Народжена в застінках свободи 70 років тому

Історичні персони тим цікаві, що вони є мітками епохи. Особливі мітки створюють ті, хто трудиться над словом – поети, письменники, журналісти, загалом усі графомани. Без їхніх імен і творів про зміст епохи можна написати що завгодно і тоді споживачі життя отримують лжесвідоцтва від Лукавого, який стає головним Героєм епохи.

Мітки мають різноманітне виобразнення – від «слідів» в історії до графіті на стінах та монументів із вінками. На стінах і монументах пишуть тоді, коли свобода творить ЗАСТІНКИ (символічною в цьому сенсі є сучасна ніби українська епоха). Більшість навіть не усвідомлюють, що живуть у застінках свободи, бо це слово наповнили лжезмістом для того, щоб упередити волю до вільного життя у тих, хто починає розуміти й бачити себе в’язнем системи й стає на стезю боротьби за визволення. 

Таке усвідомлення до Маргарити Малиновської (побутове псевдо Марго) – літературної Героїні епохи радянського тоталітаризму - прийшло значно раніше, ніж до її однолітків. Вона ще з восьмого класу вибрала пізнання й виокремляння себе серед плебсу.

Зі спогадів Вівтар (Шклярук) Г.М. (м. Луцьк): «Можливо, вплив якогось літературного героя, «надлюдини», штовхнув одного разу Маргариту на вчинок, гідний, на її думку, «сильної особистості». Несподівано для всіх, і, мабуть, для себе самої, дівчина перед усім класом стала в незалежну позу і повідомила, що всі ми – сіра маса, нікчеми, пігмеї і т.д. Обурений клас відповів бойкотом. Це було нелегко для обох сторін... Через деякий час червона, зніяковіла Рита вийшла знову на «лобне місце» і, потоптавшись, тихо, але виразно промовила:

«Ша. Я мирюся».

Що керувало свідомістю й почуттями Рити? Адже її батько й мати впевнено торували застінки теперішньої «нашої» свободи. За спогадами О. Малиновської, батько Рити «був членом КПЗУ, перед війною сидів у Дубенській і Луцькій тюрмі як політичний в’язень. Червона Армія його звільнила, і він був направлений оперуповноваженим в Локачі...»

Згодом, як напише Маргарита в автобіографії, «Мой отец... персональный пенсионер местного значения. Мать... работает в государственной торговле...»

Рита, як дитя системи, маючи непересічні здібності до мислення і творчості, ще у дев’ятому класі відкрилася собі й застінкам на сторінках шкільного щоденника:

Я – честолюбец. Души желанья

Подчинены холодному рассудку.

Не ведаю сердечного страданья –

Забила я его в стальную будку.

Я счастья не хочу. Блеск славы

Мне больше ум прельщает

И, как паденье горной лавы,

С дороги чувства все сметает.   

А що життя? Воно піднесло її на олімп слави карколомно швидко: вища журналістська освіта у Львові й Києві з одночасною роботою в газетах Ковельського й Ківерцівського районів, переїзд у Київ на роботу в редакції журналу «Вітчизна» і газети «Літературна Україна», на Київську кіностудію імені О.Довженка, нечуваний на ті часи прийом у 24 річному віці в Спілку письменників СРСР, робота референтом і відповідальним секретарем комісії з драматургії Спілки письменників України, слава неперевершеного критика й автора низки літературних творів.

Про рівень її небуденного мислення красномовно свідчать уже тільки назви критичних статей: «На задвірках душ», «За системою тодішньої космології...», «Кукіль у зерні», «Відкривачі універсальних міфів», «Правда на шкалі достовірності», «Від ілюзії теми до евакуації художності», «Постійність змінності», «Синтез важкої води», «Можливість холодного кипіння», «Коріння сонця» тощо. Є у кого вчитися сучасникам!

І ось осягнуто вершину застінків свободи - ВОНА відважилася першою серед вибраних епохою похвалити роман О. Гончара «Собор»: «цей твір знаменитий не тільки в творчій лабораторії письменника, а й в усій сьогочасній прозі..., це визначний літературний документ об’єктивної прози” (підкреслення мої – О. Х.).

Як чуємо, Рита з прагматичної героїні часу перетворюється на поціновувача Волі українського народу й Слова, яке знаменує відродження вільнодумства, властивого справжній українській суті.

І, звичайно, це помітили на Стіні Часу...

Результат не забарився. Зі спогадів О. Малиновської: «розповідала її подруга, що у цей вечір тьотя Ріта дзвонила до неї, запрошувала на кавун, бо приїхав знайомий – «добрий чоловік з Волині». Коли тьоті Ріти не стало і відкрили її квартиру, то знайшли на столі той кавун, а на кріслі тьотю Ріту. На тумбі, біля ліжка, була газета, на ній рукою тьоті Маргарити написано: «Діло не жде, а смерті не відперти». Телефонна трубка була знята, кудись намагалась додзвонитись, але так і не встигла...»

Коли малював портрет Маргарити для урочистостей у Локачах (див. світлину на початку), ловив себе на думці, що відчуваю усі терзання її Душі, бо про це вона писала віршами, які переважно залишилися в рукописах: про НЬОГО, про Любов, про Волинь...

«Лежати, щоб очима до комет,

А спиною – до спогадів і сіна...

Твоя рука оголена, як стіл,

Готовий до банкетів і до злиднів.

Твоя рука з моєю ніччю злита,

Як тіло й древо – на однім хресті.

О, боже, не можу говорити!..

Ти краще закохайся, Маргарито».

І завершальний акорд: «Здається й сам пірнув би птахом в ІРІЙ, погрівсь на сонці й знову на Волинь!»

І так сталося...