душевна убогість могла штовхнути людину свідомо влаштувати собачник для німецьких вівчарок - прямо над місцем масового поховання замордованих німцями військовополонених.

В серпні 2009 року саме під цим собачником львівськими археологами було проведено розкопки і виявлено ще одне із масових поховань луцького шталагу.

Останки 314 замордованих солдат було обережно піднято ще з однієї ненаситної могильної ями луцької тюрми.

Більшості загиблих бійців (179 осіб) було 18-20 років. Були серед загиблих і 20-ти, 30-ти річні (46 чоловік), іншим було 30 - 50 років. Всі бранці цієї могили загинули насильницькою смертю. Про це чітко свідчать висновки Луцького відділення Волинського обласного бюро судово-медичної криміналістичної експертизи. В знайдених останках «114 випадках відмічаються прижиттєві травматичні пошкодження частини кісток лицевого і мозкового черепа (112 з них являються вогнепальними). Враховуючи локалізацію пошкоджень (голова), можна судити про те, що вони явились причиною смерті)». [12] Експерти допускають, що друга частина в’язнів могла також загинути від насильницьких ушкоджень інших частин тіла, які не вдалось діагностувати через повне скелетування.

22 червня 2010 останки військовополонених цієї могили були теж перепоховані на Гнідавській гірці.  

МОГИЛИ СХІДНОГО ПОДВІР’Я

Трофейні документи Вермахту, захоплені радянськими військами, що перебувають на особливому зберіганні Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації, чітко вказують на місця захоронень солдатів луцьких шталагів. Наразі документально підтверджено існування п'ятнадцяти загальних могил в східній стороні табору, які числяться в існуючих списках і карточках загиблих військовополонених Stalag 360/Z. Документи чітко засвідчують, що поховання були створені з кінця жовтня по кінець листопада 1941 року. Зокрема, могила №5 була створена приблизно 31 жовтня 1941 р., №11 – 20 листопада 1941 р., №12 – 21 листопада 1941 р., №14 – 24 листопада 1941 р.., №15 – 26 листопада 1941 р..

Ексгумаційні дослідження минулих років підтвердили й існуючу в таборі практику проведення поховань в декілька етапів та через певний проміжок часу. Виявлені в могилах людські останки були покладені пластами й відокремлені шарами ґрунту.[10] Це підтверджують і архівні матеріали. Наприклад, дати смерті солдат, які покоїлися в могилі №7, східної сторони табору, засвідчують, що вона наповнювалась із 8 по 12 листопада 1941 р..

Матеріали розкопок на східному подвір’ї тюрми, що проводились 2009 року, засвідчили наявність серед виявлених кісток черепів людей азійського типу. Цю інформацію абсолютно підтвердили і відомості з німецьких облікових карточок, адже зазначені в них прізвища і місце народження солдат засвідчують їх походження з Узбекистану, Азербайджану, Татарстану, Удмуртії.

Про існування захоронень в східній частині луцької тюрми свідчать і очевидці. Зокрема в публікації «Цех на людських кістках: театральні крісла, віконні рами…» газети «Народна Трибуна» за 11 серпня 1995 року [9], люб’язно наданій нам краєзнавцем Олегом Виноградовим, працівники столярного цеху колишнього «Кінотехпрому», що був у луцькій тюрмі, стверджують: «А ось посеред цеху – і яма, теж та сама, яка просідає, хоч асфальтуй, хоч не асфальтуй. Тут на місці цеху було подвір’я для прогулянок в’язнів. А потім викопали рова та тих в’язнів усіх туди…».

Що ж, столярний цех в колишній тюрмі і пам’ятці національного значення незаконно діє тут і досі. Проте фактичний власник змінився - директор заповідника. Тож замість німецьких чобіт по останках воїнів топчуться вже дорогі шкарбани сучасного господаря життя та підприємливих громадян, що перетворили його в промисловий куточок… Бізнес на цвинтарі, це так характерно для сучасного Луцька…

КІСТКИ В КАРТОННИХ ЯЩИКАХ

Ще одне місце ймовірних захоронень знаходиться біля західної стіни Колегіуму Єзуїтів. Саме тут під час війни розташовувався табірний лазарет, в якого направляли полонених із рівненського Шталагу №360. В списках військовополонених є чіткі записи «помер 24.11.1941. Лаз(арет).Луцьк».

За деякими даними, сюди направляли і хворих із Володимир-Волинського Офлагу і Шталагу №365. Зважаючи на величезну кількість хворих військовополонених, про що свідчать їх особові карточки, можемо зробити припущення, що луцькі філії Stalag 360  і  Stalag 365, з кінця 1941 року, виконували функції табірних шпиталів. Зважаючи на близькість тюрми та лазарету і велику кількість хворих в таборах, цілком ймовірно, що саме на цьому місці є ще кілька страшних ям, втрамбованих рештками безіменних солдат луцьких шталагів.

Саме в квітні 1990 року під стінами Колегіуму, де зараз прописалася схована від людського ока незаконна приватна кузня директора луцького заповідника, робітниками Луцького заводу великопанельного домобудування під час проведення робіт із благоустрою, було виявлено безліч людських останків, що свідчили про масовість існуючого тут поховання. Робітники стверджували, що судячи по «волоссю, черепах, зубах і т.д. можна зрозуміти, що це в основному молоді люди, може, військовополонені, бо там були й кирзові чоботи армійського зразка». Про знахідку було повідомлено співробітників заповідника. Виявилося, що і їхні працівники раніше викопували тут рештки людей, проте звернення до місцевої влади були марними. Замість їх увіковічення, «керівництво заповідника вирішило на цьому місці будувати … склади». Робітники були шоковані таким рішенням дирекції і чиновницькою байдужістю. Свою позицію і вимогу захоронити останки з військовими почестями вони висловили у відкритому листі, опублікованому в газеті «Радянська Волинь» [8]. За допомогою вони звернулись і до депутата луцької міської ради Р.О.Ваймана. Заступник голови луцького виконкому А.Л. Сохацький, до якого звернувся депутат, вразив всіх своєю історичною грамотністю,  висловивши «припущення, що це, мабуть, козацькі захоронення…, а через це нема потреби в перезахороненні». Те, що козаки не носили кирзових чобіт, він і не помітив…  Дирекція заповідника і не сперечалась… «Працівники заповідника збирають кістки, черепи, складають у картонні ящики і зберігають їх в старій кузні»… Доля цих останків невідома. Навряд чи хтось гідно і законно перепоховав їх з воїнськими почестями... Замість вогню вічної пам’яті, тут, прямо над могилами, багато років поспіль і досі злосливо горить лише пекельний вогонь горнила схованої про людське око нелегальної директорської кузні…

За зібраними нами свідченнями старожилів, на цьому місті були чотири поховальні ями часів війни, які з великою ймовірністю могли належати до страшних табірних захоронень. 

ПОХОВАННЯ ЗА ТЮРМОЮ

Завдяки свідченням очевидців вдалося виявити іще декілька таких місць на території Старого міста. Зокрема, на південній території луцької тюрми, що поза мурами монастиря Бригіток, паралельно річці Стир, і досі під товщею байдужості, сміття і бур'яну знаходяться декілька загальних могил, які просто зрівняні з землею. Підтвердження наявності цих захоронень біля Стиру є і в офіційних німецьких карточках обліку в’язнів Stalag 360/Z. Зокрема, в карточці військовополоненого червоноармійця Нужних Петра вказано - «похований заді тюрми Луцьк».

СВІДКИ І СВІДЧЕННЯ

Моторошними є розповіді останніх свідків тих подій, жителів вулиці Гнідавської, які вдалось нам зібрати. Лучанка Лариса Лакодей з болем згадує страшні картини дитинства, коли повз її батьківську хату, Гнідавською дорогою, їздили наповненні напівроздягнутими військовополоненими авто в оточенні німців та українських поліцаїв. Дорога для них була лише в одну сторону… Її дитяча пам’ять навіки закарбувала епізод, коли вона, маленька школярка, по дорозі до школи, що розташувалася біля замку, віддавала свій єдиний окраєць хліба, який давала мама, військовополоненим, які голодні сиділи на подвір’ї костелу. Кинута на древній брук солдатська шинеля, на яку лучани крадькома кидали їжу, була для полонених єдиною надією на виживання.  В моїй сім’ї ще досі згадують бабусині розповіді про ті страшні часи. Вона розповідала, як сховавшись в кущах, спостерігала страшну колону з наповнених до верху підвід, що везли голі тіла від луцької тюрми до Гнідавської гірки, де їх скидали в величезну яму.

Солдати, які потрапили в полон влітку - восени 1941 р., як правило, були в гімнастерках, а то і в нижній білизні, шинель у більшості була відсутня. Тож холодна зима 1941 не пощадила цих змерзлих, хворих, голодних і кинутих своєю країною бійців. На початку війни тіла загиблих військовополонених ще ховали в одязі, потім їх почали роздягати. Матеріали ексгумації свідчать, що більшість з похованих в луцьких ямах взагалі не мала ні верхнього одягу, ні взуття. Кирзові чоботи і черевики з обмотками німці не носили, а тому взуття та одяг мертвих був потрібен лише живим полоненим, які роздягали як мертвих, так і напівживих сусідів. Як вказують очевидці, багато з бранців заздалегідь придивлялися до потенційного мертвого, щоб випередити численних бажаючих захопити обноски. Лише частина одягу та взуття загиблих потрапляла на німецькі склади, де після дезінфекції знову передавалась бранцям.

Великій смертності в шталагах передував і штучно створюваний голодний «карантин». Бажаючи придушити волю до опору, домогтися покори та запобігти спробам втечі, німці, як правило, не годували полонених протягом перших днів полону, змушуючи їх голодувати до цілого тижня. Страшний і образний опис голоду, що панував в усіх таборах того часу, дав під час слідства 1 квітня 1945 р. начальник табірної поліції табору Молодечно П. Красноперкін: «Люди, змарнілі до межі, нагадували скелети, а сам табір - величезний цвинтар, на якому піднялися відразу всі поховані. Страшно страждали від голоду і спраги. Слабкість від голоду робила людей подібними тіням. Від голоду божеволіли, убивали себе. Голод був царем табору, а німці - тими, хто дав йому корону »[4]. В таборах мали місце чисельні випадки канібалізму і поїдання щурів і мишей.

Як констатують фахівці, що проводили судово-медичну експертизу останків луцького шталагу, значна частина полонених червоноармійців загинули саме від голоду. На ознаки голодувань чітко вказують діаметри деяких солдатських поясних ременів. Якщо стандартом талії сучасних красунь є 60 см., то ширина талії одного із виявлених військовополонених становила лише 23см … [10]

Суттєвий вклад в масову загибель радянських військовополонених вніс і стандартний смертельний добовий харчовий раціон. В 1941 році він складався з 250 г ерзац-хліба і 2 л. «баланди» і міг бути суттєво урізаний від різних «виховних» обставин. Про це свідчать документи сусіднього Шталагу 301/Z, що діяв в м. Славуті і був  схожий луцькому. Ерзац-хліб, що був основою пайка бранців, випікався із спеціально надісланого з Німеччини борошна «Шпельцмель». Судово-медична і хімічна експертиза Інституту харчування Наркомздоров'я СРСР  встановила, «що «мука» являє собою полову з незначною домішкою крохмалю (1,7%). Наявність крохмалю свідчить про вміст у досліджуваній масі мізерної кількості борошна, що, очевидно, утворилося від випадкового потрапляння в солому зерен при обмолоті. Харчування «хлібом», приготованим з цього борошна, тягло за собою голодування, аліментарну дистрофію в її кахектичній формі і формі набряку та сприяло поширенню серед радянських військовополонених важких кишково-шлункових захворювань, що зазвичай закінчувались смертю» [5]. Як видно із особистих карточок військовополонених луцького Шталагу 360/Z, основною причиною їх смертей здебільшого і були кишкові хвороби такі, як ентерит, гемоколіт, дизентерія.

Належна медична допомога в’язням не надавалась. Ось свідчення про роботу луцького тюремного шпиталю (ревіру) військовополоненого, стоматолога Василя Юрійовича Треймута, уродженця російського м. Рибінськ: «... У таборі військовополонених була маса наших поранених бійців і командирів. Я потрапив в "госпіталь", де в міру сил, ми - полонені лікарі надавали допомогу пораненим. Німці робили все, щоб допомогти нашим пораненим померти. Огидно годували, майже не було перев'язувального матеріалу, медикаментів. Про справжню хірургічну допомогу годі було й думати. Майже всі поранені валялися прямо на підлозі.» [11] Підтвердженням цьому є і виявлена під час судово-медичної експертизи на одному з черепів солдат з Гнідавської гірки деформація верхньої щелепи від гнійного захворювання зуба, що призвела до смерті від ураження головного мозку. [10]

«Треба мати на увазі, що більшовицькі військовополонені вже отримали чіткі вказівки щодо своєї поведінки в умовах неволі. Тому кожен вартовий зобов'язаний пам’ятати про велику небезпеку і не проявляти жодної чуйності, демонструючи підвищену пильність та крайню увагу», – йшлося в спеціальній інструкції, виданій у Берліні 8 вересня 1941 р. Ось і не проявляли цієї чуйності німецькі конвоїри, які під час піших етапів кололи полонених багнетами і били прикладами. У львівському Шталазі 328 у великої групи військовополонених, які прибули до табору пішки, при огляді лікарем у всіх виявлені «штикові рани на спині і сідницях». Схожі сім випадків прижиттєвих поранень холодною зброєю (багнетами?) в районі мечоподібних відростків грудини були виявлені і при вивченні кісткових залишків з Гнідавської гірки. Різні ступені затягнення кістковою тканиною вказували на те, що окремі з померлих могли їх отримати як у попередніх війнах, так і у перші місяці 1941 року. [10]

Таке ставлення до бранців було і в охоронців таборів. Під час судово-медичної експертизи останків Шталагу 360/Z в багатьох з військовополонених було виявлено ознаки смерті саме від насилля. Часто зустрічалися пошкодження черепної коробки ударами тупими предметами. В одному випадку стверджено факт вибиття прикладом гвинтівки, або чимось подібним, частини зубів верхньої щелепи. [10]  Мали місце і факти розстрілу. Саме такий випадок, датований 13 липня 1941 року, зафіксовано в особовій карточці червоноармійця Вишні Миколи Миколайовича, який був похований біля Стиру за в’язницею.

Про такі факти свідчить і експертиза 114 останків, виявлених в серпні 2009 року на східному подвір’ї тюрми. [12] 

Таке ставлення повністю відповідало правилам поводження з радянськими військовополоненими, затвердженим 8 вересня 1941 генерал-лейтенантом Рейнеке, які чітко декларували: «Більшовицький солдат втратив всяке право вимагати, щоб до нього ставилися, як до чесного супротивника. При найменших проявах непокори має бути дане розпорядження про вжиття безжальних і енергійних заходів. Непослух, активний чи пасивний опір повинен бути негайно зламаний силою зброї (багнет, приклад, гвинтівка). Кожен, хто при виконанні цього розпорядження не вдасться до зброї або зробить це недостатньо енергійно, підлягає покаранню. При спробі втечі - стрільба без попередження. Використання зброї проти військовополонених, як правило, законне» [3].

Холодні, голодні, знесилені хворобами вони щодня змушені були тяжко працювати. Зважаючи на наслідки бомбардувань перших днів війни, військовополонених з таборів залучали до робіт з відновлення житлових районів і комунікацій. Щодня, під наглядом німців і української поліції в місті Луцьку працювали робочі групи, що розбирали завали і мостили дороги…

В матеріалах Фонду Гебітскомісаріату, що зберігаються в Волинському обласному архіві, датованих 21 квітня 1944 року, числиться ще 94 прізвища людей, які були причетні до табору №360. [2] Скоріш за все це були військовополонені робочих команд, які жили в місті й отримували роботу в шталазі. Ось кілька цих прізвищ: Джусаєв Олександр, 1919 р.н., Любарта, 1; Сабіров Григорій, 1920 р.н., вчитель, Кривая, 16; Пекин Фрец, 1913 р.н., кравець, Чарторийська, 27; Селєзнєв Миколай, 1905 р.н.,  Чарторийська, 7 …

ЕПІЛОГ

«Полонених в нас нема! Є лише зрадники!» – таким був страшний вирок «вождя народів», який прирік на забуття сотні тисяч військовополонених, створивши ганебний історичний парадокс, коли, за радянських часів тему військових  концтаборів намагалися не афішувати. Минуло 70 років після початку війни. Був Союз, дочекалися й незалежної України… Але мертві воїни Шталагів 360/Z і 365/Z досі лежать в забутих безіменних могилах біля луцької тюрми, безпорадно волаючи з-під сміття та чорноти асфальту про пам’ять і шану… Це не просто кістки – це ж чиїсь долі, надії та сподівання, що обірвала війна, це чиїсь чоловіки, діди та батьки, які не повернулися в родини і досі значаться зниклими безвісті, це ті, хто віддали свої життя, захищаючи нас з вами, нашу з вами землю! Вони всі мали імена, вони всі прагнули жити...   Це наша біль і ганьба, українці!!!...

Настав час припинити багаторічні топтання на могилах та «одноразові» траурні політичні мітинги біля луцької тюрми. Слід нарешті достойно вшанувати пам'ять розстріляних НКВДистами та замордованих фашистами її в’язнів. Найкращим пошануванням для розстріляних і замордованих було б гідне перепоховання їх останків та створення на базі старих монастирських мурів тюрми та поховання Гнідавської гірки музею та меморіального комплексу «Луцька Голгофа». Саме цей меморіал міг би стати гарною основою для процесів національного єднання й справжнього осмислення наслідків тоталітарного більшовицького мислення, яке і досі панує в свідомості багатьох українців, ділячи націю на – бандитів-бандерівців-УПівців, та – радянських окупантів.

Гасячи «вічні вогні», сіючи ненависть, позбавляючи мертвих солдат спокою і вічної слави, ми ніколи не збудуємо сильну націю. Час позбуватись стійкого запаху нафталіну колоніального мислення і об’єктивно та далекоглядно переосмислювати події вкрай непростої української історії. Якщо одні були бандитами, а інші – окупантами, то хто ж тоді ми, якщо сьогодні спокійно дивимось, як нині розкрадають і ґвалтують нашу неньку-Україну, а ворогів шукаємо в давно зотлілих могилах?! Досить рвати пам’ять на шматки та ділити кості предків! Вони всі - люди! Вони всі - наші! Просто кожен, як і зараз, бачив майбутнє своєї Вітчизни по-різному… Нам всім треба нарешті навчитись шанувати пам’ять предків, а не спекулювати нею, навчитись робити висновки з історії, а не передавати її з покоління в покоління, як перехідні граблі. Шануймо пращурів наших, і вони зі своїх тісних могил благословлять наші достойні прагнення.

Хтось влучно сказав, що війна закінчиться тільки тоді, коли буде поховано останнього солдата. При нашому ставленні до власної історії мир може і не настати. 

P.S. Хоча досі наші звернення до луцької влади про створення меморіального комплексу "Луцька Голгофа" слугували лише приводом для чиновницького PRу, ми зробимо все, щоб меморіал постав і борг перед пам’яттю мертвих був сплачений. 

1. Ф. 164, д 248, св. 27 ДАВО Ф.Р-66 сп. 4 спр. 13арк 1-3
2. Оп.6 Р-66 Д. 18 ДАВО Лист 1-2.
3. В. Двінов. Власовський рух у світлі документів. Нью Йорк, 1950, с. 27.
4. Архив Яд Вашем. М-33/1142, л. 87–89.
5. Ермаков М. «Гросслазарет» в Славуте — лагерь смерти.
6. Karl Huser. Reinhard Otto. Das Stamlager 326 (VI K) Senne 1941–1945. Sowjetische Kriegsgefangene als Opher des Nationalsozialistischen Weltanschauungskrieges. Bielefeld, 1992. S.  20.
7. Наказ генерал-квартирмейстера вермахту № 11/4590/ 41 секр. додаток II, ВА/МА RH 23/v.155 від 25 липня 1941
8. «Радянська Волинь» за 22 липня 1990 р.
9. «Народна Трибуна» за 11 серпня 1995 р.
10.  Звіт  КП «Доля» . 2009 р.
11. "Анфас-Профиль", № 172 (18)
12. Висновки експертизи Луцького відділення Волинського обласного бюро судово-медичної криміналістичної експертизи. 2010 р.