Старий караїмський Луцьк

Чудовий уривок із нарису луцького караїмського письменника-романтика і громадського діяча Сергія Рудковського (1873–1944 рр.). 

I. ВНУТРІШНЄ ЖИТТЯ СТАРОГО ЛУЦЬКА

Вирувало колись у Луцьку життя, як жива вода вирує на колесах млина. Воно й не дивно, бо ж у цьому святому місті було повнісінько караїмів. Окрім міста, всюди по селах навколо Луцька та інших міст краю жили караїми. І якщо візьмемо разом громади Деражні, Котова і Цуманя [1], то можемо нарахувати на Волині кілька тисяч караїмів.

У нас, караїмів, як і в інших народів, соціальне середовище поділялося на кілька категорій. У Луцьку, чи точніше на Волині, було три прошарки караїмів: верхній (головні роди), середина (хороші роди) і прості люди – основа й сила народу. Крім того, суспільство поділялося на три категорії відповідно до майнового стану: особи багаті, середнього достатку і бідні.

Не треба думати, що бідний караїм Старого Луцька відповідав бідноті інших народів, тобто був голодний і голий. Таких людей у нас не було, наші бідні були тільки мало багаті, але нестачі не знали.

До нас дійшли спогади про кількох представників головних родів Старого Луцька, до яких належали Безиковичі й Голуби (бічні гілки від Га-Родді), Багаті, Хорунжі (потім взяли собі прізвище Фіркович), Чичори, Фірковичі (так звані Вертеплі), Фірковичі (рід нашого адзи-баби [2] Авраама Фірковича), Гоголі, Гашкевичі, Кукуричкіни, Магаси, Га-Родді-Рудковські, Султанські, Самойловичі та Сінані.

Із заможних родів пам’ятаємо Багатих, Безиковичів (землевласники, цей рід осів у Одесі), Фірковичів (Вертеплі, які згодом потрапили у велику бідність), Гоголів, Гашкевичів (найбагатший рід), Голубів, Каплуновських, Кукуричкіних, Магасів, Га-Родді-Рудковських, Сінані та Шпаковських (дуже заможний рід).

До службовців середнього рівня належали Каплуновський (ратман), Максак (радник), Га-Родді (керівник Галицького округу, «повітовий староста»), Турчин (ревізор горілчаного податку, «акцизний контролер»).

Відомості про колишніх воєначальників маємо зовсім скупі. Збереглися спогади про двох таких людей: Хорунжого, капітана польського війська, і Самойловича, гетьмана українських козаків (цей був із Деражні [3] й походив зі знатного роду). І хіба не іронія долі, що ті самі козаки, якими орудував караїм із Деражні, знищили в часи Гонти і Залізняка всіх караїмів цього села?.. [4]

Багаті польські землевласники наймали караїмів на службу. Вони беззастережно вірили своїм караїмським працівникам і не боялися довіряти їм все своє майно.

Караїм, доглядач коней, спритний джигіт, завжди вважався за першого у поляків; йому добре платили і цінували його, немов якусь коштовність. Останнім таким погоничем коней (фурманом) був нині покійний Нисан Твердохліб із села Голятина. Людина з силою лева, високої постави, із доброю, ніжною душею…

Тепер про людей із низів. Серед них було багато ремісників: ткачів, мірошників (яких було чимало), теслярів, рибалок, швачок, а також рільник, садівник, їздовий, кат, купець коней і бидла, вівчар, орендар, чорнороб, нічний сторож та інші.

Ця соціальна й майнова нерівність, яка в інших народів розшаровувала громаду, сіяла серед неї ненависть і ворожнечу, у нас, караїмів Старого Луцька, зовсім не давала своїх гірких плодів. Адже наші люди, немов міцний сніп соломи, перев’язаний перевеслом, були зв’язані разом ще міцнішим перевеслом – вузлом любові й дружби.

Зверхності та зарозумілості в Старому Луцьку не було. Цього не любили і вимітали зі свого середовища залізною мітлою, це колись було неподобно. Різниця в становищі виявлялася лише у двох випадках: а) рівності строго дотримувалися при створенні сім’ї, згідно із приказкою «Знайся кінь з конем, а віл з волом»; б) на всіх частуваннях та інших зібраннях місця займали відповідно до родів і до віку. Почесне місце (в голові столу) посідали верхи, а тоді за ними розміщувалися середина і низи. Але в цьому не було нічого поганого, бо низи так само звикли до своїх скромних місць за столом, ближче до дверей, як і верхи – ближче до родичів.

Якщо у родині з верхів чи середнього прошарку була невродлива дівчина, вона не залишалася старою дівою. Її хапав хтось із низів, як голодна риба ковтає муху. Чоловік з низів, засватавши жінку з сім’ї середнього достатку, потрапляв таким чином до середнього класу назавжди. І це передавалося спадково.

Бідність у Старому Луцьку не була ганьбою і не принижувала, як це бувало в інших народів. У Луцьку багаті запрошували бідних на свої розкішні святкування так, як і бідні кликали на свої скромні обіди багатих.

Звичайно, знедолені й сироти були в суспільстві, тільки горя вони в бідності не зазнавали, адже громада дбала про них, доки вони не досягали успіху. І що найдивніше було в нашій громаді – це надзвичайна прихильність до вченого, до читця Тори (хафіза), і турбота про нього, якщо походив із бідної сім’ї чи коли поневірявся, як то буває в житті. Тоді він жив коштом громади, як і належить вченому мужеві. У луцькій громаді такий чоловік не віддавав свою силу і розум іншій праці. Мабуть, завдяки цьому звичаєві луцькі автори посідають у нашого народу перше місце.

Освічених людей було чимало в Луцьку, тому що кожного року з медресе виходило кілька нових газанів. Ті з них, яким потрібна була робота, йшли на село до багатих караїмів навчати їхніх дітей, точніше хлопчиків, бо в Старому Луцьку вчити читати й писати дівчаток вважалося за несерйозне заняття і за єврейство. Крім того, що такий учитель навчав хлопчиків, він також писав для свого роботодавця молитви і літургійні пісні. Робив це якісно і гарно. Траплялося, що такий учитель проводив у одній сім’ї шість, вісім або й більше років.

Від державних законів наші предки мало залежали, остерігаючись виносити зі свого середовища сварки, але через те, що без законів не можна було жити, в Старому Луцьку була своя внутрішня влада – «рада старійшин». Ці поважні люди самі врегульовували всі суперечки і сварки.

Їхній голос був впливовим, і не було такої людини, яка не підкорилася б рішенню ради. Якщо хтось був проти цього рішення, то Старий Луцьк знав, як прогнати такого зі свого середовища, як кажуть, на всі чотири сторони. Слово ради було коротким!

Старійшинами могли бути лише чоловіки старшого віку (за сорок років), з середовища провідних родів і вчених (вони відігравали в раді роль першої скрипки). Також до ради належали люди з низів, які своїми вчинками приносили користь народові, мали добре ім’я і стояли за правду. Той з низів, хто цього досягав, назавжди потрапляв до середнього прошарку.

До верхів потрапити було важко; якщо хтось спадково не належав до вищого класу, то мав походити з хафізів − лише в такому разі міг удостоїтися високої честі. З жителів Луцька тільки одні Сінані мали таку честь, тому що до знатних стамбульських родів належали лише вони. Щоб не втратити свого блиску, потрібно було володіти спадковим місцем у першому чи другому рядах кенаси, дарувати Тору для вівтаря, мати власний дім у місті, а також породисті коні. Якщо це все було, такий чоловік осявав громаду зі всіх боків, як сонце з неба.

Завдяки цьому звичаєві (дарувати Тору) наша кенаса мала безліч Тор. Подарувати Тору для кенаси було бажанням кожного караїма, але вдавалося це тільки багатим. Такі, як Сінані, дарували Тору не лише своїй громаді, а й громаді Тракаю. Бідніші люди, не маючи змоги подарувати Тору, дарували оздоби для неї, срібні тканини, парохет для вівтаря, гарний килим − одне слово: хто чим міг, тим і збагачував свою кенасу.

Якщо вже мова зайшла за Тору, то доречно згадати, що найгарнішою і найбагатшою була Тора Магасів. Поміщена у восьмикутну оправу, вона була створена з великою майстерністю. Краси їй додавали срібні таблички та інші прикраси. Під час Світової війни (в 1915 р.) караїми, втікаючи з Луцька, доручили шанованому Іцхакові Абрамовичу відвезти цю коштовну Тору до Одеси, аби врятувати її від ворожого frajkur-війська (так називали австрійців). Абрамович, нині покійний, так і зробив. Він встановив Тору в одеській кенасі, але, вона, здається, пропала від рук можновладців…

Караїм був роботящий і трудився, як чорний віл, зате після роботи в ньому прокидалися веселощі. Караїми були здорові тілом і душею, завжди збиралися разом, щодня одне одного бачили, сусіди сусідам допомагали, ділилися порадами, трималися плече до плеча, були разом, як п’ять пальців на руці. Ось така здорова, чиста і зразкова держава багато років існувала в Луцьку, вона виплекала чарівної краси світ – світ хафізів, співаків, майстрів, а також простого люду. Старий Луцьк був благословенним райським садом, що набирався сил і процвітав, розширюючи свої межі.

Те саме було і в Деражні, якщо не ще краще. Деражня в царині науки і просвіти стрілою летіла вперед; міцними крилами орла Деражня піднімалася все вище і вище вгору! Ймовірно, якби Деражня не занепала, то, може, й залишила б Луцьк позаду... Такі відомі наші читці Тори, як Самойлович, Луцький (бен Яшар) та М. Султанський, були синами осяйної Деражні. 

II. ЗВИЧАЇ СТАРОГО ЛУЦЬКА

Як йшлося вище, луцький караїм був веселою людиною, ніс у нього не висів донизу, як у завжди чимось засмученого індика. Не був він схожим і на особу, що проковтнула палицю; тим-то збиралися караїми на веселі частування, де траплялися різні історії і де давали волю гулянкам!.. Спитаєте як?  Боюся відповідати на це правдивими словами, які хотілося б зовсім викинути з пісні. Скажу, що пили горілку, як спраглий віл хлебче воду; не були штундистами чи сповідниками ісламу, щоб цього не робити. Так, як і всі народи із сарматів, з якими караїми були в тісній дружбі. Так само було і в нас.

Із цього зрозуміло, що тоді виходили непогані бійки, але треба наголосити, що тут була більша вина випитої горілки, ніж караїма. Не було таких поминок, заручин, весілля, обрізання, іменин, базарного зібрання, які не закінчувалися б доброю бійкою. Хочеш-не-хочеш, але потовчені боки і спини мали бути. Чубилися всі: і вчені, і прості, багаті й бідні, верхи, низи − всі та й годі!..

Час, коли це відбувалося, ставав кінцем їхніх дивовижних можливостей, які виривалися зсередини назовні. Чоловік Старого Луцька був велетенської постави, як дуб, широкоплечий, із залізними руками і гарячою кров’ю, але душу мав м’яку, наче з воску, так, як швидко починав сварки і бійки, так само швидко і заспокоювався після всього, і це примирення сторони відзначали… горілкою! Справді, з чого почали, тим і скінчімо!

Наші предки були дуже веселими людьми, як і належить кожній повнокровній людині, тому вихватки і жарти витали в повітрі… Я любив, бувши малою дитиною, слухати розповіді батьків про витівки караїмів, і мій покійний батько мало що не кожного дня у вільний час, ввечері, розповідав нам, дітям, про Старий Луцьк… Ось одному караїмові топлять воза у воді. Осі дерев’яні, тому спритна рука поприбивала кожне колесо довгими залізними цвяхами.

Знайшовши воза, хазяїн запрягав коні, щоб витягти його з води на сушу, але куди там − віз не їхав! Юрба земляків, що зібралася навколо, сипала жартами, їм було весело! І що ж робив бідолашний хазяїн затопленого воза? Не знаєте? Він сміявся, як міг, разом з усіма!.. Ось, власне, де сходила наверх, як сметана, ніжна і добра душа караїма.

Щоб не залишатися в боргу, десь-інде власник затопленого воза розв’язував нижнє місце з’єднання воза, що належав іншому караїмові (наука не йде до лісу!), – око за око і… віз за воза! Той, на кому спинилася витівка, сідав на гарячого коня і поганяв його вперед… За мить віз роз’єднувався надвоє, і хазяїн, як мішок, гепав на землю!.. Усі душилися від сміху… І що лишалося робити цьому власникові «розірваного воза»? Відповідь: сміявся разом з усіма та виношував добрячий замисел, як то мерщій повернути собі борг разом із відсотками.

У Старому Луцьку так само непорушно передавався у спадок звичай їздити навзаводи (кінські перегони). Кожен караїм, як кажуть, упадав всією душею за конем і тримав його завжди − що багатий, що бідний. Перебуваючи в дорозі (і коли тільки караїми не були в дорозі!), постійно гналися навзаводи між собою, як шалені. Багато хто через це ламав кості, але звичаю не порушували, бо й справді: вовка боятися – в ліс не ходити! У небезпеці була власна особлива краса, що підтримувала саму людину, якщо вона не мала шерсті хижака.

Коли хтось із цього сміятиметься і скаже, що цей звичай був «кабалою», то моя відповідь така: не було тут ніякої кабали, а тільки страх не відчувати небезпеки, яка робить людину сильнішою. Такий був час і така була гонитва, яку ми тепер називаємо спортом… У Старому Луцьку вміли ламати кості під час молодецьких забав, але й так само вміли блиснути своїм чарівним світлом. Наші хафізи, носії світла, щоб ви знали, робили те саме: пили горілку, брали участь у молодецьких забавах і витівках, тому що жили поміж людей і не були зарозумілими чи гордовитими, дихали тим самим повітрям, що і всі.

І чим, скажіть, теперішній бокс кращий за молодецькі ігрища Старого Луцька? Чи мало від цього боксу вилітає з рота зубів і ламається кісток?.. Ми бачимо, що він процвітає, немов щось добре і корисне для людини. То чого ж нам соромитися своїх звичаїв? 

III. ГОСТИННІСТЬ, СВАТАННЯ

До гостя в Старому Луцьку завжди ставилися з особливою прихильністю і частували його найкращими стравами. Кожного гостювальника було прийнято садити на почесне місце за столом і розважати дружньою розмовою. Якщо прибував гість з іншої громади, в кенасі йому давали місце в першому ряду біля вівтаря, незважаючи на те, з якого середовища він походив. Хтось із власників місця у першому ряду (в Старому Луцьку місця в кенасі були спадковими) звільняв його гостеві. Газан бажав прибулому здоров’я і возвеличував його дороге ім’я. Кожен караїм вважав за обов’язок покликати гостя до себе і пригостити його доброю їжею і напоями.

Про сватання. У Старому Луцьку молодь одружувалася за велінням серця, але й домовлялася з батьками. Якщо хлопець знав, що обраниця погодиться вийти за нього заміж, ішов до дівчини додому домовлятися. У такому разі брав 5–6 парубків, своїх найближчих друзів, і одного головного свата, одруженого, тому що не було заведено, щоб головний сват парубкував. За свата брали чоловіка справного, гарного і веселого. Прикрашали коні вишиваними хустками, підклавши їх під сідла, і в добру пору вирушали верхи в дорогу.

Діставшись до двору нареченої, здіймали шум, щоб почули господарі. Якщо дівчина хотіла вийти заміж за цього хлопця, виходила назустріч із відром, начебто напоїти коней. Це був знак, що сватання буде вдалим. Якщо хлопця не чекали і не хотіли, то замість дівчини назустріч йому виходив, так само з відром у руках, хтось із сім’ї. У такому випадку парубки швидко розверталися і їхали геть. Якщо сватався вдівець, він зі своїми друзями їхав не верхи, а на возі. Але повернімося до хлопця, якого зустрічає дівчина. Гості злазили з коней і йшли до хати, а дівчина мерщій ховалася, де на думку спадало: в кімнаті, у ванькирі, у хліві або на горищі... Господар дому, посадивши товариство за стіл, починав розмову запитанням: який щасливий випадок привів дорогих гостей до його оселі? Головний сват, вживаючи веселих та дотепних слів, пояснював, що вони приїхали в пошуках, приміром, корони царя Соломона, голуба з Ноєвого ковчега чи золотої рибки з ріки-океану тощо.

Господар дому на ці слова в душі сміявся, але вдавав, що не розуміє, і запевняв, що в його домі такого «товару» немає. Головний сват цим словам не йняв віри і наказував кільком своїм людям перевернути хату і знайти згубу. Після цього розпочинався веселий, сповнений жартів пошук. Якщо дівчина попадалася хитра, хлопцям доводилося попотіти, аби знайти «золоту рибку».

Знайшовши загублений «товар», парубки з гамором приводили його до кімнати. Глава сім’ї робив робив великі очі, просив пробачити гріх і питав, у чиї руки має повернути «рибку». Сват показував, кому повертати. Всі жартували, що «рибка» хотіла втекти від молодечих «ворожих» рук, а тепер попалася… Після цього між сватом і батьком починалася відверта розмова. Глава сім’ї казав, яке придане має дівчина, а головний сват оголошував суму калиму, який дасть молодий за наречену. Після закінчення розмови свати вдаряли по руках і молоді, зробивши те саме, вважалися зарученими. Друзі молодого, вийшовши на двір, на честь такої події починали стріляти з рушниць у повітря.

Жінки тим часом швиденько накривали стіл. Бенкет був недовгим, але гучним, з піснями і танцями. Після цього гості, покидаючи дім, намагалися продемонструвати майстерність у верховій їзді. Як було цього не робити, коли кожен караїм був вправним джигітом!.. «Золота рибка» разом із сім’єю виходила на двір провести гостей і оцінити вправність вершників. Потрібно було показати, хто чого вартий. Так і робили… Як птахи летіли молоді караїми. Ось перший… А ось другий його настигає… Ніхто не може вирватися вперед із цієї прудкої юрби… Усі тримаються одним снопом, як і все в Луцьку держиться разом!..

Про весілля. Учасникам весілля не заведено було йти до кенаси і повертатися звідти пішки, неодмінно мали їхати. Наречена зі своїми подругами їхала на широкій підводі, встеленій гарними килимами, за нею верхи молодий із друзями, тоді весільні гості на возах.

Після вінчання молоді сідали на одну підводу разом із подругами, а парубки, друзі молодого, їхали верхи збоку і позаду воза. Кінь молодого самотньо біг за господарем. Якщо весілля було в селі, всі підводи, виїжджаючи з міста, змагалися в перегонах. Здебільшого це відбувалося ввечері, але темінь караїмові не була перешкодою.  Летіли, як на крилах... Земля стугоніла під копитами коней, гул стрясав повітря; при цьому також стріляли з рушниць, щоб усі краще почули про караїмські перегони. Що було живе, те сходило зі шляху, кидалося вбік, рятуючи життя... Було не до жартів, коли на волю виходила сила караїма.

Весілля тривало тиждень, два, три − в кого на який час вистачало грошей. Поглинали яких вісім волів, п’ятнадцять-двадцять овець, безліч птаства, силу-силенну горілки, трохи менше меду, багато питного меду до горілки, їли рибу, солодкі плоди, ізюм, лісові горіхи, іванів хліб [5], мигдаль, інжир та інше. Прекрасні беки [6], смачна катлама [7], тутмац [8] зі сливками, каша з ковбасою, м’ясо птиць, яєчня, печеня з гусака та качки, кибини [9] з картоплею, потрохами, сарма [10] з пшоном – усе, що душа бажає, з дня в день не сходило зі столу.

Кобуз [11] грав мало що не день і ніч. Танцювали всі, хто мав ноги. Чоловіки до глибоких кишень накладали багато дрібних грошей, і під час танців дріб’язок видзвонював. Нашим предкам це дуже подобалося й піднімало їм настрій… Танці були відпочинком від горілки, караїми таким чином збадьорювалися. Утомившись від танцю, йшли до столу і бралися до пісень... Переважно співали гарних українських пісень, але так само затягували і псалми. Поспівавши, збирали пожертви для бідних караїмів святого міста Єрусалима. Малі гроші, з дня до дня збирані, в останній день весілля виростали в грубі гроші.

Якщо караїмське весілля відбувалося в селі, селяни-українці, кидали всю роботу і від малого до великого збиралися на весільному подвір’ї, порозкривавши роти. Кожного з них треба було почастувати солодощами і горілкою. Здалеку приходили жебраки з торбами і трималися на весіллі аж до кінця гуляння. Добре напившись, вкладалися собі спати, як вівці в полі, аж поки будив їх голос караїма до нової їжі та пиття... Отак було в Старому Луцьку.

Весілля бідних караїмів мало чим відрізнялося від весілля багатих, тому що на весілля бідного кожен багатий чи середнього достатку господар привозив цілий віз наїдків та напоїв. Весілля не вважалося радістю одного караїма, Якова чи Мойсея, а було радістю всієї громади. Тому мало бути гучним, веселим і гарним, як і належить караїмському торжеству. 

IV. СХИЛОК СТАРОГО ЛУЦЬКА

Немає нічого вічного в цьому світі. Чоловік Старого Луцька був міцним, як дуб, квітнув багато-багато років, аж поки від ударів блискавиць не втрачав силу і падав на землю… Цими блискавицями були важкі кари, що сипалися, як зерно з мішка, на погибель жителям Старого Луцька.

Першою карою стала поява 1648 року в Луцьку козацького отамана-лиходія Колодки. Цей Колодка залив місто вогнем і кров’ю, вирізавши більше 4000 душ євреїв, поляків та караїмів. Через шістдесят два роки після цього, в 1710 році, всю Польщу накрив мор (чума). Ця жахлива хвороба скосила приблизно 90 відсотків усіх людей. Восени вони падали, як мухи. Від великої громади залишилися лічені особи, і на це не було ради. Через 58 років після чуми, в 1768 році, на Волинь прибули загони іншого ворога, Гонти, поганої душі. Вони знищили усіх караїмів Деражні, Котова і Цуманя [12]. Дві тисячі душ викреслено з життя, немов їх ніколи й не було. 13 років по тому, 1781 року, Луцьк накрила небачена й нечувана пожежа, святе місто горіло, немов свічка… Згоріли люди, згоріло все майно, згоріла кенаса з цінними мистецькими творами і рукописами… Згоріло все, від низу до верху!

Чотирнадцять років минуло, коли 1795 року після тривалого піднесення і після митарств Польща як держава упала під тиском Росії. Усі караїми, що були на службі в польського уряду і в багатих людей цього народу, переважно усунутих росіянами, опинилися як на льоду… Старі шляхи заробітку були втрачені, а нових вони не могли знайти, бо не знали мови і звичаїв нових володарів, росіян, так само як і ті не знали караїмів і тримали їх у нужді й покорі.

Багатий Луцьк накрила велика біда і нестача в усьому. Молоді люди, надія народу, стали покидати Луцьк і хто де шукати собі кусок хліба та гроші на утримання сім’ї. Громада маліла з кожним роком… До бідності додалася нова небезпека: перестали заводити сім’ї… Важко було дивитися, як старіють, сивіють парубки і в’януть жінки.

Були в громаді люди, котрі знали, як не допустити того, щоб у Луцьку зникла молодь. Вони почали «пов’язувати» молодих присягою, яка полягала в тому, що після успіху в чужій землі (переважно в Криму) ті мають повернутися додому неодруженими і завести сім’ю тільки з луцькою дівчиною, але це не врятувало Старий Луцьк від занепаду.

У більшості таких випадків хлопець, «пов’язаний» присягою, старів самотньо на чужині, а додому не вертався. Весілля та родини стали в Луцьку небаченим дивом, а в похоронах нестачі не було… Громада маліла, могили на кладовищі росли.

Втеча молоді до інших міст посилювалася. Вихідці не хотіли більше зв’язуватися згаданою присягою. Вони залишалися в чужих краях і заводили там господарства. А ось і прізвища кримських караїмів, потомків утікачів із Луцька: Безиковичі, Бобовичі, Давидови, Фірковичі, Гоголі, Гречні, Голуби, Кукуричкіни, Качори, Мардковичі, Рудковські, Султанські.

Прийшов кривавий 1914 рік… Почалася велика війна. Уся громада вирушила з Луцька поневірятися просторами Росії. 42, здається, молодих луцьких караїми пішли воювати. Кілька чоловік поклали на фронті голови, а інші, кого не забрала війна, загинули від голоду та нужди. Більшість молодих чоловіків і жінок залишилася в Росії, і тільки менше половини повернулося до свого старого гнізда, до Луцька.

Перекладено за виданнями:

Rudkowski S. Kart Łucka // KarajAwazy. – 1935. – Nr. 8; 1936. – Nr. 9.

Із караїмської переклав Володимир Шабаровський На фото: Сергій Рудковський Матеріал з Monitor Wołyński.

1. Про караїмів у Цумані сучасній науці не відомо. – Тут і далі примітки перекладача.
2. Дослівно – отця-паломника. А. Фіркович, найвідоміший у світі караїм, багато подорожував світом у пошуках історичних артефактів.
3. Тепер с. Деражне на Рівненщині, 15 км від Цуманя.
4. Дуже поширений міф, не підтверджений науковими даними.
5. Невідома страва.
6. Міхур, фарширований борошном і жиром.
7. Бабка з сиром.
8. Макарони.
9. Пироги на кшталт чебуреків, але печені на блясі.
10. Голубці з виноградних листків.
11. Струнний музичний інструмент.
12. Поширена вигадка.