А чи є у вас ціна?

В одній із луцьких шкіл-гімназій директор спонукав батьків, аби вони брали за репетиторів своїм дітям вчителів навчального закладу, який він очолює. Все це відбувалося під час батьківських зборів. Аргументація аж надто переконлива: мовляв, без додаткових занять із вчителями учням не впоратися із ЗНО. Згодом директорську пісню доспівала класний керівник, претензійно запитавши, чому батьки досі не звернулися до жодного вчителя школи з проханням про репетиторство. Схоже, навчальний процес у нашій країні дедалі більше зводиться до звичайного заробітчанства. Хоча, як це не парадоксально, слабкими на гривню виявляються саме гімназії, керівники яких наввипередки вихваляють кожен свій навчальний заклад, знаходячи безліч аргументів, чому саме у ньому вчитися вашій дитині краще. Заманюючи казками про престижність і далекоглядними обіцянками про те, що ваша дитина після навчання в гімназії неодмінно вступить до хорошого вузу, директори готують плацдарм. Фактично це означає: хочете ліпшого життя своєму чаду – готуйте побільше грошей. Причому, на що і в якій кількості вони затрачаються, батьки не завжди знають. А масова закупівля так званого спеціалізованого обладнання – мультимедійних дошок, ноутбуків і т.д. – далеко не завжди виправдана. Звісно, ми живемо у 21 столітті. І наші діти, якщо не випереджатимуть, то бодай мусять йти у ногу з часом. Але – перефразовуючи знаменитий польський вислів – скажу: коли чогось забагато, то це шкодить вашому здоров’ю.

Телефонує мені якось знайома і бідкається: «Мусила занести вчительці 100 грн., бо в малого оцінки знову вниз «поповзли». От як бачу, що оцінки погіршилися, то вже знай – треба щось вчительці дати. Тоді на кілька тижнів матиму спокій». Одні дають – інші із задоволенням беруть. А чом би й не взяти, коли вареник сам до рота застрибує?

А ось інша історія: класний керівник перед святом 8 Березня захворіла і взяла «лікарняний». Яким же щирим було її здивування, коли на порозі дому з букетом і подарунками з’явилися батьки учнів! Хіба можна їм відмовити у такій щирій турботі й повазі?

І як не поверни всі ці ситуації, а від перестановки доданків сума не змінюється. Хіба що в одних запити щороку ростуть, а в інших діапазон пропозицій ширшає. А тим часом ще одні – чи не найважливіші - фігуранти цих історій ростуть і вчаться жити в умовах «заплати-дай»-економіки. Діти змалку знають, що все – навіть оцінку – можна купити, що навіть до найпринциповішого вчителя можна знайти підхід, що вчитися не завжди і не дуже треба. Бо все вирішується. Закладаючи таку модель взаємин зі світом, батьки торують своїм чадам шлях у примарно-світле майбутнє. Ведуть їх тунелем, в кінці якого починається не світло, а прірва. Бо ніхто не може спрогнозувати, що буде, коли все піде не за запланованим сценарієм. Бо гроші можуть раптом закінчитися. І виявиться, що без них людина нічого не варта - без них вона нічого не вміє, не знає, не може. І тоді допоможе хіба що психіатрія. У лікарів-психіатрів вже зараз достатньо пацієнтів, які хочуть красиво жити, але не знають, хто вони, для чого прийшли у цей світ, не мають цілей. Маємо всі шанси перетворитися у націю постійних пацієнтів.

Мені часто апелюють: «Сьогодні за все треба платити». Так. Тим, хто не може і не вміє інакше, треба платити. Тим, хто не розуміє, звичайного правила: коли в людини з’являється ціна, вона зникає як Людина. Платіть. Давайте. Беріть. Але нікому не кажіть, що ви – українці.

Гріш – ціна тому вчителю, який вимірює знання купюрами. І така ж ціна в учня, який платить за своє незнання. Чим більше «дешевих» людей – тим меншовартісною є нація. А таку можна брати і в рабство. То як воно, бути рабами?