Короткі фрагменти нелегкого життя

Пошуки живої історії привели нас на тиху луцьку вуличку Заповітну до Євгенії Олександрівни Гуменюк, яка люб’язно поділилась історією свого нелегкого життя, що швидкоплинно проминуло на величезних просторах колись великої країни.

Її життєвий шлях розпочався 4 грудня 1923 року в місті Міллерово - районному центрі на півночі Ростовської області. Сутужні часи дитинства назавжди вкарбувались в пам'ять пані Євгенії: “Дід, який жив із мачухою батька, купив йому за 5 рублів хатинку, в якій ми спочатку жили. Потім у дідовому будинку влада облаштувала дитячий садок і ми змушені були шукати інше житло. Ним став соляний склад. Сіль роз'їдала тіло, від неї зранку прокидались опухші... А далі був голодомор... Мама працювала в дитячому садку від млинзавода - їй видавали мучний пил, який ми змішували з картопляними лушпайками і варили. На зубах хрустів пісок, а в шлунку - лежав камінь. Їли також кінський щавель і молочай. Та й, зрештою, все, що можна було їсти. А цвіт акації для нас взагалі був великим щастям. За дві золоті сережки в магазині “Торгсин”,  в якому за золото можна було купити будь-що,  нам дали пуд пшона та дві мармеладки. Завдяки цьому пшону, а ще - двом мішкам картоплі, котрі батько десь роздобув, ми пережили голодомор.”

Так виглядало місто Міллерово в довоєнний період

З біллю в голосі розповідала Євгенія Олександрівна про те, як на вулицях лежали люди, наче скляні. Вуличка Пролетарська, де оселилася родина пані Євгенії, вела на кладовище. Коли вона йшла в школу, то побачила в ранкових сутінках чимось навантажені сани. Раптом з темряви вийшов чоловік, який щось ніс на плечах. Спочатку здалося, що це - поліно, але… з’ясувалося, що – мрець. І на возі – таких багато… Ця «хура» людей запам’яталась їй на все життя. 

“Потім батька, який працював у військкоматі, перевели в Грозний. Він забрав із собою нас - я поїхала з Міллерово назавжди. В Грозному закінчила школу. Пригадую, як о шостій ранку прийшла з випускного, а в 12:00 Молотов оголосив по радіо, що почалася війна. Потім вступила у «нафтовий» інститут здобувати фах геолога. Нас відправили на збір бавовни, з якої тоді робили порох. Бавовна росте в коробочках, які, висушені сонцем, самі відкриваються. Тоді ж було дощове літо і вони відкривалися погано. Довелося нам робити це руками - гострі краї різали пальці… крові там залишила стільки, що й словами не перекажеш! Їсти нам давали раз у день.

м. Грозний в минулому

Більше в інститут не ходила. Перед наступом німців нас мобілізували на риття канав навколо міста - їх потім наповнили нафтою і підпалили. До речі, Грозний німці так і не взяли. В червні 41-го ми поїхали звідти - втікали не так від німців, як від чеченів. Дорога пролягала через Каспій, а потім місяць їхали в товарному вагоні через всю Середню Азію. Нас відмовилися прийняти в Ташкенті та Акмолінську, бо вони вже були переповнені біженцями. У Фрунзе нам також не знайшлося місця. Врешті-решт наш вагон відчепили і тягнули - поки не закінчилися рейси однієї з гілок знаменитого “Турксиба”. Вдалині ми побачили гори. Це був Тянь-Шань. Далі вантажівкою по уланському каньйону, де 70 кілометрів дороги пролягає між урвищем та скелями так, що дві машини не розминуться,  дісталися до озера Іссик-Куль (Киргизія — авт.), де бризки води на сонці сяяли наче діаманти. В селищі Рибачому ми сіли на маленький теплоходик  і попливли ультрамариновою водою в село Покровку, де нас були змушені прийняти в свої сім'ї колишні розкуркулені. Через півроку ми вже поверталися назад.

Теплохід Туркменістан всю війну возив Каспієм військових, біженців, евакуйованих та важливі вантажі

В Красноводську, де не росте навіть трава, від біженців, які поверталися додому, було тісно. Теплохід “Туркменістан” забрав усіх - і місто спорожніло. Ми потрапили в шторм  - і замість доби пливли півтори. Припливли в Махачкалу, а прийшла я до тями вже в Грозному. Влітку пішла працювати на консервний завод, а восени знову вступила в інститут - цього разу в технологічний, щоб вивчитися на хіміка. Але це знову не вдалося...

22 лютого 1942 року нам сказали одягнутися тепліше і прийти ввечері. Нас посадили в машини і повезли в невідомому напрямку. А зупинилися аж на світанку. Так нам довелося брати участь у виселенні чеченів до Сибіру. Ми йшли до села, а назустріч їхали в арбах старші люди з дітьми, решта - йшли пішки.  Вони були ладні вбити нас одним поглядом. В покинутих селах залишилася їхня худоба. Курей та гусей поїли солдати. Ми зігнали всю худобу до купи, годували та поїли, а через кілька тижнів приїхали машини і забрали її.

ПІСЛЯВОЄННИЙ ЛУЦЬК

В кінці війни військових, в тому числі батька, перевели в Луцьк. Він забрав нас. Місто було зруйноване настільки, що не було на чому зупинити погляд.”

У 1944 році Євгенія Олександрівна вступила у Львівський політехнічний університет. Проте, поляки не давали російськомовним студентам книг. Батько приїхав і забрав її в Луцьк - тому вона так  і не здобула освіту, хоча  тричі намагалася це зробити.

Післявоєнне місто, яке зазнало суттєвих руйнувань, починало свою відбудову…

Страшні роки війни залишили свій слід і в спогадах…

Працювала пані Євгенія в картковому бюро, а потім  - в організації, що мала назву «Областное управление по охране государственных тайн в печати». Без штампа цензора тоді не виходила жодна газета. Крім того, щодня приходили списки того, що заборонялося друкувати, списки заборонених письменників. Тисячі томів книг, що не вписувалися в тогочасну парадигму, було утилізовано.  Потім була посада в пенсійному відділі військкомату, де Євгенія Олександрівна пропрацювала 26 років. Між цим всім був час і на відпочинок:

Цікаво також було почути дещо із транспортної історії міста:

Спілкуючись із Євгенією Олександрівною, дивуєшся, як за таких непростих життєвих обставин, не переставала вона помічати, здавалося б таких незначних речей, як от “діамантові бризки води”... І, що важливо, - все це зберегла у пам'яті. Мабуть, кожному з нас потрібно подумати над тим, що ми колись розкажемо нащадкам.

 Матеріал створено в рамках Проекту «Жива історія».