Миколаївській храм і кляштор боніфратрів. Луцьк

В зв’язку з подіями навколо забудови вул. Кафедральної, пропонуємо вашій увазі історичну розвідку кандидата архітектури Богдана Віталійовича Колоска, яку він люб’язно надав нашому виданню. Цей матеріал було запропоновано автором для наукової конференції «Любартівські читання», що проходила в м. Луцьку в травні 2013 року і опубліковано в ІХ випуску науково-інформаційного збірника «Старий Луцьк».

Про «таємниці» розташування у Луцьку Миколаївського храму і кляштору боніфратрів

З’явилася чергова публікація про колишні луцькі церкву Миколи і кляштор боніфратрів.[1] Надто, як для наукового збірника, інтригуюча назва зі словом «таємниці» звичайно ж зацікавила багатьох. Як і мене, для якого є знайомими відомості про оголошені в назві історичні об’єкти. В працях з історії архітектури і містобудування вже торкався заявленої в публікації теми.[2] Перед тим вивчав десятки досліджень, в яких прямо чи опосередковано можна було знайти відомості про ці об’єкти.

Отже цього разу сподівався прочитати про таємниці, яких досі ніхто не знав. Було цікаво дізнатися, чому обіцяють розкрити таємниці таких різних за ієрархією і своєю суттю пам’яток, як колишній православний храм і шпиталь одного з багатьох католицьких орденів. Хоча відомо, наприклад, що в Луцьку, крім церкви Миколая була й каплиця Миколая, а крім шпиталів боніфратрів ще й 3 храми святого Якова, два з яких стосувалися боніфратрів.

На початку статті про таємниці констатується, що про розташування церкви Миколая думки дослідників розходяться, а щодо розташування споруди боніфратрів є усталений погляд. Мабуть, про ці розходження і сталість поглядів ми маємо дізнатися з публікації.

Аналіз джерел в ній починається з найдавнішого тексту зі згадкою про луцького святого Миколая (фотокопії сторінки Хлєбніковського списку літопису), що датується 1257 роком і була вже описана багатьма дослідниками. Мова в цьому фрагменті літопису йде про невдалу спробу Куремси оволодіти містом. Цей літописний запис дублюється в статті адаптованим для публічного користування варіантом тексту з видання ХІХ століття Іпатіївського списку літопису, а також власною інтерпретацією змісту. Автор «таємниць» приділяє при цьому значну увагу аналізу військової стратегії і тактики Куремси на Волині і Холмщині, на яку, мабуть, впливало розташування храму.

Завдяки аналізу зроблені, зокрема, такі висновки:

Куремсі потрібні було перетнути транзитом луцьке середмістя з півночі на південь.

Комунікації міста були надійними для задуму Куремси.

Луцькне мав оборонних пристроїв – пороків і самострілів.

Городяни «відсікли» північні ворота в місто.

Транзит не вдався, тому Куремса вернувся в свою країну.

Бог продемонстрував в Луцькувище заступництво, коли дізнався, що про пересування Куремси звісток не має.

Бог сотворив диво для усієї Галицько-Волинської Русі, а «святий Іван і святий Микола» – для луцьких городян.

Поняття божества в уяві християн усвідомлювалось цілком матеріально, але було абстрактним.

Церкви Іоанна Хрестителя та Святого Миколая стояли в середмісті і входили до системи міського укріплення.

Як вдалося в результаті аналізу побачити в цитованому фрагменті те, чого там немає, автор не пояснює.

Виявляється, що «детальний розбір літописного оповідання був потрібний для з'ясування можливої ролі храму Святого Миколая на оборонній лінії міста з півночі». Про розташування храмів мова в літописі не йде, як і про будь-яку лінію оборони. В описаній сцені військової сутички Бог, святий Іван і святий Микола такі ж персоніфіковані особи, як і Куремса. В історії церкви Іван і Микола колишні реальні особи. Усі четверо не прив’язані до конкретних точок місцевості. Ролі Святого Миколая і святого Івана в здійсненні чуда рівнозначні. Тому використовувати їх, або одного з них для локалізації храму не коректно. Слово «середмістя» має достатньо прозорий зміст – середня частина міста. Середмістя не може бути північною лінією оборони. Достатньо ознайомитися з публікаціями про розміри Луцька в ХІІІ столітті і про розташування в ньому храмів, щоб зрозуміти, що церква Миколая тоді не знаходилася в середмісті, а – на околиці міста.[3] В той час роль міста виконували Верхній і Окольний замки. В цитаті з літопису нема згадки про ворота, тим більше про північні. Чому Куремса хотів пройти транзитом саме через середмістя, чому комунікації середмістя були надійними для Куремси? Цими таємницями з читачами авторка ще не поділилася.

Характерною ознакою «доказів» є оперування власними думками без підтверджень посиланнями на джерела чи праці попередніх авторів, отже їх обґрунтованості. Наприклад, що значать для читача такі вирази як «дослідницька традиція розміщує Миколаївський храм на території середмістя, поблизу в'їзної брами луцького Окольного замку», «та сама традиція розміщує церкву на розі міського ринку (найближчому до в'їзних воріт луцького Окольника), чим також підкреслюється її важливий для розвитку міста статус», якщо нема посилань на відповідні тексти або ілюстративний матеріал досліджень? А скільки ринків було в Луцьку, який з них був ближчий і коли вони існували? Які ієрархії церков існують? Чому церква Миколи важливіша від інших, якщо вона знаходилася навіть не в межах міста?

Твердження «саме з появою Миколаївської церкви колись починалась сакралізація міської території» має означати, що церква Миколая була найпершою в Луцьку. «Поява на гербі луцької міської громади образу Святого Миколая Мирлікійського… на печаті з останньої третини XVI ст.» аж ніяк не є доказом першості церкви Миколая.

Авторка, не наводячи аргументів, стверджує, що «в дослідницькій літературі єдиної думки немає» щодо матеріалу стін згорілого 1617 року храму Миколая.[4] Натякаючи, можливо, на розв’язання вказаної проблеми в статті. При цьому не називається ні одного джерела, чи автора, які б підтверджували, що церква була дерев’яною, крім власної позиції: «найімовірніше, була дерев'яною», «Як припускаємо, саме дерев'яний Миколаївський храм згорів у 1617 р.». Аргументами на користь дерев’яної церкви, мабуть, є такі фрагменти тексту:

• «Слід звернути особливу увагу на інформацію про існування у 1581 р. фундаментів старої, попередньо зруйнованої Миколаївської церкви. Вказівка на «фундамент» означає, що існуюча, принаймні, у 1552 р. церква була кам'яною»[5].
• у 1581 р. Миколаївський храм був «існуючим».[6]
• «у цитованому документі [1638 р. – Б. Колосок] не йдеться про розбір наземних мурів церкви, як про це зробили висновок, спочатку О.Левицький[7] а потім і Б.Колосок[8], а лише про руйнування кам'яних склепів»[9].

В наведених аргументах нема й натяку на дерев’яні споруди.

Наявні публікації документів початку ХVІІ століттязасвідчують, що церква була мурованою. Зокрема, на це вказує судова скарга 1638 року князя Григорія Четвертинського на Романа Тропку, «который, арендуя… церковное место, где некогда стоял храм во имя святого Николая, разбирает церковный кирпич и строит из него для своїх выгод корчму и другие здания и, вместе с тем раскапывает в церкви склепы и выбрасывает на городской вал гробницы с телами умерших». Фрагмент скарги такий: «На местцу, где с давных часов церков была святого Миколы, до замку идучи по левой руце, в улици, фундована од веле шляхты и месчан, которых и тел барзо веле там лежит, муры зачал муроват и склепы копаючи, тел. шляхецких и месчан велю зацлых, старожитных, до колкудесят трун выкопавши, в вал вкидает казал; и тепер тож чинит, не перестаючи, местце святое, Пану Богу дедикованое, профануючи тела змарлые з гробов рушаючи, а на свой пожиток, корчмы и иншие светлици. будинки, оборочаючи».[10] На те, що церква була мурованою, вказує як опис скарги, так і її текст. Якби церква в 1617 році була дерев’яною, то не мала б склепів, а через 20 років не було б чого «оборочувати».

Перервана міркуваннями щодо подій, пов’язаних з перебуванням в місті боніфратрів, про яких буде далі мова, тема Миколаївської церкви повернулася до під гаслом «Джерела про локалізацію Миколаївської церкви», хоча в попередньому тексті також йшла мова про джерела.

Після опису зображення на плані Луцька 1886 р. ділянки «Никольской» юридики робиться заявка на пріоритет «На обґрунтоване нами розташування Миколаївської церкви».[11] Ніби ні виконавець плану землемір І.Сколпський, ні інші автори, які вказували на місце розташування церкви, не знали, де вона знаходилася. Опис суті «пріоритету» починається так: «Згідно «Плану...», вона розташовувалась на протилежному розі від перехрестя двох тодішніх вулиць, підписаних в джерелі як Кафедральна і Домініканська».[12] Як відомо, усі 4 роги перехрестя є протилежними. Про який з чотирьох йде мова не уточнюється. На ілюстрації з фрагментом плану 1886 року юридика не розташована на розі перехрестя, а з відступом від нього, за іншою ділянкою, яка й була на розі.

Дивно, але в абзаці «На обґрунтоване нами розташування Миколаївської церкви…» є посилання на книгу Б.Колоска «Православні святині Луцька», в якій міститься присвячений каплиці і церкві Святого Миколая текст зі схемою її розташування та інших храмів і монастирів Луцька.

У 1625 р. король Зигмунт ІІІ видав «Мандат про небудову», з якого дізнаємося, що при єпископі луцькому і острозькому Ієреміаші (Єремії) Почаповському священики не вживали належних заходів для відбудов двох згорілих в пожежі міста церков («cerkwy dwu w ten czas zgorzałych»). Однією з них була «Rynkowa założenia Pokrowy przeświętej czistey dziewicą matki Bozy», «a drugy w ulice Zamkowey założenia Świętego Nikoły». Дзвони і начиння тих церков під час рятівних робіт міщани позабирали.[13] Про цей документ, можливо, вже було відомо А. Ертелю і К. Сербіновичу, які в книзі «Памятники старины в западных губерниях империи» писали, що «в 1625 году от уряда было напоминаемо жителям города, что она пришла в ветхость и требует починки».[14] Текст мандату не дає підстав вважати, що церкви потребували лише поправи, а не значної відбудови. Мандат такого змісту не міг мати на увазі недавню пожежу. Попередня відома пожежа міста сталася 1617 р. Отже, на час складання мандату обидві церкви, можливо, стояли без ремонту вісім років. Ні в кого ніколи не виникало сумнівів, що обидві церкви до 1617 року були мурованими. Вулицею Замковою, ймовірно, називали нинішню Данила Братковського.

При будівництві храмів, в тому числі і в Луцьку, іноді на мурованих фундаментах зводили тимчасові дерев’яні храми. Така практика була поширеною в римо-католиків. Дерев’яний храм Покрови також був збудований на місці попереднього мурованого на кошти священика церкви сусіднього села Яровиця і освячений 11 жовтня 1637 р. православним єпископом Афанасієм Пузиною.[15] Церкву Миколи, як видно з наявних документів, 1638 року розбирали, а не будували. Можливо, що у власника колишнього храму переважила спокуса продати цеглу, а не шукати кошти і займатися відбудовою споруди. 

Спробу пов’язати територіальну долю Миколаївської церкви з монастирем боніфратрів зробив Б.Сайчук. Він намагався обґрунтувати версію розташування їх на місці колишнього, в радянські часи, аптекоуправління по вулиці Кафедральній, 2-4. Ось фрагмент його рукопису «Погост церкви св. Николая в Луцке (опит исторической реконструкции)»:

«Документы ревизий ХVІ – ХVІІІ вв.лишь косвенно отмечают церковную собственность в черте города, поэтому местоположение церкви вычисляется на основе источников ХІХ ст. Достаточно точное указание находим у Стецкого: «церковь стояла на углу Троицкой и той улицы, что ведет к кармелитам, напротив каменного дома, в котором уже в наше время размещался театр» (ул. К. Либкнехта,23) (7). Совершенно не прав А. Мердер, помещая погост храма в противоположной стороне –на участке дома №13 по ул. Крупской.Церковь не могла стоять на этом месте,так как согласно инвентарям 1598-1618 гг. здесь, на обширном плацу,находились замковая пушкарня с кузницей,литейной и усадьбами мастеровых, сгоревшие в 1617 г. Пожар 1617 г. стал очередным бедствием для Луцка,после чего город постепенно приходит в упадок (8). Святоникольская церковь также стала жертвой стихии – долгое время пожарище оставалось пустым. Последний раз Николаевский погост упоминается в актах 1627 и 1630 г., как собственность униатской митрополии, переданная в чинш мещанину Роману Левановичу».

Критика висновку А. Мердера не є справедливою. В названих інвентарях пушкарня описувалась в розділах Верхнього замка: 1576 р. – «Мурована пушкарня, а в ній гаківниць…», 1598 р. – «Уходечи до замку, по левой руце пушкарня, в деревяное вязане цеглою мурована», 1600 р. – «Входечи до замку, по левой руце пушкарня, в деревняное везане цеглою мурована», 1618 р. – «Ліворуч, як увійти до замку. – стара похилена пушкарня з дерева, мурована по-празькому цеглою».[16] Отже, замкова пушкарня знаходилася в Верхньому замку, а не на так званій третій площадці острова, за межами обох замків. Тому запропонована версія не є підставою для розташування Миколаївської церкви за адресою Кафедральна, 2-4. 

Виклад другої заявленої в назві статті теми – «локалізації кляштору отців боніфратріїв»[17]– починається з оцінки діяльності луцького каноніка Балтазара Тишки, з яким, нібито, пов'язана поява у Луцьку ченців католицького шпитального ордену боніфратрів. Вже 1632 року той засвідчив своє життєве призначення опіці над хворими. Чергується ця розповідь двома темами: даруванням не пізніше 1633 року Б.Тишці плацу по вулиці Жидівській, де благодійник розмістив шпиталь, і характером пожертв на утримання шпиталю. Спочатку вони надходили від приватних осіб, однак недостатньо, потім Тишка передовірив шпиталь канонікам Луцької римо-католицької капітули, а з появою у Луцьку ченців боніфратрів Б.Тишка 12.03.1639 року довірив опіку їм. Звертаємо увагу на те, що мова велась про подарований Б.Тишці «плац», на якому благодійник розмістив, а, можливо, лише облаштував в якомусь приміщенні «шпиталь». Під час розгляду джерел фінансування про відмову Б.Тишкою від плацу по вулиці Жидівській не йшлося. Все ж робляться несподівані висновки: «Монахи [не Б.Тишка – Б.К.] й надалі утримували у своїй власності той самий двір на Жидівській вулиці», а також «не icнує допоки жодного свідчення, що та сама ділянка колись належала православній церкві», але існує прийнята в дослідників думка «про розташування Миколаївської церкви на тій ділянці, яку пізніше зайняли ченці боніфратори». Знову ж таки без відповідних доказів на користь цих тверджень.

Б.Сайчук, наприклад, в згаданому рукописі не пов’язував плац Б.Тишки з монастирем боніфратрів: «в следующем, 1639 г.униатский епископ и плоцкий коадьютор Лосовский передает пустующий погост церкви св. Николая Троицкой кафедре, каноник которой Балтазар Тышка приступает к строительству костела Марии Магдалины и кляштора бонифраторов».

Далі читаємо таке: «За побажанням Б.Тишки, у 1639 р. при костелі отців єзуїтів постало братство милосердя», «Слід думати, конфігурація новоствореного католицького братства була схожою зі структурою вже діючого в Луцьку православного братства, в якому фінансами розпоряджались світські ктитори, а на духовних членів згромадження покладався обов'язок виконання поставлених задач». Цікаво знати, як ці здогадки вплинули на місце розташування шпиталю, опікою якого займався Б.Тишка? Засновником ордену братів боніфратрів[18] був Іоанн Цідада (1495-1550). Він при всьому бажанні не міг запозичити в луцького православного братства, що виникло набагато пізніше, статут для створюваного ним ордену.

Звернемося до іншої цитати: «Тишка довірив опіку над шпитальними вихованцями запрошеним до Луцька ченцям-боніфратріям, покликанням яких був догляд і лікування недужих».[19] Монастир призначається для розміщення членів ордену, а не хворих. Варто було б задуматись, а де в Луцьку розміщалися боніфратри до того, як почали опікуватися шпиталем на плаці Б.Тишки? Де вони самі ночували, годувалися, відправляли службу і т.п.? Чи подарований Б.Тишці плац був місцем будівництва монастиря боніфратрів?

Посилаючись на М. Довбищенка, обґрунтовується розташування монастиря і шпиталя боніфратрів: «Таким чином, з'ясовуємо, що монастир ченців-боніфратрів, а також шпиталь при ньому (як це видно з наведених вище узагальнень М. Довбищенка), розміщувався у кварталі між вулицями Великою Жидівською, Малою Жидівською та Троїцькою і лежав за один пляц (Іллінський) від перехреста двох перших. Нині цей квартал обрамлений вулицями Данила Галицького, Кафедральною і Драгоманова (по трасі старої Троїцької). Отже, боніфратрії звели свої перші будівлі у дворі сучасних будинків по вул. Кафедральній, 2 і 4. Зрештою, саме тут розміщує боніфратський кляштор дослідницька традиція. Люстрація Луцька 1789 р. саме в цьому місці, на наш погляд, вказує існування на вулиці Троїцькій порожнього пляцу під № 55, що належав у той час луцькій римо-католицькій кафедрі».[20]

В статті мені не вдалося знайти узагальнень М. Довбищенка щодо розташування монастиря і шпиталя боніфратрів. А в люстрації Луцька 1789 р. під № 55 не вдалося знайти порожнього плацу. Під цим номером знаходиться «Dworek W[elmożnego] Gnatowskiego».[21]

Не заважало б пояснити, хто належить до названої «дослідницької традиції», щоб можна було з’ясувати, в чому ж вона полягає.

Заслуговує уваги спроба «уточнити дату пожежі, яка знищила комплекс боніфратріїв на первісному місці, що й привело до їх переміщення у споруди на Святоякубівській юридиці у північно-західній околиці міста», що знаходилася, як відомо, поруч з вірменською церквою.[22] Знайшовши в документі дату пожежі Братського комплексу – 5 вересня 1761 року – авторка, не утруднюючи себе питанням, чи були у Луцьку інші пожежі, ототожнює цю дату з вичитаною в О.Левицького датою пожежі костьолу єзуїтів – «1781 d. 5 7-bris Łuck zgorzał», що інтерпретується нею як «1781 дня 5 вересня Луцьк згорів»[23]. 5 вересня 1761 року, на її думку, «підозріло схожа на дату вогняної стихії, яку впровадив О. Левицький», тому що «продряпану на цеглі цифру «6» легко сплутати з цифрою «8»». Відмітимо, що з таким же успіхом при бажанні 8 можна побачити і в цифрах 2, 3, 5, 9.

Як можна зробити висновок з тверджень авторки статті, пожежі 1781 року в Луцьку взагалі не було, і помилялися джерела і автори, які брали до уваги цю «хибну дату». «Від вересневої пожежі 1761 р. імовірно постраждала забудова римо-католицької кафедри»,[24] – читаємо далі. Нагадаємо, що дата 1781 рік стосується таких значних монастирів, як Бригіток, Домініканців, колегіуму і костьолу єзуїтів. Тепер треба вважати, що вони згоріли 1761 року. В. Александрович в примітці до згадки про пожежу Братського комплексу 1761 року написав: «У літературі пожежа 1761 р. не фігурує»[25]. Справді, її згадують набагато менше дослідників, ніж дату 1781 рік. Але вона була відома Є.Пашенді, в робочому кабінеті якого знаходяться копії усього римського архіву ордена єзуїтів. Він писав, що «пожежа міста в 1761 р. оминула колегіум і костьол єзуїтів»[26]. Пожежа 5 вересня 1781 року була більш спустошлива. Вона підтверджується джерелами і багатьма авторами[27].

На жаль, в Луцьку було багато й інших пожеж.

Читачу була запропонована низка операцій з назвами луцьких вулиць. Нагодою для цього став документ 1641 року, що стосується плацу, названого Іллінським. В ньому фігурують: «уличка напротивко мосту замкового»,вулиця«Жидовское», ворота плацу, які виходили «Продком од улицыВеликое, которая идет з рынку до школы Жидовское». В документі є слова «при той же улице Великое Жидовское».

Авторка намагається переконати, що вулиці «Велика», «Широка», «Жидівська» є однією вулицею «Великою Жидівською». Підтвердженням цьому ніби є те, що в наведеному О.Барановичем документі 1629 р. згадується «Єврейська вулиця равінська», а в люстрації Луцька 1789 р. у перекладі українською мовою – «Широка вулиця на Жидівщині».

Тому однозначно робиться висновок, що вони відносяться саме до вулиці «Великое». Звідси «Жидовська і Велика Жидовська, є однією вулицею». Зі свого припущення про єдину вулицю автор робить наступний висновок: «невелику «уличку» допустимо називати Малою Жидівською». Ніби така допустимість підтверджується наявним в книзі О.Барановича «Залюднення Волинського воєводства…» виразом, де є слова «Улиця мала до євреїв». Виникає питання: навіщо такі підтасовки, невже в Луцьку була всього одна мала вулиця і чому саме вона повинна була бути єврейською? В цій же статті називається інша мала «вуличка», яка чомусь вела не до євреїв: «…вулички, котра веде з міста і Ринку на Вал до Калюжи».[28]Мережа вулиць міста не могла обмежуватися лише названими в документі 22 березня 1641 року.

Неоднозначною є спроба ототожнити назви давніх вулиць з сучасними. Проаналізуємо одне з речень: «Тепер від реконструйованого мостику через Глушець здійснити шлях історичною вулицею Великою можна сучасними вулицями Данила Галицького і Драгоманова (по тій її ділянці, що співпадає з колишньою Великою), потім повернути на Кафедральну в сторону Луцького (Любартового) замку».[29] Виникають питання. Щоб пройти від Глушецького моста колишньою Великою, треба йти по Данила Галицького, чи по Драгоманова? Повернути на Кафедральну треба з якої сучасної вулиці? Все ж, яка з них була Великою? Де починалася і де закінчувалася? На який період можуть бути справедливими ці висновки?

Згадаємо, за привілеями короля Зигмунта ІІІ 1626 і 1628 років була відбудована головна синагога, яку називали школою. Знаходиться вона в протилежному Глушецькому мосту кінці вулиці Данила Галицького. На початку ХVІІ століття вулицею Великою називали відтинок від мосту до розгалуження його на дві вулиці. При наближенні до синагоги вона набирала назву «Жидівська».[30] 

На жаль, стан досліджень мережі вулиць та забудови Луцька в різні періоди його розвитку ще є незадовільним. Особливо багато чинників впливало на формування третьої площадки острова Луцьк, що за межами обох замків, Серед них велика заболоченість її окремих ділянок, а тому непередбачувана послідовність їх забудови, відсутність належних археологічних досліджень культурного шару, який інтенсивно нищиться будівництвом, втрата багатьох давніх документів значно ускладнюють працю науковців, стимулом для яких є лише ентузіазм. Тому поява кожної праці з історії давнього міста Луцька є бажаною.

Стаття О.Бірюліної примушує мислити, шукати альтернативні варіанти висновків. Зізнаюсь,читав її з задоволенням, іноді навіть з захопленням, теплотою в душі, як при читанні творів про Барона Мюнхаузена, Дон Кіхота. Вже її назва зі словом «таємниці» налаштовувала на відповідний жанр. В процесі читання відчував певну інтригу. Чекав таємниць, яких, на жаль, так і не знайшов. Прочитану статтю можна розглядати, як оригінальний науково-літературний жанр. Мабуть, він має право на існування. Бентежило лише те, що деякі дорослі читачі можуть прийняти деякі запропоновані тлумачення історичних документів за «чисту монету». Що й примусило мене написати свої міркування щодо очікуваних таємниць. Можливо від них також буде якась користь.

[1]Бірюліна О. Таємниці луцької топографії: кілька історичних джерел до локалізації Св.Миколаївського храму і кляштору отців боніфратріїв // Старий Луцьк : Науково-інформаційний збірник ЛДІКЗ. – Вип. 7. – Луцьк: Терен, 2012. – С. 77-90.

[2] Колосок Б.В., Метельницький Р.Г. Луцьк: Архітектурно-історичний нарис. – К.: Будівельник, 1990. – С. 93 с.; Колосок Б.В. До історії будівництва в Луцьку храмів св. Якова // Нові дослідження пам’яток археології козацької доби в Україні. – К., 1996. – Вип. 5. – С. 53 – 58; Колосок Б.В. Найдавніші споруди римсько-католицького біскупства у Луцьку // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 1999. – Вип. 8. – С. 129 – 133; Колосок Б.В. Найдавніші православні монастирі Луцька // Українська культова архітектура у світовому контексті : матеріали міжнар. наук. конф. – К., 2001. – С. 22 – 36; Колосок Б.В. Православні святині Луцька. – К.: Техніка, 2003. – 296 с.: іл. – (Нац. святині України). – С. 18, 20, 82 – 90; Колосок Б.В. Римо-католицькі святині Луцька – К.: Техніка, 2004. – 224 с.: іл. – (Нац. святині України). – С. 10-11, 135-143; Колосок Б.В. Луцьк – пам’ятка архітектури та містобудування : історико-архітектурний нарис / Богдан Віталійович Колосок. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2012. – С.120-121.

[3] Колосок Б.В. Луцькі Верхній та Окольний замки // Дослідження з слов'яно-руської археології. – Наукова думка, 1976. – С. 218.

[4] Бірюліна О. Таємниці луцької топографії… – С.81.

[5] Бірюліна О. Таємниці луцької топографії… – С.90.

[6] Бірюліна О. Таємниці луцької топографії… – С.89.

[7] О.И. Левицкий. Луцкая старина... – С. 16.

[8] Колосок Б.В. Православні святині... – С. 89.

[9] Бірюліна О. Таємниці луцької топографії… – С.88.

[10] Протест луцкого подкомория князя Григория Четвертинского против действий луцкого мещанина Романа Тропки, который, арендуя у луцкого епископа церковное место, где некогда стоял храм во имя св. Николая … 12 июля 1638 // Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России, издаваемый Киевской комиссией для раз бора древних актов. – Вып.2. – К., 1916. – С.83-84.

[11] Бірюліна О. Таємниці луцької топографії… – С.87.

[12] Бірюліна О. Таємниці луцької топографії… – С.86.

[13] ЦДІА у Києві. – Ф.221. – Оп.1. – Спр.129. – Арк.1.

[14] Эртель А., Сербинович К. Памятники старины в западнях губерніях империи, изданные П.Н.Батюшковым. – Вып.2. – Спб., 1868.

[15] Покровська церква у Луцьку // Праці Центру пам’яткознавства. – К., 2002. – Вип. 4. – С. 24 – 39; Колосок Б.В. Православні святині Луцька. – К.: Техніка, 2003. – 296 с.: іл. – (Нац. святині України). – Бібліогр.: с. 279-292.

[16] Найдавніші інвентарі Луцького замку і староства (кінець XVI - початок XVII ст.) // Архіви України. – К., 1986. – № 5. – С. 20, 22, 23, 24.

[17] Слово «отці» в статті вживається як тотожне з «монахи», «ченці». За митрополитом Іларіоном (проф. др. Іван Огієнко): Отець – батько; староукр. "отець"; старослов'ян. (і церк,- слов'ян.) "отьць"; болг. "отець"; серб, "отац" (род. відм. "оца"); рос. "отец" (чит. 'отєц'); чеське otec; пол. ojciec. Назви отця (батька) в неслов'янських мовах праіндоевроп. мовної сім'ї: старонімецьк еatto; готське atta; грецьке й латинське atta означає ласкальну назву батька – 'папа', а в гуцулів: 'неньо' і "лельо". "Отець" = священик. – Традиція асоціювання терміна"священик" із словом "отець" походить з Біблії, у Книзі Суддів 17:10: "Буде мені за отця та за священика". У Кн. Судців 18:19: "Стань нам за отця та за священика".Але хоч священика в нас завжди називали "отцем духовним", то в нас був звичай, що сам священик не називав себе отцем, а коли підписувався, то перед своїм іменем і прізвищем писав "священик" (скорочено: "свящ."), а в вищому сані: "Протоієрей" ("Прот."), "Протопресвітер" ("Протопресв."), а не "отець". (Іларіон).

За В.М. Шевченком в Словнику-довіднику з релігієзнавства: отці (-ів) церкви – церк. письменники, у творах яких христ. віровчення набуло концептуального оформлення. О.ц. розробили засади церк. догматики та організації. До О.ц. зараховують церк. діячів 2-8 ст. (іноді рамки поширюють до 12 ст.) і лише тих, хто віднесений церквою до сонмусвятих і чиє вчення визнано ортодоксальним.

[18] Боніфратри – італійською мовою означає Добрі Брати. Більш поширеною назвою є Брати милосердя.

[19] Бірюліна О. Таємниці луцької топографії: кілька історичних джерел до локалізації Св. Миколаївського храму і кляштору отців боніфратріїв //Старий Луцьк : Науково-інформаційний збірник ЛДІКЗ. – Вип. 7. – Луцьк: Терен, 2012. – С. 82.

[20] Бірюліна О. Таємниці луцької топографії... – С.84.

[21] Lustracya wojewodstwa Wołyńskiego t.j. powiatów Łuckiego, Włodzimierskiego i Krzemienieckiego przez lustratorów powiatowych r. 1789 expediowana. – AGAD. – ASK-XLVI-20. – S.3.

[22] Див.: Колосок Б.В. До історії будівництва в Луцьку храмів св. Якова // Нові дослідження пам’яток археології козацької доби в Україні. – Вип.5. –К.: Науково-дослідницький центр «Часи козацькі», УТОПІК, Центр пам’яткознавства НАН України та УТОПІК, 1996. – С.53-58; Колосок Б.В. Римо-католицькі святині Луцька. – К.: Техніка, 2004. – С.139-143.

[23] Бірюліна О. Таємниці луцької топографії… – С.84.

[24] Бірюліна О. Таємниці луцької топографії… – С.85.

[25] Александрович В.С. Протоколи Візитацій Луцького Хрестовоздвиженського (братського) монастиря 1752 та 1763 років // Ковчег. Науковий збірник із церковної історії. – Львів: Місіонер, 2007. – С. 337.

[26] Paszenda J. Dzieje budowy kościoła i kolegium jezuitóww Łuckuwedług źródeł jezuickich. – 1999. – Rkps.; PaszendaJerzy. Budowle Jezuickie w Polsce XVI – XVIII w. – T.4. – Kraków: Wyższa Skoła Filozoficzno-Peragogiczna Ignatianum. Wydawnictwo WAM, 2010. –S. 154.

[27] Niemcewicz J. Podróże historyczne po ziemiach polskich między rokiem 1811 a 1828 odbyte. – Paryż-Petersburg, 1858; Encyklopedia powszechna. – Warszawa: Nakład, druk i własność S.Orgelbranda, 1859-1868. – T.17. – 1864. – S. 668-674; Левицкий О. Луцкая старина // Чтения в историческом обществе Нестора летописца. – К., 1891. – Кн.5; Podręczna encyklopedya kościelna / Opracowana pod kierunkiem ks. ks. Stanisława Galla, Jana Niedzielskiego, Henryka Przezdzieckiego, Czesława Sokołowskiego, Antona Szlagowskiego, Jerzego Gantier i redaktora ks. Zygmunta Chełmickiego. – «L-Ł-M»: T. XXV-XXVI. – Warszawa-Kraków, 1911; Elenchus Ecclesiarum et Cleri Saecularis et Regularis Diecesis Luceoriensis pro anno domini 1928. – Luceoriae – Typis curtae episcopalis;Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Wołyniu. – Łuck: Nakładem Wołyńskiego tow. krajoznawczego i opieki nad zabytkami przeszłości w Łucku za subwencją ministerstwa Robót publicznych, 1929; Kossowski Jerzy. Łuck // Kalendarz ziem wschodnich 1935 (Dzieje Łucka od powstania miasta do roku 1920). – Warszawa, 1935; Rewski Z. Nieznane źródło do dziejów Łucka // Znicz. – 1936. – Nr. 11; Paszenda J. Dzieje budowy kościoła i kolegium jezuitów w Łucku według źródeł jezuickich. – 1999; Paszenda J. Budowle Jezuickie w Polsce XVI – XVIII w. – T.4. – Kraków: Wyższa Skoła Filozoficzno-Peragogiczna Ignatianum. Wydawnictwo WAM, 2010. –S. 156;

[28] Бірюліна О. Таємниці луцької топографії… – С.87.

[29] Бірюліна О. Таємниці луцької топографії… – С.87.

[30] Колосок Б.В. Архітектура Луцька періоду барокко // Українське барокко та європейський контекст. – К.: Наукова думка, 1991. – С.30-44; Колосок Б.В. Будівельна діяльність Луцького братства // Волинський музей: Історія і сучасність: Науковий збірник. – Вип.2. – Луцьк, 1999. – 206 с. – С.181-189.