«Україна – понад усе»

Спостереження: відтоді, як (за Біблією) слово пішло творити світи, склалося декілька стабільних типів його експлуатації, з якими споріднилося життя більшості людства. Найвищу духовну вартість відчуваємо при якісному співанні слів – хоровому, груповому й індивідуальному. За тим слідує поезія та красне письменство. «Сухим» є наукове письмо, а філософське вертиться поміж усіма, визбируючи рафіновані смисли задля освітлення темного. Усне мовлення колись мало духовних сподвижників – ораторів, але вони успішно перейшли за кафедри й партійні трибуни, вироджуючи слово з духовної суті, бо де там тая суть візьметься. Звичне мовлення є ужитковим спілкуванням і воно з кожним Новим роком менше претендує на якусь духовність, вироджуючись у сленгах і матюччі слів. Ще є мовчання, бо тільки його називають золотом, зважаючи на природу мислі й мислеобразного творення світу, яка має Першопредка – МАМАЯ.

Про те, що суть слова неспотвореною найкраще зберігається в мовчанні, свого часу ніби усвідомив Василь Слапчук, але не зміг довго утриматися, щоб образно мовчати – цілком віддався кабалі слова. Те саме є й зі мною – ніяк не вийду з графоманства. Сподіваюся, що це триватиме доти, поки не осягну Україну як Образ, а не як Слово, похоронене в чорноземах Краю.

Грецьке пояснення способів письмової експлуатації слова дійшло до нас двояким смислом графоманії – любові до писання та хворобливої любові до калічення слів та їх духовних смислів. Виходячи з тези, що слово Бог було на початку творення й воно є Любов, в обох сенсах любов до писання й говоріння можна пояснити словом кабала.

Щоб вийти з-під влади слова Бог, що є крамолою у світогляді закабалених, але є необхідним для здобуття Волі, маємо тільки один спосіб – перейти на образодію. Тому мені цікаво дослідити характерні «зразки» такої образодії, яких в українській історії Краю є неміряно – земля ж почорніла від крові вільного від Бога (залюбленого в образодію) народу, а не тому, що в ній гумусу багато.

Закабалення триває, а ті серед українців, хто є зразками вільних у образодії не меншає! Оце - Історія!

Говорити про феномен Ростислава Кушнірука – поміченого знаком Характерника - не можна в традиційному контексті: народився, жив, терпів із батьками сибірську неволю, кував залізо, вчився, працював, співав, виступав на московській сцені, знову вчився, реабілітований патріот, викладав, орав, вчився, співав, грав, вічно патріотичний натхненний талановитий музикант, диригент і педагог, нагороджений купою грамотного паперу з державними знаками, одружений, приречений нести світло хорового співу, поки що живий і чарку випиває без шкоди для богатирського здоров’я тощо.

Графомани таким штибом «записали» всіх помітних на цій землі й виявити серед них Характерників і самих графоманів неможливо. А як же тоді побачити онуків МАМАЯ – Істинного в собі народу, з якого НАЦІЯ починається?

Не можу Характерників так помічати, ніби маркувати художнім тавром серед загалом особливо талановитого народу. Бо тоді владці так само міряють їхні заслуги – «ракушками» на лацканах піджаків і суконь, рамочними грамотками, як у церкві. Тож виглядає, що влада – народна, бо ж мітить вибраних народом. Ця ілюзія є технологією кабали, але про неї мовчать, бо ж іншого не вміють придумати: як коти і собаки, мітять територію.

Спробую по-іншому, бо хтось же має осягнути, чому досі за Україну можна було тільки героїчно вмирати, сподіваючись на те, що нащадки десь, та згадають – з трибун і сцен, на поребрах кам’яного, бронзового чи бетонного боввана, обкладуть вінками, щоб невдовзі все це «поросло мохом». І таке знеславлення нащадки повинні мати за приклад?

Отже, все, про що йшлося вище – це рисуваня філософсько-метафоричного тла темноти, на якому виростають і гинуть найкращі з народжених бути вільними українці. В пам’яті залишаються тільки Характерники: МАМАЙ, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Іван Сірко, триста студентів під Крутами, Січові стрільці, Холодноярці, Степан Бандера, Армія УПА, Вячеслав Чорновіл, армія інших нескорених кабалою. Їх називаємо «сіллю землі».  

Сьогодні ще живі Волинські Характерники – Григорій Гуртовий, Ростислав Кушнірук і ... І таки вони є прикладом образодії на тлі темноти української історії.

Закабалена людина не співає! Це мені здається відкриттям світла Істини. У нас уже й після третьої та десятої випитої чарки не співають навіть на весіллях, які давно втратили образ і славу народних. Від імені народу співають тільки прихильники поминальних співів по церквах і хатах – і за Ісусом, і за його мертвими, що взяли хрест свій та пішли за ним.

Долю Христа успішно наслідують співочі таланти України, яких закабалюють шляхом фабрикування для ШОУ. Це тільки на початку їх полонить слава й вихід у широкий світ, але згодом вони усвідомлюють (правда, тільки вибрані), що стали заручниками чужих інтересів і змушені зрікатися й батьківської мови, й рідного коріння. Слава вимагає знеславлення і знесловлення національного. Хіба це не свідчить про виРОДження українського народного?

А Кушнірук безкорисно співає і хороводить Тими, хто в Луцьку й Локачах ще живить реальний ОБРАЗ України, в кого думки завжди є Повстанцями, а пісня дає визволення Душі – на мить, на годину, на дні звільнює від пут, повстає проти кабального життя – не завжди з вишуканим багатоголоссям, не завжди з виховним ефектом задля піднесення народного гніву й прагнення волі, але завжди з прицілом на таку звитяжну місію.

Гірко засмучує тільки одне у тих поховальних співах – українська кров, пролита задля удобрення не тільки наших чорноземів, вимагає відкуплення не через смуток, тугу, упокорення, славословлення богів, нарікання на долю, сповідування хресного шляху, поминання полеглих, возвеличення смертних подвигів і незалежності тощо.

Це все є ознаками рабства, що від початкового слова пішло.

Вічний Образ України не хоче і не може бути похований! ВІН прагне визволення з кабали! І Характерники зобов’язані фільтрувати словоплин пісенного Поля України, що йде від знання суті та переживання Істини образу кабального життя. Вони не мають ПРАВА переспівувати ті смисли, які ввергають народ у кабалу, бо народ мусить бачити зразки Вільного в Образі, а не підневільну слабкість національного ДУХУ!

Не мені вказувати Ростиславові Кушніруку на підбір репертуару, бо Йому видніше. Більше того – Він переконаний (по-іншому не був би Кушніруком) у власному виборі патріотичного настрою. Кому ж, як не Йому знати, що Воріженьки патріотами греблі гатять і дренажі санкт-петербургів укладають, удобрюють сибіри і європи, азії та америки з австраліями, наповнюють вибраними серед патріотів кожну владу над поСИНілим народом. І тільки Вільні від Бога, які пройшли випробування застінками всіх свобод, в т.ч. й свободи віросповідання та виходу з неї, стають як МАМАЙ - Характерниками!

І мовчати про це, знаючи смисл та місію золота, Слова і Волі, я не маю ПРАВА...