Лікар - як балерина: не танцює - зростуться ноги

Євген Михайлович Шимонович – один із небагатьох наших сучасників, яких можна назвати  справжніми. Бо за яку би справу взявся – вкладає у неї свою душу, вміння, знання і ...любов. А інакше і не варто щось починати робити - переконаний лікар-психіатр, психотерапевт, “рухівець”, садівник, бджоляр, фотограф, дідусь, тато і просто – Українець. Медицина стала його покликанням і в ній він себе реалізовує вже не один десяток літ, працюючи у Волинській обласній психіатричній лікарні.

- Я належу до тих людей, котрі знали, чого вони хочуть, - розповів Євген Михайлович. - Часом дивуюся нинішній молоді, коли питаєш, ким хоче стати, а у відповідь чуєш: “Не знаю”. Коли закінчуєш школу, то мав би вже знати. Не багато є тих, хто чітко знає своє життєве призначення.

Коли я закінчував школу, намагався уникнути всього, що було пов'язано з участю в політичному житті тодішньої країни — Радянського Союзу. Хотів стати або юристом, або лікарем. Юриспруденція відпала одразу, бо тоді вона була суцільною політикою.  Вирішив піти в медицину. І вдалося. Мене надзвичайно зацікавила психіатрія. Але коли я став психіатром, зрозумів, що потрапив у політику — психіатрію як найбільш заполітизовану дисципліну того часу. Зараз вже так, слава Богу, не є. А на той час було. А лікарем став, зізнаюся, завдяки книзі “Знахар”, якої я тоді ще не читав, але яку читав колись, ще за Польщі, мій дід — він дуже детально й художньо описував всі події, що там відображені. Якоюсь мірою і та книга, і той професор Вільчур, котрий вимушено став знахарем, для мене стали певним взірцем людських вчинків. І то мене потягло в медицину. І досі то є моя із найулюбленіших книг.

- А чи доводилося вам поставати перед тим складним вибором — вибором власної совісті?

- Скажу, поклавши руку на серце, що я перед моїми пацієнтами і перед психіатрією як наукою - чесний. Мені не довелося, на превелике щастя, в тому всьому брати участь. То не значить, що не було вказівок зі сторони тодішнього КДБ піти когось обстежити, бо “якийсь він дивний”, “подивіться, “нормальный ли он””. Я відповів: лише за умови, що назвуся психіатром. “О, нет, нет. Только не так.” “А як же я можу задати кваліфіковані запитання, щоб визначити, чи здорова людина, якщо я прикидатимуся, скажімо, електриком чи терапевтом? Я не маю тоді права задавати питання.” “Как-нибудь спросите... как здоровье.” Я тоді кажу: “Уявіть собі, що ви сидите вдома, до вас приходить якийсь чоловік і починає запитувати про здоров'я. Скажіть, хто більше нормальний: ви чи він? Я так не можу.” Якось мене Бог милував. А багатьох не милував. Наприклад, Семена Глузмана — знаменитого нашого українського психіатра — не милував. Коли він визнав генерала Григоренка здоровим, то поплатився сімома роками радянських концтаборів, бо той мав бути хворим. У психіатрію найлегше заховати людину. Бо не треба було суду, не було ніякого розголосу: він — дисидент, бунтує, не згоден з існуючим справедливим радянським ладом, а, отже, він — ненормальний, психічно хворий і має лікуватися. Багато людей платилося за те. Діяли спеціальні лікарні, де такі люди “відсиджували”. Наша лікарня тим не грішила, в нас такого не було. Я можу то зі спокійним серцем сказати.      

- Чи в наш час є випадки — нехай вони не з політикою пов'язані, - коли намагаються видати здорову людину за хвору?

- О, певне. То — наша біда. Заздрю часом лікарям іншої спеціальності. Скажімо хірург — або оперує, або відмовляється оперувати, або не треба оперувати. Терапевт теж має справу з хворобою. Якщо до нього приходить симулянт, то хіба за “групою”, за лікарняним. Психіатрію знову намагаються зробити розмінною монетою у змаганні за майно, коли діти “роблять” із тата-мами ненормальну людину, привозять у психлікарню, щоби позбутися їх там або через психлікарню відправляють їх далі в геріатричний будинок.  Або ще їм треба визнати тата і маму — навіть посмертно — недієздатними, щоб скасувати складений заповіт. Але то вже не КДБ, не СБУ, не влада. То — такі добрі діточки намагаються. І психіатр часто стає основною фігурою у цьому. Тому я мушу бути не лише лікарем, але й ще якоюсь мірою і слідчим. Запитую: “Чого ти хочеш: здати чи лікувати?” Кажуть, що - лікувати, а потім лишають і забувають батьків забрати.   

- Старше покоління пам'ятає Євгена Шимоновича як активіста, який був у Народному Русі, заступником губернатора. У вас були цікаві сторінки...

 - Дійсно. Мені нещодавно виповнилося 64 роки. Я прожив цікаве життя. У наш час не було воєн, які переживали наші батьки. Не було депортацій, голодоморів на нашій території. З одного боку, було життя спокійне, а з другого — наповнене масою цікавих подій. Адже Незалежність, про яку мріяли наші батьки і діди, випала на нашу долю. Коли розвалювався Радянський Союз і відчулося, що глиняні його ноги хитаються, я не міг всидіти на місці, у своїй психлікарні. Кортілося ступити крок уперед, вилізти з окопів. Дисиденти, які сиділи в тюрмах і у Пермських таборах, були сміливіші за мене. Але в якийсь момент і я відчув за собою, що вже якоюсь мірою можу за своєю сміливістю ступити той перший крок. Бо вже злоякісність того режиму притупилася. Він от-от мав упасти. І тоді з'явилося багато таких. Тоді ми створили Народний Рух України. В політиці є особливість: коли вилазиш з окопу, стаєш на конвеєрну ленту, котра тебе несе, ти вже не можеш з неї зіскочити, ти вже в тому магнетичному полі рухаєшся — назустріч своїй долі. Добре, що вона завела нас до Незалежності. Коли вже став на ту дорогу, то не оглядаєшся. І коли відчуваєш плечі друзів довкола себе, то й не страшно. Страху не було. Була впевненість, що мусить той лад згинути. Він згинув, але, на жаль, помінявся на лад не набагато прогресивніший від того, що був.

- Які епізоди з політичного життя вам пам'ятаються завжди?

- 22-ге січня — День злуки... Пам'ятний момент, коли ми вперше вирушили величезним караваном автобусів і приватних автомобілів на дорогу, що з'єднує Львів і Київ через Рівне — там ми мали теж певну ділянку, де стояли з прапорами, висловлюючи своє прагнення до тої злуки цілої України, до єднання людей доброї волі в Україні. І волі до нашої Незалежності. Пригадую, як потім розповідав наш перший президент Леонід Кравчук: коли він на гелікоптері пролетів над певною частиною України і те все побачив, для нього це мало колосальне значення — побачив, що перевершено певний критичний рівень, що Незалежності — бути. Він побачив ініціативу людей. То був дуже яскравий момент... Зима, багато снігу... І це був момент відчуття такої міжлюдської солідарності! Потім ми повернулися назад, пройшлися Луцьком і ще тут зробили такий же “ланцюг злуки”. А далі були виступи на Замковій площі.  На той час мером міста був Антон Кривицький — і ті люди, які його оточували, і ті, які зібралися, всі відчували такий підйом! Всі тоді були однакові. Тоді і народ, і міська влада були по одну сторону.

Гарний був момент перед тим, як ми створювали Народний рух України, та наша перша установча конференція в ляльковому театрі. Перші наші несміливі доповіді — одних, а других — дуже гарячі, запальні  - як от Юрченка, Червонія. А наступного дня було Спаса — тоді був мітинг на Замковій площі і одні з перших синьо-жовті прапори, які міліція намагалася відібрати і зламати, все-таки замайоріли там.

Пам'ятний той момент, як нам із Михайлом Тиським вдалося компартійний мітинг на стадіоні, куди були звезені люди зі всієї області і який мав послужити для розплющення Руху, для засудження “екстремізьма і націоналізьма”, перенаправити на Замкову площу, на наш мітинг, - і зруйнувати фактично двом людям ті замисли, які планувалися в обкомі КПСС. Гарний то був момент і багато було сміху з того приводу... сміху з тріумфу, що нам малими силами вдається зробити те, що їм не вдається великою масою.

Пам'ятні були перші демократичні вибори. І ті депутати, які були тоді обрані як до Верховної ради від Волині, так і в нашу обласну раду. І ті перші засідання першої демократичної обласної ради, депутатом якої став і я. І ті перегони, і ті наші хитрування: як нам вдавалося тоді виманеврувати між всіма підводними рифами, які тоді розставлялися кпснею. Люди нам допомагали. Люди надіялися на нас. І я можу, поклавши руку на серце, сказати, що тодішні депутати обласної ради, напевне, були інші, ніж наступних генерацій. З нас ніхто нічого не заробив: ніяких маєтків і маєтностей. Ми намагалися бути максимально чистими, щоби не спотворити ідею національного відродження. І нам багато чого тоді вдавалося зробити.  Тодішній голова облради Блаженчук став нашою людиною — в тому розумінні, що він був місцевим, не привезений. То важливо, щоб людина, яка керує нами, не була привезена звідкілясь, скажімо, з Луганська, Донецька. Треба, щоб це були наші люди, котрі, як кажуть, “як не заплаче, то скривиться”. За своє таки серце болить. Володимир Іванович Блаженчук запропонував стати мені заступником з гуманітарних питань. Я довго впирався, бо то не моє. Я — лікар. І якщо мені між чимось вибирати, то завжди виберу, звичайно, медицину.  Але він то ультимативно сказав приблизно так: “Якщо не хочеш, то я не матиму вибору і візьму когось із комуністичної сторони”. Я мусив туди піти просто задля того, щоб не віддати те місце їм. Не скажу, що мені багато вдавалося. На той час я не мав фінансових можливостей,  бо заступник не мав права фінансового підпису, не було також належного, потрібного вміння. Ми вчилися. Те, що вдавалося робити, і те, що ми робили, було щиро і чесно. І ніхто з нас не думав: що я зтого буду мати.  Була думка: як щось зробити? Тяжкий період, коли нічого не було. В медицині ні медикаментів не було, ні фінансування — і роби, що хочеш. А народ тоді був сміливіший. Люди дуже надіялися на те, що - зміниться влада і щось має стати інакше. А воно все почало рватися, ламатися. Зараз, оглядаючись назад, на 20-ть років, ми розуміємо, що відбувалося: коли заводи стояли, то цехи окремі працювали. І коли народ не отримував гроші, то директори їх мали. Вся та пострадянська система продовжувала, як ті хробаки, точити живе дерево. І на сьогодні вони вже його доточують. І тепер то стає очевидно. Але що ми могли зробити, якщо ми завжди були в меншості? І в обласній раді, й у Верховній?! Влада могла бути лише такою, яким був народ, якими були люди. А люди вибирали - хто за кашу, хто за дрова, хто за солому... і так дообиралися, що вже далі нікуди... Надіявся на молодь, що вона буде інакшою. Але коли я дивлюся на тих молодих суддів, які судять то Тимошенко, то Луценка, то Ландіка, я розчаровуюся в них. Така молодь безпринципна. Тут я не бачу якоїсь перспективи.

Важливим було здобуття Незалежності. Незалежність прийшла через ГКЧП, котре пришвидшило її наставання. Пам'ятний той день, коли ми були під Верховною Радою і спонукали, змушували тих, хто в ній сиділи, щоб був прийнятий Акт про Незалежність України. Пригадую, як вони намагалися розбігтися, як ми заганяли їх назад, щоб вони приймали той акт. Пам'ятаю ту несамовиту радість, ті сльози, які, напевне, з'явилися в кожного — ми дочекалися!  Уявляєте, століттями того мріяли — може не всі, але мріяли — і нікому не вдавалося дочекатися, а ми дочекалися! Як же тепер досадно, коли бачиш, що мало Незалежності. Потрібна людська солідарність. То значить - щоб я не заздрив і не злоречив тому, хто має більше від мене,  а щоб олігарх думав про те, що, крім нього, живуть ще звичайні люди. І щоб він теж був солідарним з нами, щоб був якимось меценатом. Того нема. Немає солідарності згори донизу і знизу догори. Поки її не буде — не рушимо ми з місця.

- Ви з політики повернулися в медицину...

- Так, звичайно. Будучи там — і в політиці, і віце-губернатором, я думав, чим то закінчиться, як я буду падати. Завжди там стинають голови. Але сталося все якось благополучно. Коли прийшов Кучма і таких, як я, розігнав, бо був не тих переконань, - я спокійно опустився назад, на своє місце в моїй лікарні. Зрештою, я навіть будучи в держадміністрації, все одно працював лікарем — по суботах мав чергування, намагаючись не втратити кваліфікацію. Лікар — як балерина: якщо перестане танцювати, то в неї зростуться ноги і вона не зможе робити того, що звикла. І я —  так само: мушу танцювати як лікар, щоб не перестати ним бути. Танцював і танцюю досі.

- Крім того, що лікар, ви ще й — тато-дідусь-чоловік. Збудували свій будинок...

- Збудував — не те слово. Будував і ще далі будую. 30 літ я його вже будую як те “светлое будущее” - ніяк не можу його закінчити, бо переважно намагаюся робити всі свої справи сам. Не тому, що не мав за що і кого найняти. А тому, що ніхто мені не зробить так добре, як я сам. Я то люблю робити. І я то роблю. Маю час. Якщо не встигну, то дороблять діти чи внуки. А якщо не дороблять, то їм не треба. Будуть жити так, як собі заслужать. Я не спішу — маю час.

- Біля вашого дому є сад. Знаю, як ви любите його...

- Але, знаєте, щось псується в царстві данськім. Бо минулого року не було врожаю, хоча за всіма ознаками мав бути. Бувало і по 40-45 ящиків яблук із мого саду. А минулого року лише 2 ящички. Щось можливо я не доробив, не догледів. Але може мені цього року вдасться...

Все, що робиш, треба любити, а якщо не любиш — кидай і не займайся тим. Я виріс у саду. Мій дід любив сад. Він мене вчив його і загалом природу любити. Сад я сам щеплював, сам його вирощував, працював, у неймовірній кількості роздавав то все друзям. Так само як із бджолами. Жартую, що маю з того добрий заробок, бо ж - робиш, роздаси, скажімо, мед - друзям, а на зиму купую цукор і даю бджолам — і як в Івана Франка з тими віниками, - маю добрий заробок. Пробую трохи зменшити  обсяг своїх занять. Треба розраховувати свої сили з можливостями і допасовувати до своїх літ. Так і в політиці. Мене не раз запитують, чому я пішов з політики... Бо з політики пішло багато моїх ровесників і старших людей. Померло багато тих гарних людей, які в радянські часи сиділи в концтаборах, були вивезені за переконання, за свої дії, за те, що була, зрештою, “хата під бляхою”, але то були господарі, добрі люди... Немає більшості з них, за ці 20 років вони відійшли. Десь я почувався б самотнім серед нинішніх політиків, бо цілі у них вже інші. Їхня ціль — влада. Звичайно, влада — то основний інтерес політики. Але, я бачу, влада — для самозбагачення. І це треба, але то має бути цивілізовано, порядно. Я часто сумніваюся в їхній порядності і не хочу стояти поруч. Керуюся постулатом: нехай то роблять молоді. Молоді приходять в життя, хай вони будують його. Яким  збудують, таким воно і буде.  Я коли був у їхньому віці, намагався робити. Хай тепер намагаються вони. А якщо не хочуть — то й не треба. Буде така собі Албанія чи Сомалі в центрі Європи. Бо не можна занадто малими силами щось здобути там, де потрібна людська солідарність.  Не дідам ту солідарність організовувати.  Якщо молоді люди чекають, що хтось звідкись прийде - з Європи чи зі Сходу, чи діди їм зроблять - то нехай чекають...

- Великим щастям для вас є онуки — їх троє. І всі — хлопці...

- Всі, хто дочекався внуків, радіють і підтвердять, яка то благодать, яка то велика надія! Нас не буде, а вони залишаться. Колись одна з моїх свах сказала таку гарну фразу: “любімо своїх внуків — вони помстяться нашим дітям, відплатять їм за все те, що вони залили нам за шкіру”. Напевне всі ми, коли були молодими і мали дітей, не знаходили для них часу. Треба було жити, працювати, щось здобувати. А коли є внуки — ти не несеш за них прямої відповідальності. Якби колись мені щось таке зробив один із моїх синів, як робить внук, здається, роздер би його за задні ноги. А як внук робить — “ай ще роби! Як же ж то добре ти робиш!” Щастя, розумієте? Ліпшого, як онуки, ми нічого не маємо.

- Імена своїм синам вибирали ви, а внукам?

- Ні. Не вдалося (сміється – авт.).  Я намагався. Дуже наполягав. Може то буде не скромно, але я дуже люблю своє ім'я. Вважаю його досконалим. І так мені шкода, що коли мене не стане, таке ім'я гарне пропаде. І я так хотів, так просив — і не тому, що на честь... Нащо та честь! Мені її не треба. Шкода, що таке гарне ім'я пропадає. А вони його всі пообминали і поназивали інакше. Але поназивали іменами гарними. І тому я заспокоївся... Теодор – найменший — Божий дар. Ну що ти можеш сказати проти того? Найстарший внук — Маркіян. Гарне ім'я і рідкісне. У Луцьку його мало хто має. І наш біскуп - Маркіян Трофим'як. Ну що я міг сказати проти такого імені? Чи мій менший син назвав свого сина Марком  - як євангеліст Марк. Ну скажи, що Євген ліпше? Я підняв руки догори — робіть що хочете...

- Що б вам хотілося передати своїм онукам, які родинні цінності чи традиції?

- Звичайно, я хотів би, щоб мої внуки стали психіатрами. Коли мого покійного сина Христіана питали, чи він хотів бути психіатром, він відповідав: “А хіба у мене був вибір!” І то в моїй присутності. А я кажу: “Чекай. Якщо швець вчить свого сина на шевця, чи він йому робить на зло? Для шевця ліпшої професії немає. Хай сховається Президент, хай сховається якийсь банкір. І я ліпшого не знаю як психіатрія. Я хотів тобі віддати те ліпше, що знаю.” То є одне.

Але ще важливіше, щоб я хотів, щоби збереглося в моїх внуках, - то християнська віра. Віру мені передала моя мама і вважала, що то - найцінніше, що вона мені може дати.  Коли я зараз дійшов до своїх 64-ох, бачу, що то є найголовніше, що вона мені дала, що я маю, і що хотів би передати. Але віра має бути не в тому містичному розумінні, не така, що “коли будеш вірити, то Господь тебе обдарує, а не будеш вірити — то пекло і т.д.”  Не такою була віра моєї мами. І моя не такою є. Господь тобі дасть те, що тобі належить. Ти маєш бути в правді. Того хоче від тебе Господь. І від моєї віри не залежатиме кількість моїх днів, ані моє здоров'я, ані мої удачі. Не таким було життя святих. Воно було далеко не щасливим. Не всі вони помирали власною смертю. Було у них життя важке. Бо Бога не можна сприватизувати. Господь не ділить людей на своїх і чужих. А доля, яка тебе чекає, мусить відбутися такою, якою має відбутися. І моя віра є і буде - незалежно від того, наскільки я є чи буду щасливим або нещасним. Я би хотів, щоб мої внуки такий підхід до християнства засвоїли. Бо, на моє глибоке переконання, християнство — найбільше щастя, яке спіткало людство.

- А дідусь водить своїх внуків у сад, показує, як деревце треба щеплювати, чи як треба підходити до бджілки?

- Старшого. Менші ще нічого не розуміють. Але поведу, звичайно. Старший внук допомагає, асистує мені біля бджіл — фукає димом, більше бавиться, ніж допомагає. Але завжди все починається із забави, а потім перетворюється на щось цікаве. Коли я був малий, ще до школи не ходив, мав свій город — такий клаптик саду, де у мене були озера, дороги, будиночки, шахти, садив там різні лікарські рослини. Ми з бабусею ходили в ліс — вона мене привчала до різних лікарських трав. Я їх висаджував, поливав - і вони приживалися. Я то любив, мені то вдавалося. Потім вчився, працював, а коли отримав клапоть землі в Липинах, минули роки — і я собі так бавлюся з тим садом, з тими вуликами, з тим усім обійстям. Моя дружина каже, що я добре влаштувався, бо зараз роблю те саме, що й любив робити в дитинстві (сміється – авт.). Будучи дорослими, ми мимоволі повторюємо все те, що було в дитинстві. Так само я колись цікавився фотографією і щось малював — чим я тільки не займався! А якщо колись ніяких занять не було — життя в людей не цікаве і тепер. Лежать на тих диванах, роти пороззявляють на телевізор — і чекають, що їм дадуть. А їм нічого не дають. Бо наше телебачення стало ще гіршим, ніж радянське — нема нічого доброго і цікавого. Моє життя було і залишається цікавим. І я вдячний Богу, що він дав мені його саме таким. Я би хотів багато моментів у своєму житті пережити по-іншому, але більшу його частину хотів би його пережити таким, яким воно було.

- Чи ставите ви цілі?

- Звичайно, в кожному віці людина ставить собі цілі: стати кимось, чимось, щось здобути. Я ніколи не ставив таких цілей як, наприклад, стати депутатом Верховної Ради, Президентом, багатієм. Я не хотів би бути в злиднях, але гроші ніколи не були ціллю. Я завжди прагнув бути фахівцем, добре робити свою роботу.

Фото з сторінки Євгена Шимоновича на ФБ