Нещасна Плитниця

Ця вулиця простягнулася вздовж оборонного рову, що пролягав під стіною Вишнього замку. Спочатку вона називалася Замковою, а потім стала Нижньозамковою. Сусідня з нею вулиця була з’єднана кривим спуском, що називався Козлиним. Під час Першої світової війни її перейменували на Гвардійську, з 1921року – на Любарта, а з 1957 – на Зорге. Сучасну назву дали 1991 року і її вулиця перейняла від місця, що розташовувалося неподалік від Стиру. Саме слово плитниця використовувалося ще в руську добу та означало майстерню, де виготовляли цеглу. Очевидно, що для перебудови замка з дерев’яного у кам’яний потрібно було дуже багато цегли, яку було доречніше виготовляти на місці, ніж везти звідкись.

У період будівництва кам’яного замку. Праворуч від в’їздної вежі, на місці, де зараз розміщений ресторан «Корона Вітовта», існувала гавань, куди могли заходити вантажні човни. В середині 16 століття цей квартал був забудований переважно боярськими садибами. В люстрації Луцького замку 1552 року наводиться така послідовність розміщення дворів у цьому місці: двір панів Холоневських, двір Олександра Гетолта, двір Князя Андрія Сангушко-Коширського, пустий двір Івана Вашкевича, двір Княжинських-Воютинських, двір Олехна Козінського, двір Пана Андрія Свицовського, двір Гулевичів. Останній примикав до двору зруйнованої церкви святого Дмитра. Пізніше один із Гулевичів обгородив дубовим парканом і садибу, і церковний двір - ніби власний. Відтоді мало що змінилось - і в наш час виростають стихійні паркани в Старому місті. Жителі цієї вулиці брали активну участь і в розбудові міста, і в його обороні: зокрема, Князь Андрій Сангушко-Коширський виставляв до війська при потребі 46 коней із вершниками.

Зараз вулиця Плитниця переживає не найкращі свої часи. Байдужість істориків та бездарність влади зробили свою справу.

Будинок № 1 на Плитниці, де розмістилася «Корона Вітовта», - до речі, юридично це не ресторан, а кафе-бар – є пам’яткою архітектури 19 століття. Він повністю перебудований та перепланований і жодним чином не нагадує про своє минуле. (Про це буде окремий матеріал.)

Будинок № 5 виглядає, наче після війни: в одній половині живуть люди, друга - розвалена повністю.

Не краще виглядає і будинок № 3.

А в найжахливішому стані зараз будинок № 7.

Ця садиба, що є пам’яткою архітектури 18 століття, свідомо доводиться до стану руйнації її горе-власниками з благословення дирекції заповідника. До речі, пам’ятка - приватизована (це є порушенням чинного законодавства) та перепродана в 2006 році. Власник цього будинку наразі - Торчинюк Наталія Володимирівна.

Історично цей будинок був найбільшим у цьому кварталі. Він стоїть на ділянці з перепадом рельєфу і має з фасадної сторони один поверх, а з тильної - два. Крім того, ховають свої загадки і підвали цього будинку. Існує версія, що вони залишилися від більш давньої споруди. Проте, історичні склепіння постійно обвалюються, навіки ховаючи від нас таємниці давнього Луцька.

Найзагадковіший будинок вулиці у 20-х 30-х роках минулого століття був оповитий зеленню і прикрашав собою цей куточок Луцька. Він мав внутрішній дворик. Проста, проте врівноважена архітектоніка цієї садиби, зробили її оригінальною та цікавою. Та не розгледіти колишнього шику за сучасною руїною. Кажуть, що є намір облаштувати в цьому будинку готель. Хоча, директор заповідника перетворив двір на звалище, яке після численних публікацій в пресі та інтернеті так би мовити прибрали. Щоправда, схоже це було на виставу - більшість сміття порозсовували по кімнатах аварійного приміщення, що розташоване поруч. Оскільки в нас прийнято робити все для «галочки», хтось її собі таки поставив.

Кілька тижнів тому поблизу цього будинку з’явився бляшаний паркан – припускаю, що і ця пам’ятка може зазнати докорінних змін. Втім, Комітет захисту національної спадщини стежитиме, щоб ці зміни не виходили за межі закону.

Біля наступної садиби - інтегрований у вал замку гараж. Його власникам не до історії, і не до закону.

Там, де зараз на підвищенні садиби, в давнину розміщувався двір архімандрита Жидичинського. Він примикав до башти замку, яку під час тривог архімандрит забезпечував зброєю.

Крім того, 1545 року ця башта була відремонтавана за кошти Жидичинського монастиря. На початку 19 століття, на той час вже полишений двір, місто конфіскувало в свою власність. Кілька років тому розглядалися проекти, за якими можна було б відновити в цьому місці мури окольного замку та оборонної вежі, проте сучасна забудова вже унеможливлює цей задум. На цій ділянці збудував свою садибу один із волинських митників. Сучасна вілла, розташована тут, могла б непогано вписатися в квартал котеджної забудови, а в історико-культурному заповіднику повинні будуватися будинки, які  підтримують атмосферу Старого міста. Чиновники, котрі дають дозвіл на таку забудову, на жаль, не розуміють,  що означає «історична забудова». До речі, на території цього подвір’я не так давно існував історичний колодязь, з якого брало воду не одне покоління лучан. Його доля невідома. Можливо, колодязь вже засипали будівельним сміттям...

Чим завгодно, тільки не охороною культурної спадщини займається дирекція ДІКЗ м. Луцька. Відволікають від роботи якісь інші справи і чиновників відділу охорони культурної спадщини ЛМР, їм - ніколи... Мовчать історики і краєзнавці. А те, що створювалося століттями, руйнується швидкими темпами.

Матеріали щодо приватизації та перепланування пам’ятки архітектури на вул. Плитниця, 1 та доведення до стану руйнації пам’ятки архітектури на вул. Плитниця, 7 буде передано правоохоронним органам.

І насамкінець - ще один цікавий випадок, який стався в цьому кварталі 1596 року. Роман Козинський намагався розширити свою земельну ділянку - на місці колишньої церкви св. Катерини - за рахунок Замкової площі, поставивши там зруб будинка. Проте, тодішня влада наказала самобуд знести. Бо вона зважала на інтереси міста, а не свої власні. Луцьк розбудовувався. Він був оборонним. І мав свою філософію. Зараз, на жаль, на першому місці – філософія бізнесу, кумів-родичів, «потрібних» людей.

Фото автора