Мiсце для зберiгання батькiв

Всі батьки, вкладаючи свої сили у дітей, присвячуючи їм усе своє життя, економлячи на собі, сподіваються отримати хоч якусь віддяку у старості. Навряд чи хтось із них мріє про геріатричний пансіонат. І вже однозначно ніхто не хоче доживати віку у психлікарні. Але якоїсь миті вони починають заважати своїм дітям, стають для них тягарем, займають житлову площу...

 Тоді й визріває у нащадків план, як спекатися хворої мами чи тата. Геріатричний пансіонат нині приймає лише тих людей пенсійного віку, в котрих зовсім немає родичів. Отже, лишається психлікарня. Саме у ній часто „прописуються” хворі батьки. Євген Шимонович, лікар-психіатр, каже, що такі випадки непоодинокі і ця проблема актуальна не лише для волинських психлікарень:

- Коли настає час виписувати людину, з’ясовується, що нема куди. Відпустити пацієнта просто так - в космос, в простір, в Україну, - ми не маємо права. Тому вони в нас осідають. Але ж лікарня – те місце, де лікуються, а не зберігаються. Можна, з одного боку, зрозуміти тих дітей, яким, скажімо, щодня треба йти на роботу, а вдома лишається хворий батько, в якого прогресує деменція: коли не знає, хто він, не впізнає своїх рідних чи десь втікає з дому. Але ж наш заклад розрахований на 400 з лишком місць і не може тримати таких пацієнтів постійно.

 Є ще одна проблема: восени в нас людей мало, бо всі копають картоплю, буряки і т.д., тобто - тоді вдома потрібна додаткова робоча сила. Коли ж урожай зібрано, на зиму починають нам їх звозити. Лікарня ж бере на себе витрати на харчування – яке б воно не було бідне, але воно є, - в нас тепло, постіль є. А пенсія лишається родичам, за рахунок неї вони і живуть. Тому й намагаються будь-яким способом нам „доручити” своїх батьків.

У молодості ми мало думаємо про старість. У 20-30 здається, що до неї ще так далеко. Але, незалежно від нашого бажання, цей період настане. І, хтозна, можливо тоді наші діти теж захочуть нас спекатися? Очевидно, це проблема моральних засад: або вони є, або їх ніхто ніколи не закладав. Куди ж подітися батькам у старості?

Україна чи не найменше з країн Європи придатна для проживання літніх людей, - кажуть експерти. Їхніх потреб не враховують ні громадський транспорт, ні медицина, ані комунальні служби. При цьому в державі третина населення – люди похилого віку. І ця частка щороку зростає.  „Щоби не боятися старості, треба знати, для чого живеш, - переконаний Євген Шимонович. - Якщо людина змолоду читала, має очі і розум, щоб читати, то цим і без моїх рекомендацій займеться. Якщо вона того не робила ніколи, то й на старості років не робитиме. Людське життя має сенс завжди - навіть у стражданні. А старість без нього не обходиться. Любов теж стражданням супроводжується. Тому ми можемо наше страждання присвятити якійсь нашій любові – до дітей, внуків, до Бога. І така людина, яка зрозуміє, відчує сенс життя, змінюється.”