Підземна душа Луцька

Кажуть, що без минулого людина не має майбутнього. І хоча ми змалку вчимо історію у школі, а можливо щось чули від своїх дідусів і бабусь, та все ж дуже мало людей сьогодні можуть з упевненістю пройтися Луцьком і розповісти про те, чим він жив колись. Історію бережуть ентузіасти. Це ті люди, які не рахуються з власним часом, для яких нові відкриття і знахідки стали сенсом життя. Олег Виноградов більше буває під землею, ніж на ній. Він бігав луцькими підземеллями ще коли був підлітком, а потім вони для нього стали невід'ємною частиною життя. Разом із іншими ентузіастами – серед яких були переважно діти і пенсіонери – пан Олег вигрібав землю, щоби зараз ми могли пройтися підземною частиною міста, відчищував стіни, щоби  можна було розгледіти фрески, викачував воду, яка постійно вривається у підземелля, руйнуючи їх, беріг і береже всі знахідки як найбільшу цінність.

Похід до луцьких підземель люди переважно сприймають як захопливу екскурсію, відкриття чогось незвичного для себе. А колись у них правили служби католицькі священики, ховалися від ворожих нападів місцеві жителі, терпіли важкі тортури полонені, а згодом чимало наших предків знаходили тут свій спочинок. Щоби ми з вами сьогодні про це знали, багатьом людям довелося важко і довго працювати. Олег Виноградов – один із тих, кому маємо завдячувати:

Пригадує Олег Виноградов, як виганяв людей, які прийшли напідпитку. Пояснення для таких одне: пиякам і вандалам – не місце у храмі. Адже під землею досі лежать кістки священиків і ченців, а розчищені фрагменти фресок на стінах лише підсилюють відчуття особливості й святості цього місця:

Черепи і кістки туристів не вілядкують, а, навпаки, притягують їхні погляди, подекуди  лоскочучи їхні нерви й задовольняючи цікавість. Фотографувати пан Олег не дозволяє, бо ж не в цирк прийшли. А для особливо кмітливих прилаштував десяток великих і маленьких дзеркал – щоб навіть не думали діставати фотоапарати. Є у підземеллі й місцини, не призначені для людського ока, а, тим більше, – ноги:

Особливою таємничістю оповита гробниця, яку тут, під землею, облаштував для своєї юної дружини російський полковник Тализін. Про неї детальніше розповість Олег Виноградов:

Подейкують, що саме привид Магдалени блукає коридорами і кімнатами луцьких підземель. Пан Олег каже, що дійсно бачив щось незвичне. Буває й моторошно, іноді й щось шурхотить або падає. Неодноразово відчуваючи всю гостроту переживань, екскурсовод і відвідувачів не позбавляє гострих відчуттів:

Що означає екстрим під час екскурсій, все-таки вдалося трохи випитати у пана Виноградова:

Якось до підземель залетіли кажани. Тепер вони – частина експозиції:

Це зараз здається – скільки там тих підземель і що ж їх там розчищати! Насправді не кожен зможе працювати в темряві і в холоді – та ще й коли на тебе падає земля з цеглою:

Чуток про луцькі підземелля - безліч. Одні кажуть, що вони з'єднували наше місто з довколишніми селами. Другі – це категорично заперечують. Хай там як, але підземель у старій частині нашого обласного центру багато. Але, на жаль, чимало з них досі не відкриті, а деякі – вже й зруйновані сучасниками:

Пишається Олег Виноградов тим, що позаду – такий пласт роботи. З особливою гордістю розповідає він про те, що вдалося знайти, які відкриття зробити:

Щороку луцькі підземелля підтоплює як не каналізаційна, то дощова вода. У деяких місцях вологість така, що береться грибок і псується електромережа. А в деяких залах усе гуде й тремтить від того, що нагорі в цей час проїжджає чергова автівка. Великий рух у старому місті – недопустимий, вважає Олег Виноградов:

Щосуботи і неділі лучани й гості міста мають змогу побувати у підземеллях. Екскурсії проводить сам Олег Виноградов – для цього має прийти група хоча би з 5-ти людей.

Йдучи з підземель, туристи кидають копійки у колодязь. Колись він не тільки був джерелом води, але й ще одним входом у підземелля – втікаючи від ворога, лучани застрибували в отвір криниці, а далі – розбігалися коридорами.  Хтозна, які ще таємниці зберігає старий Луцьк. Чи будуть вони збережені для наших нащадків, залежить від кожного з нас. Тому перш ніж вишкрябувати напис на будинку, де зараз розміщена дирекція історико-культурного заповідника, пригадайте, що у ньому колись жила Леся Українка. Перш ніж будувати багатоповерхівки на території, яка охороняється державою, побувайте в архіві, подивіться світлини, дізнайтеся, яким Луцьк був колись, поспілкуйтеся з тими людьми, які ще пам'ятають його іншим. Перш ніж їхати автівкою під стінами костелу, пригадайте, що ця ж дорога веде до луцької тюрми, в якій загинуло багато наших пращурів. Кожне місто має душу – це те, що його наповнювало століттями. Зруйнувати можна швидко. А що лишиться після нас?

Матеріал створено в рамках Проекту «Жива історія».