Природа любові від Гаррі Харлоу

Американський психолог Гаррі Харлоу (Harry Harlow) своїми дослідами заробив собі зловісну репутацію навіть у колег. Парадоксально, але саме цим він і здобув для науки дані, які довели необхідність більш теплого ставлення людей один до одного. Це сталося в 50-і роки. Спочатку Харлоу займався розробкою тесту інтелекту для мавп, який показав, що вони здатні вирішувати завдання набагато складніші, ніж вважалось раніше. Вивчаючи макак-резусів, Харлоу ізольовував дитинчат від матерів та їхніх однолітків. Саме ця обставина і зіграла вирішальну роль у відкритті, що принесло йому славу. 

Він зауважив, що мавпочки, коли їх розлучали з матір'ю, робилися надзвичайно прив'язаними до махрових рушників, якими встеляли підлогу клітки. Вони зціплювали їх у своїх кулачках, обіймали їх і впадали в істерику, коли рушник віднімали. Що відбувалося? Прив'язаність в той час розумілася виключно в термінах харчового підкріплення. Немовля любить матір, тому що вона його годує. Харлоу годував дитинчат з рук маленькими пляшечками. Коли він прибирав пляшечку, мавпочки просто відверталися. Але коли він намагався відібрати у них рушник, відбувалося щось неймовірне: макаки починали нестямно верещати, кидалися на підлогу і чіплятися в рушник мертвою хваткою. Харлоу дивився на волаючих мавп і думав про те, як виникає любов. І до нього прийшла несподівана думка. Як пише його біограф Блюм, кращий спосіб зрозуміти серце - розбити його. Тож незабаром Харлоу приступив до своїх знаменитим експериментів.

За допомогою ножиць по металу і паяльника він спорудив з дротяної сітки «сурогатну матір». До неї кріпився сосок, з якого випливало мавпяче молоко.

Крім того, він зробив м'яку сурогатну матір, обернувши її корпус махровою тканиною. У другої матері не було соска. Новонароджених дитинчат саджали в клітки з двома сурогатними матерями. Дорослі мавпи, у яких відібрали дітей, верещали і билися об стінки клітин; малюки стогнали, потрапивши в окреме приміщення. Це тривало годину за годиною, лабораторія наповнювалася криками відчаю і смородом: рідкий стул, як писав Харлоу, вказує на високий ступінь емоційної напруги.

Однак потім відбувалися дивні речі. За кілька днів дитинчата переносили свою прихильність з справжніх матерів, які тепер були недоступні, на махрових сурогатних; вони чіплялися за них, по них повзали, пестили їх «обличчя» своїми маленькими лапками і проводили багато годин, сидячи у них на спинах і животах. Махрова мати не могла їх нагодувати молоком, і коли дитинчата відчували голод, вона забиралися на дротяну матір, але потім знову поверталися до махрової.

Пізніше Харлоу поміщав маленьких макак в незнайому їм кімнату разом з однією з сурогатних матерів. Якщо з ними була мати грудної дитини, дитинчата тремтіли від страху, плакали і стискалися в клубочок на підлозі.

Якщо в кімнаті виявлялася матерчата сурогатна мати, їх поведінка була іншою: мавпочки відчували себе в безпеці, з цікавістю вивчали кімнату і предмети, розташовані в ній.

Провівши експерименти, Харлоу виступив з доповіддю, яку назвав «Природа любові», що стала класикою: «Ми не здивувалися, коли виявили, що комфорт, який приносить контакт, є базисом таких змінних, як прихильність і любов, але ми не очікували, що він повністю заступить такий чинник як харчування; дійсно, різниця виявилося настільки великою, що це змусило припустити: головна функція годування - забезпечення частого і тісного тілесного контакту дитинчати з матір'ю... Любов до справжньої і до сурогатної матері виглядають дуже подібно. Як показують наші спостереження, прихильність дитинчати мавпи до справжньої матері дуже сильна, але їй нічим не поступається любов, яку в умовах експерименту дитинча виявляє до сурогатної матері з тканини».

У 1930-1950 роки панувала теорія виховання, згідно з якою не слід балувати дитину тактильним заохоченням, обіймаючи його і беручи на руки. Харлоу показав, що дитині життєво необхідні дотики матері. Він представив дані, які ясно показували: тканинна сурогатна мати важливіше для малюків, ніж та яка годує. Його успіх виявився тріумфальним і зробив революцію. У 1958 році Харлоу був обраний президентом Американської психологічної асоціації. Про нього зняли документальний фільм. Його роботи вплинули на промисловість, що випускає дитячі товари: особливе поширення отримали рюкзаки, в яких батьки могли носити дітей. Притулки і пологові будинки змінили свою політику: немовляті мало пляшечки з молоком, його потрібно брати на руки, качати, дивитися на нього і посміхатися.

Але щось пішло не так. Сурогатна мати з матерії забезпечувала тактильний контакт не гірше справжньої, але протягом наступного року Харлоу зауважив, що вирослі мавпочки були не цілком нормальні. Коли він випускав їх з кліток, щоб вони могли пограти одна з одною і утворити пари, вони люто уникали спілкування. Самки нападали на самців. Деякі виявляли щось схоже на аутизм: вони зволікали, кусали себе до крові і відгризали власні пальці.

Харлоу був у розпачі. Лише рік тому він урочисто оголосив, що виділив головний компонент виховання, і тепер стало ясно, що він зробив помилку. Він почав пити. У своїх наступних статтях Харлоу мужньо визнав, що вирощені сурогатними матерями дитинчата страждають емоційними порушеннями, і вказав, що крім дотиків необхідно хоча б півгодини на день гри дитинчат один з одним. Щоб довести це твердження йому були необхідні спостереження за десятками мавп.

Перші макаки, ​​які виросли в ізоляції, так і не навчилися грати і паруватися. Однак самки досягли зрілості, у них почали дозрівати яйцеклітини. Харлоу хотів отримати від них потомство, тому що у нього з'явилася нова ідея. Його цікавило питання, якими матерями виявляться ці мавпи. Всі спроби підсадити їх до них досвідчених самців не принесли успіху - самки чіплялися їм у морди. Тоді він придумав пристосування, яке назвав «рамою для згвалтування»: зафіксована в ньому самка не могла чинити опір самцеві що заліз на неї. Це принесло успіх. Двадцять самок завагітніли і народили потомство. Проте частина з них убили своїх дитинчат, інші були до них повністю байдужі, тільки деякі вели себе адекватно.

У 1967 році Харлоу був нагороджений Національною медаллю науки. Він знаходився на піку наукової кар'єри, звідки шлях тільки вниз. Але доля виявилась до нього невблаганною. Через чотири роки від раку померла його дружина. Він відчував себе спустошеним і був змушений пройти в клініці курс електрошокової терапії. На якийсь час Харлоу став сам лабораторною твариною, яка отримувала експериментальні процедури. Після лікування він повернувся в лабораторію, але вже більше ніколи не був тим самим. Він розмовляв повільніше і перестав жартувати. Він більше не хотів вивчати депривацію материнського виховання. Його цікавило, що викликає депресію і що може її вилікувати. Харлоу шукав ліки в тому числі для самого себе.

Він розробив ізольовану камеру, в якій мавпочка сиділа скорчившись, пригнувши голову і нічого не бачила. Експеримент тривав до шести тижнів. Тварина годували через отвір внизу камери, закритий спеціальним екраном. Це пристосування Харлоу назвав «колодязем відчаю». Йому цілком вдалося створити модель психічного захворювання. Тварини, випущені з «колодязя відчаю», мали зруйновану психіку, страждали важкими психозами. Що б Харлоу не робив, повернути їх в нормальний стан так і не вдавалося.

Харлоу помер в 1981 році від хвороби Паркінсона. "Єдина річ, яку я ціную в мавпах, - говорив він, - це одержувані від них дані, які я можу опублікувати. Я анітрохи їх не люблю. Тварини взагалі мені не подобаються. Я відчуваю огиду до кішок. Я ненавиджу собак. Як можна любити мавп? "

Відео, якому наочно демонструється експеримент з сурогатними матерями.