Знищена історія вулиці Плитниці

Громадянська кампанія “Волинський щит” продовжує свій наступ на безкультур’я поглинаючого нас простору байдужості. В Старому місті відбувся черговий «прес-штурм», організований її учасниками. Темою для обговорення стала древня вулиця Плитниця, яка розкинулась під самим валом Луцького замку.

Саме з цієї невеличкої луцької вулички і починалося будівництво всієї старої частини міста. За свідченнями краєзнавця Івана Шворака, саме тут була гавань, в яку заходили судна з будматеріалами та глиною для виробництва цегли і кахлю - з них і творилась архітектура житлових, оборонних та сакральних споруд Лучеська Великого на Стиру. Тут донедавна ще були й унікальні пам’ятки, які за багато десятків років так і не удостоїлись уваги та вивчення.

Болотні ґрунти, що стали основою вулиці, є хорошим консерватором і можуть слугувати прекрасним захистом для унікальних археологічних артефактів. В них добре зберігається навіть людське волосся, а що вже говорити про берестяні грамоти, які цілком ймовірно могли залишитися з тих часів! Про це розповів учасник кампанії, археолог Володимир Чопюк.

Проте історія Плитниці, як виявляється, нікого не хвилює. Колгоспне мислення, що вперто побутує в головах волинських чиновників і доброї частини населення, вперто нав’язує власні стереотипи розвитку заповідної території. Не можуть вони вийти поза межі вічних для примітивних ссавців проблем – поїсти, попити, поспати і розважитися. Тому і намагаються втулити в заповідник черговий генделик, готельно-бордельний комплекс, особняк чи іншу прибуткову для себе атракцію. Поняття культура, історія і заповідна територія для цього дрібнесенького панства - слова незбагненні.

Саме тому на намоленому місці древньої церкви святої Катерини нині паркують свої дорогі автівки місцеві чинуші і скоробагатьки – постійні клієнти новомодної їдальні під стінами замку, що нахабно повісила на себе «корону Вітовта». Тож єдину згадку про великого князя маємо лише в корчмі, що своєю назвою терапевтично допомагає долати комплекс провінційності місцевим пихатим любителям випивки й історії.

Приміщення ж самої корчми за адресою Плитниця, 1 є пам’яткою архітектури ХIХ ст. В 90-х роках минулого вже століття його використовував Державний історико-культурний заповідник. На його даху навіть тулилися жителі і клуб «Ентузіаст» відомого луцького хранителя підземель костелу Петра і Павла Олега Виноградова.

Після смерті в березні 1985 року відомого волинського скульптора Станіслава Серцевича тут «зберігали» і його унікальну колекцію скульптур, що ввійшла до європейських каталогів примітивного мистецтва.

Проте ні його дітям, які фактично позбулися батьківських творінь, щоб розчистити ділянку біля хати, ні дирекції заповідника на чолі з Т.Рабаном вона була непотрібною… Тож тут, у підвалах, вона і знайшла свою ганебну загибель, погостювавши у воді й волозі до часу вивезення на смітник.

Саму ж пам’ятку у вересні 2002 року, незважаючи на грубі порушення діючих тоді законів, рішенням виконкому Луцької міської ради під головуванням А.Кривицького безплатно і незаконно передали римо-католикам. Ті ж, у свою чергу, щоб отримати все приміщення колишнього монастиря шариток, вже в лютому 2003 року обміняли її на частину приміщень ТЗоВ “Волинський комерційно-виробничий комбінат”, розміщених у цьому ж монастирі. Жодних відповідних погоджень, передбачених законом, ніхто не отримував, як ніхто не звертав уваги на заборону приватизації в Старому місті. Пани А.Кривицький і С.Кравчук були верховною владою в місті, а бізнес завжди знаходив порозуміння з ними на зрозумілій їм мові…

В 2002 році під маркою реставрації розпочали перепланування пам’ятки. Жодних відповідних погоджень і проектної документації в порядку, який визначає закон, ніхто не виготовляв. Жодного контролю фахівців реставраторів взагалі не було.

Тож повна втрата архітектурної автентичності й історичного образу пам’ятки - закономірний наслідок. З пам’ятки ліпили ресторан, а історія тут була зайвою.

Будівлю, як пам’ятку, фактично знищили. Це підтверджують і відповіді Міністерства культури України, і горе-охоронці управління культури Волинської ОДА під керівництвом В.Лисюка, які, згідно з їхніми обов’язками, повинні були б її охороняти.

Їхні офіційні відповіді підтримують беззаконня і є фактичною розпискою у власній бездарності.

Незважаючи на наполегливі багаторічні й багаточисельні звернення волинських пам’яткоохоронців до прокуратури, міської влади і адміністрації області, останні вперто прикривають ці злочини в заповіднику. Тай як вони будуть воювати з тим, що самі створили - та ще й там, де мало не щодня самі п’ють і гуляють?

Ну хіба буде на це зважати нинішній мер Романюк, який всіма силами намагається довершити починання друзів «попєрєдніків», добиваючи луцький заповідник своєю провінційною недалекістю, перетворюючи історичний центр Волині в банальний мікрорайон з улюбленими для нього місцями для п’янок і «красивими» об’єктами в інтересах бізнесу друзів? Відповідь очевидна і риторична. До речі, саме його колишній банківський заступник безпосередньо причетний до цього закладу. А може і сам…?

Наслідки господарювання міської влади не потребують слів. Ось так виглядає частина комунальної власності за адресою Плитниця, 5. Пів будинку приватизовано, інша, комунальна половина, засипана побутовим сміттям.

Безславно сконала поруч ще одна унікальна пам’ятка архітектури - житловий будинок ХVIII ст. на Плитниці, 7. На тому, що вона — особлива, наголошує й один із засновників луцького заповідника Богдан Колосок, який стверджує, що більш пізня наземна споруда пам’ятки стоїть на невивчених фундаментах, які можуть дати багато інформації про ґенезу розвитку Старого міста і його історію.

Будинок пам’ятки був також незаконно переданий римо-католикам з «панського плеча» А.Кривицьким - рішенням виконкому луцької міської ради №362 від 30.09.2002 року. Потім за  такою ж схемою, як і на Плитниці, 1, його обміняли на приміщення «ТЗоВ Волинський комерційно-виробничий комбінат». Щоправда, на відміну від попередньої пам’ятки, яку знищили одразу, цю банально перепродали. Тож багато років, незважаючи на постійні звернення до державних і правоохоронних органів, вона безкарно умисно руйнується - завдяки байдужості й беззаконню.

Адже вигідніше довести пам’ятку до знищення, а потім, посилаючись на втрату історичної цінності, збудувати там чергову багатоповерхівку, ніж морочитися з реставрацією у визначених межах і правилах. А про це, до речі, вже подейкують. На цих проблемах акцентував увагу під час  «прес-штурму» журналіст і краєзнавець Юрій Горбач. Незважаючи на велику кількість запитів, які він подавав до державних і місцевих органів, йому так і не вдалось офіційно отримати інформації про нинішнього власника цієї пам’ятки. Але її раніше надали представникам Комітету захисту національної спадщини. Байдужим вандалом виявилась громадянка Наталія Торчинюк. Можливо така утаємниченість пов'язана з тим, що, зі слів волинських археологів, ця особа - дружина одного з суддів рівненського апеляційного суду…

Може саме цим пояснюється і «куряча сліпота» нашої прокуратури? Адже її відповіді за підписом заступника прокурора м. Луцька М.Біляка з цього приводу можна пропонувати студентам-юристам - як гарний взірець правового невігластва і прокурорської недбалості, що пишно процвітає на Волині.

Мало того, що пам’ятка умисно руйнується, вона ще й повністю потопає в смітті.

В її охоронній зоні учасники «прес-штурму» виявили приховане величезне сміттєзвалище. Це так минулого року, згідно з поданням прокуратури міста, вдало «прибирали» працівники луцького департаменту ЖКГ. Все сміття, яке звозив до пам’ятки екс-директор Т.Рабан і його місцеві послідовники, горе-прибиральники закинули в … напівзруйновані склади поруч і самочинно затулили парканом. 

Намагається не відставати від попередника і колишній чиновник Волинської ОДА, а нинішній директор Державного історико-культурного заповідника П.Рудецький. Сходження снігу вдало продемонструвало його безгосподарність. В цьому пересвідчились і учасники «прес-штурму». Незважаючи на численну кількість публікацій в місцевій і всеукраїнській пресі, звернень у правоохоронні органи, тут знову ведуться самочинні будівельні роботи. Тривали вони й у день проведення нашого заходу.

Вся забудова Плитниці протягом останніх років - самочинна. Це впевнено стверджують представники Комітету захисту національної спадщини. На тих місцях, де колись стояли вежі окольного замку і його мури, нині неконтрольовано зростають приватні маєтки осіб, наближених до влади. На генеральний план заповідника, яким часто маніпулюють чиновники в інтересах своїх спонсорів, тут ніхто не зважає. Будівельна вакханалія продовжується і нині. Різномасті химерні прибудовки, кам’яні паркани - все це навіки знищує нашу історію й археологічні артефакти, які  знаходять своє місце не в музеях, яких тут фактично немає, а на банальному смітнику.

Побувавши вчергове в Старому місті, вкотре ловиш себе на думці: а навіщо ми за власні кошти утримуємо цю велику чиновницьку армію нероб, невдах і нездар, які фактично його і руйнують? Може на зекономлені від їхніх зарплат і поборів кошти краще відбудовувати пам’ятки, здійснювати археологічні дослідження, запрошувати реальних фахівців? Може тоді й історію наші діти вивчатимуть справжню, а не за бутафорією в стилі «красіво»?